Наступаючі війська слабшають; татари беруть гору; присутність государя на чолі війська необхідна… Іван глибоко зітхнув, із очей його полилися рясні сльози, і він гучним голосом просив про небесну допомогу…
Майбутній глава опричнини не був боягузом. Він був просто гідним нащадком московських князів, які збирали Русь, але не на бойовищі, не подвигами хоробрості, а шляхом темних інтриг, торгашества й скнарості, шляхом хитростей і стоїчних принижень. Учні східних государів засвоїли азійські схильності до розслаблення, зневагу до тілесних зусиль. Боротися, ризикувати, завдавати ударів і, у свою чергу, самим спізнати їх — це не діло государя, для цього в нього є підлеглі. Він повеліває, посилає людей на смерть і — молиться.
Бояри ж, які оточували Івана, дивилися на це трохи інакше. Цілком можливо, що хтось із них намагався навіть силою втягнути государя в битву. Але йому ще потрібно було прикластися до чудотворного образу Сергія, випити святої води, з'їсти проскури, отримати від свого духівника благословення, випросити у священнослужителів відпущення гріхів, перш ніж «іти постраждати за істинну віру»… Але й тепер, за свідченням Курбського, якому сам Іван не посмів заперечити, насилу вдалося змусити царя рушити вперед: бояри повинні були взяти коня його під вуздечку…» [4, с. 186–187].
Такий цар Іван IV: боягуз, як і його предки.
Після завоювання Казанського ханства у кров великоросів влилася рясна порція крові казанців. Але оскільки ми цим романом-дослідженням не зуміємо змінити вигадане великоросами ім'я булгарського народу, доводиться повернутися до поширеного — татари. Хоча автор вважає: необхідно повернути історичну справедливість і спростувати брехню імперії. Однак це справа самого народу. Як він вирішить, так і має бути.
Після остаточного приєднання Казанського ханства до Московії московита провели жорстке насильницьке прилучення татарського народу до християнської релігії. М. М. Карамзін у своїй книзі, том VIII, на сторінках 227–228, пише:
«Почуття державного блага, посилене пильністю Віри, спричиняло в переможців загальне яскраве захоплення, і Літописці мовлять про це завоювання із запалом Віршотворців (читач розуміє, наскільки чесні й достовірні праці цих «Літописців»! — В. Б.), закликаючи сучасників і потомство до великого видовища Казані (тобто її падіння. — В. Б.), оновлюваної заради Христа-Спасителя, осіненого хоругвами, прикрашеного церквами Православ'я».
Значна частина вихрещених татар із 1552 року аж до XX століття злилася, або, точніше буде сказано, влилася в націю великоросів. До речі, від них і тюрків, що влилися до складу великоросів, починаючи з XIII–XVI століть, починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Навіть побіжно ознайомившись із Оксамитовою Книгою родоводу російських дворян, можна назвати сотні прізвищ, які мають булгарське (а у великоросійському розумінні — татарське) походження. Хочеться нагадати великоросійській еліті, яка так переймається історичною величчю своєї нації, прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеев, Бунін, Грибоедов, Державін, Достоєвський, Єнгалічев, Кантемир, Купрін, Мілюков, Плеханов, Панаев, Потебня, Рахманінов, Салтиков-Щедрін, Тургенев, Тимірязєв, Тенішев, Урусов, Шереметьев, Шаховський, Чаадаев, Ширінський-Шахматов та чимало інших.
Автор не подає сотень прізвищ шляхти, вихідців із зросійщених представників Золотої Орди, на кшталт Юсупових, Годунових, Черкаських. Не подає прізвищ великоросійського дворянства, яке походить із українського, німецького, єврейського, польського, грузинського, латиського та інших народів. Якщо уважно придивитися, то на долю самих великоросів серед дворянства, тобто знаті, припадає якась дещиця.
І щоб великороси не звинувачували автора в упередженості, — мовляв, спотворює історичні факти, — подам цитату, яка повністю спростовує обґрунтування підкорення Казані Москвою як прийшлого на береги Волги народу.
Жителі Казані — булгари — давні господарі середньоволзької землі, а прибулець — московит — був тільки жорстоким поневолювачем. Ось що писав Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона в 1902 році: «У науці досі назва татари повністю спростована стосовно монголів і тунгусів, і залишена лише за тими тюркськими за мовою народностями, котрі майже повністю нині входять до складу Російської імперії, за якими вона збереглася через історичне непорозуміння, на відміну від інших тюркських народностей, які мають самостійну історичну назву (киргизи, туркмени, сарти, узбеки тощо)».
Настала пора усвідомити цю правду всім, і великоросам у тому числі. Автор цією пропозицією збирався закінчити дослідження завоювання Казані Московським князем Іваном Грозним. Однак саме в ті дні, а конкретно — 13 березня 1995 року на першій програмі московського телебачення йшла передача «Зустрічі з Солженіциним», де за столом сиділи і просторікували два сучасні великороси: О. І. Солженіцин і В. П. Лукін (колишній посол Росії в США, звільнений з цієї посади). Вражало імперське мислення цих людей.
У передачі йшлося про «погане» життя росіян у Литві, Латвії, Естонії. Добре вже, що два серйозні мужі не назвали ці країни Лівонією. Бо історія імперії досі війни Івана Грозного іменує лівонськими, тоді як насправді Московія воювала з Польщею, великим Литовським князівством і Швецією. Читач розуміє, чому предковічні землі Литви, Латвії та Естонії були прозвані Лівонією. Таким хитромудрим зиґзаґом великороси прибирали до рук не землі Литовської або Шведської держави, а землі неіснуючого народу. Та й ганьби менше, адже побили Москву не Польща, Швеція і Литва, а якась міфічна Лівонія. Усе та ж брехня заради імперії.
Повернімося до Солженіцина і Лукіна, які після підтакування один одному дійшли висновку, що балтійські народи не мають історичного права погано ставитися до російських людей, які живуть в їхніх країнах. Та ще й вимагати від Росії мало не контрибуцію за захоплення в колишні часи їхніх земель. Звичайна логіка великороса: любіть і поважайте, бо гірше буде вам же.
Але тут пан Солженіцин вимовив такі «шедеври», забути які неможливо. Він заявив, що в такому разі Росія має право зажадати компенсацію з татар казанських, які підкорили нас у часи татаро-монгольської навали.
Велика брехня живе й понині!
Гадаєте, пан Солженіцин не знає історичної правди? Знає! Це не та людина, яка не знає простих істин. Але брехня Російської імперії не вмре власною смертю. Вона завжди буде потрібна державникам-солженіциним, які мріють про відродження «великої й неподільної Росії».
Не слід нікому помилятися щодо цього.
За своїми далекосяжними наслідками рік 1552-й став для Московії воістину переломним. Саме із завоювання Волзької Булгарії Московський князь Іван IV чітко усвідомив усі переваги свого нового статусу — кримського сателіта.
Ми не повинні забувати, що підкорення Казані й Астрахані Московія здійснила за згодою Кримської Орди. Визнавши себе молодшими братами роду Гіреїв, московські князі не просто визнали кримських ханів своїми царями, а й одночасно отримали підтримку та заступництво Гіреїв, які царювали, а також певні права та обов'язки зі «збирання землі золотоординської» в нову єдину державу на чолі зі спадкоємцями роду Чингісидів — Гіреями.
Хоча Іван IV із 1547 року почав величати себе царем, це спершу ніяк не змінило його статусу залежності від кримських ханів.
У московських церквах і після приходу Івана IV до влади далі молилися за єдиного царя — великого кримського хана. На другому місці почали згадувати свого Івана.
Хан Гірей навіть заохочував і вітав воєнні дії Івана IV, бо перед родом Гіреїв стояло найперше завдання — зібрати воєдино володіння великої Золотої Орди. Московський князь, із дозволу Криму, цим і займався.
Після розгрому Великої Орди кримським ханом 1502 року саме Гіреї, як переможці та спадкоємці Чингісидів, стали царями в новій Орді. Московія з цим погодилася. А дід Івана Грозного — Іван III, на знак згоди з передачею титулу царя кримським Гіреям і свого васального статусу перед кримським ханом, присягнув на Біблії на вірність нової династії царів. Це далеко не бездоказові твердження. Згадаймо: Московія платила данину Кримському ханству як своєму Суверенові й Господареві до 1700 року.