Адже татаро-монголи володіли Московією також близько 300 років! І мали «обґрунтовані» права на свої володіння. Однак Москва пам'ятає лише про «свої права».

Подобається чи ні ця істина великоросам, але вона є фактом незаперечним. А землі, що лежать за Волгою і В'яткою, аж ніяк не належали Москві. Вони віддавна мали господарів. Які б «історичні баєчки» не складалися московськими «писаками історії», але й землі Уралу, Сибіру і Далекого Сходу теж відібрані великоросами в народів, які проживали на тих землях.

Повернімося до Івана III. Йому не вдалося закріпитися на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши десятки тисяч місцевих жителів, московити пішли геть.

«Спопеливши все, що могло горіти, Росіяни (московити. — В. Б.), втомлені, обтяжені здобиччю, відступили…» — підсумував М. М. Карамзін. Казань ще на сто років залишилася міцною процвітаючою державою, де були побудовані кам'яні палаци, медресе, де існував водопровід. Москва в ті роки була повною протилежністю Казані. Але час минав, Москві все більше й більше були потрібні здобич і чужі надбання. Тоді вона, як за старих часів, звернула увагу на здавна процвітаючий Новгород. А ми вже знаємо, коли в московитів з'являється бажання пограбувати сусіда, вони завжди знаходять «привід». Так трапилося і того разу.

Це було перше, але не останнє знищення московитами Новгорода, міста з п'ятсотлітньою історією, культурою, традиціями; міста-республіки, яке було незрівнянно вищим від Москви за розвитком торгівлі, ремесел і культури; міста, що мало багатовікові зв'язки з Києвом і Європою.

«… Нарешті, прийнявши благословення від Митрополита і Єпископів (Іоанн ІІІ. — В. Б.), сів на коня, повів головне військо зі столиці (Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення сусідніх народів, навіть обґрунтовувала його. Вона завжди мала свій ласий шмат здобичі. — В. Б.)… ішли різними шляхами до Новгородських кордонів… Почалося страшне спустошення. З одного боку, Воєвода Холмський і рать Великокняжа, з іншого — Псковитяни, вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум'я, криваві ріки, стогін і крик від Сходу й Заходу лунали до берегів Ільменю. Москвитяни проявляли лють нечувану… Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Літописці зауважують, що Небо, сприяючи Іоанну, висушило тоді всі болота, що від травня до вересня жодної краплі дощу не впало на землю, багно затверділо, військо з обозами скрізь мало шлях вільний і гнало худобу по лісах, доти непрохідних… Холмський спопелив Русу… і з жорстокосердістю, властивою тодішньому віку, наказавши відрізати бранцям носи, губи, послали їх, покалічених, у Новгород… Новгородський Літописець свідчить, що співвітчизники його (тобто, новгородці. — В. Б.) билися мужньо і змусили Москвитян відступити, але кіннота Татарська, будучи в засідці, «нечаянним» (себто раптовим. — В. Б.) нападом розбила стрій перших (новгородців. — В. Б.) і вирішила справу» [1, том VI, с. 234–236].

Страшно читати ці «історичні сказання». Годі й уявити, які жорстокості творив Московський улус заради підкорення своїх одновірців! Москва знову й знову спиралася на міць і силу Орди. Винищуючи одновірців, підкорила не лише Новгород, а й Твер, Суздаль, Володимир тощо.

М. М. Карамзін, цей істинний великорос, замовчував у своїх «писаннях», що вирішальну роль у знищенні Новгорода в 1471 році зіграла татарська кіннота, тобто війська справжніх хазяїв Московії. Він лише мимохідь послався на новгородського літописця. Начебто ми не знаємо, що московських літописців у ті часи не існувало.

Ось вона — жорстока правда хрестозапроданства, коли союз поневолювачів — московитів і татаро-монголів — освячений московським митрополитом. Дивуватися не варто — московська церква йшла на будь-який союз, аби тільки доточити шмат землі до Московії.

«…Гнані, винищувані переможцем, загнавши коней, кидалися у воду й твань болотну, не знаходили шляхів у лісах своїх, тонули або вмирали від ран… На просторах дванадцяти верст полки Великокнязівські (замовчує «великорос» — разом із полками татарськими. — В. Б.) гнали їх (новгородців. — В. Б.), вбили 12 000 людей, взяли 1 700 бранців… Із якою радістю Великий Князь (ревний слуга татаро-монголів. — В. Б.) слухав звістку про перемогу… Холмський уже ніде не бачив ворожої (новгородської. — В. Б.) раті й міг вільно спустошувати села аж до Нарви або Німецьких кордонів… Великий Князь… (Московський. — В. Б.)… прибув у Русу (разом із татаро-монгольськими полками. — В. Б.) і подав приклад суворості, велівши відрубати голови найзнатнішим бранцям» [1, том VI, с. 236].

Прочитайте і нащадкам повідайте про жорстокість московську! Який народ може виправдовувати винищення невинних одновірців? Московити ці діяння навіть освятили хрестом митрополита. Хоча йшлося лише про збирання данини з Новгорода для Золотої Орди.

Це вони, носії православ'я в московській інтерпретації, разом із татаро-монголами палили, грабували, оскверняли православні церкви й монастирі. Це вони під час захоплення Новгорода відрубали голову архієпископові Новгородському Чашнику, щоб знищити сам дух Новгорода. Ці злодіяння оспівані й звеличені згодом як «збирання землі російської». Яка ганебна підлість! Але з жалем треба зазначити, що такі діяння є природними і звичними для московитів. Іншого способу «збирання землі російської» не було.

Згадайте, як так званий святий Російської православної церкви Олександр Невський водив татаро-монгольські полки ще в другій половині XIII століття знищувати новгородський люд, заодно розоряючи і грабуючи священні новгородські обителі. Чи ж не традиція? Послухаймо самих великоросів:

«У 1257 році Монгольська імперія провела в Північно-Східній Русі перепис населення для впорядкування системи обкладання податками. Олександр (Невський. — В. Б.), який здійснив тоді поїздку (прохав «ярлика». — В. Б.) в Орду… погодився на проведення цього заходу… Із Суздальської землі татарські «численники» поїхали в Новгород; Олександр із військовим (татарським. — В. Б.) загоном супроводжував їх… Олександр (Невський. — В. Б.) розправився із заколотниками: Василя (старший син Олександра, що відмовився коритися батькові. — В. Б.) вигнав із Пскова… а тим, хто підбив його на непокору, «оному носа урезаша, а иному очи выимаша» (Це діяння «святого» Російської православної церкви! — В. Б.)»…

«У 1259 році… в Новгороді знову вчинився заколот. Після тривалого протистояння новгородці все-таки поступилися. Слідом за татарами місто покинув Олександр (він ніколи не ходив підкоряти сусідів без татаро-монгольської підтримки. — В. Б.), залишивши намісником свого другого сина Дмитра» [2, № 11, с. ЗО].

Ось результат, якого домоглися московити в 1471 р.: «… (Новгородці. — В. Б.) зобов'язалися в призначений час платити Государям Московським чорну, або народну, данину, також і Митрополитові судне мито, клялися ставити своїх Архієпископів лише в Москві (гроші і паства — ось справжня мета Московської Митрополії! — В. Б.)…» [1, том VI, с. 239].

Так підкорювалася новгородська земля московськими й монголо-татарськими завойовниками, так насаджувався рівень московської злиденності. Навіть порівнювати не можна прадавню культуру Новгорода з абсолютною неосвіченістю Московії того часу.

«Всі області Новгородські, крім столиці, від меж східних до моря були спустошені, вчинила це не лише рать Великокняжа (разом із ординцями. — В. Б.), а й шайки вольниці, громадяни й жителі сільські протягом двох місяців ходили туди збройними юрбами з Московських володінь грабувати і наживатися» [1, том VI, с. 240].

Московський митрополит з московським князем, а з ним і татарські хани були задоволені: варварство і дикість підкорили культуру й волю.

Іван III не був би московитом, а великороси відтак не визнавали б його своїм, якби він не знищив Новгород дощенту.