— Нічого я вам не обіцяю, а ви пишіть папі все, що хочете, — сказав Петр. — На відміну від вас папа — людина симпатична й приємна, любить посміятись, п’є вино й ні від кого не вимагає славити Бога. Тільки викладіть свої скарги на мої дії якомога гостріше, що гостріше, то краще, бо що суворіші ви будете, то щиріше над цим посміється Його святість.

— Гаразд, — сказав Інтрансідженте і вийшов.

— Минуло ще три дні очікувань і підготовки, і нарешті до Страмби прибув другий гонець; принцеса і кардинал, мовляв, розпочали завершальний етап своєї подорожі й можна очікувати, що до Страмби вони приїдуть завтра надвечір. Уранці другого дня Петр, одягнений у вбрання, під час пошиття якого він мав змогу кілька годин провести у приємній і повчальній балачці з майстром Шютцем, на чолі парадної гвардії кінних мушкетерів вирушив до кордонів герцогства, щоб привітати принцесу, тільки—но вона ступить своєю ніжкою на землю рідної країни. З почуттям туги, причину якої він так і не зміг собі пояснити, Петр повільно рухався тією самою дорогою, куди зовсім недавно йшов пішки, поранений, з мотузкою на шиї, її намагався підбадьорити себе думками про прекрасні зміни, які сталися з ним після тих страшних подій; тепер, запевняв він себе, усе буде гаразд і назавжди.

Там, де кінчалися володіння Страмби, на круглому плоскогір’ї, котре обтікав бистрий потік, з видом на видовжену долину, з протилежного боку відгороджену скелями, за якими аж до самісіньких хмар здіймалася вежа губбійсько—го собору, Петр наказав зупинитися і розбити табір. Погода стояла чудова, повітря мінилося золотом від бджіл, які з гудінням перелітали з квітки на квітку, небо химерно розмалювали білі, ніжні хмарки.

Минула година, потім друга, третя, мушкетери курили, грали в карти й вигрівалися на сонечку, але нічого не діялося — долина лишалася безлюдна, безлюдна була й дорога, що з’єднувала Страмбу з Умбрією. І тільки аж коли сонце почало хилитися до заходу, на обрії з’явилося четверо вершників. Петр звелів приготуватися й сісти на коней, бо вирішив, що вершники, постаті яких здавалися чорними на тлі багряного заходу, і є авангард кардиналового почту. Вершники зупинилися нерішуче, мовби не знаючи, їхати далі чи ні; потім троє з них зникли, наче в землю запалися, а четвертий повільно, кроком, рушив уперед.

Коли він наблизився до табору настільки, що вже можна було розпізнати колір його мундира, виявилося, що це й справді один із кардиналових людей.

Коли він під’їхав іще ближче, всі побачили, що руки в нього зв’язані за спиною.

А коли він під’їхав зовсім близько, стало видно, що обличчя його вимащене лайном.

Вершник перебрів потік і, низько звісивши голову, рушив угору, до плоскогір’я, де стояв Петр зі своїм почтом.

— Що сталося? — закричав Петр і правою рукою схопив його за груди.

— Кепські справи, високосте, — відповів зганьблений вояк. — Перуджанці напали на нас, коли ми проїжджали через місто, і роззброїли. Чотирьох наших, які намагалися боронитись, убито, а решта разом з кардиналом і принцесою Ізоттою в темниці. Мене єдиного відпустили, щоб я переказав вашій високості, що всі вони сидітимуть на хлібі й воді за ґратами доти, аж доки Страмба не відшкодує збитки; тільки тепер замість тридцяти двох тисяч скудо, які Перуджа вимагала раніше, вона підвищила цю суму до п’ятдесяти тисяч.

Петр був упевнений, що ця страхітлива невдача, цей жахливий провал усім тягарем ляже виключно на нього, бо тільки він один не послухався застережень дванадцятьох мудреців, які настійливо попереджували його, що юнаки, котрих він наказав стратити, — громадяни Перуджі, та оскільки він досить грунтовно вивчав свого Макіавеллі й пам’ятав його настанови про те, що будь—який володар, байдуже, король він, герцог чи князь, — якщо його спіткає невдача, в жодному разі не повинен навіть показувати, що йому це неприємно, а, навпаки, має поводитися тим само—впевненіше, чим більше він засмучений, то зразу після повернення до міста наказав скликати Велику раду і, коли всі її члени зібралися, став перед ними з ясним чолом і гордо піднесеною головою.

— Синьйори, — заговорив він, звертаючись до них, — я гадаю, вам не треба пояснювати, в якій ситуації ми знов опинились, і розповідати вам про те шельмівство, яке дозволила собі щодо нас Перуджа, бо те, про що тепер говорить ціле місто, до того ж так голосно, що це чути аж сюди, напевне, дійшло й до ваших вух. Будьмо ж свідомі того, що право на нашому боці і моральна перемога теж, бо за те, що ми вчинили, покаравши за законом сімох негідників — громадян Перуджі, нам нема чого червоніти, тоді як Перуджа вкрила себе ганьбою, яку буде записано в історії незмивним чорнилом. На жаль, наша тверда позиція нічого не змінює у реальному стані речей, і не ми, а вони в ці фатальні хвилини перебувають у вигідному становищі, і ми змушені зробити все, що в нашій спромозі, аби вибратися з цієї халепи. Ми не сміємо допустити, щоб принцеса Ізотта і її дядечко кардинал Тіначчо залишилися в руках ворога, і я не бачу іншого способу визволити їх, як виплатити Перуджі викуп у сумі п’ятдесят тисяч скудо. Синьйоре Тремацці, ви повинні будь—що роздобути цю суму і до того ж негайно, без зволікань.

Але тут з’ясувалося, що міністра фінансів, банкіра Тремацці, на засіданні Ради немає.

— Де синьйор Тремацці? — вигукнув Петр. — Як це він осмілився не підкоритись моєму наказові й не з’явився на засідання?

— Я заступаю його, — озвався незнайомий молодик у рогових окулярах на носі. — Я його секретар, і моє ім’я Альберто Мачісте. Коли синьйор банкір довідався про те, що сталося, в нього почалися шлункові спазми й зараз він лежить з високою температурою, просячи в Бога смерті.

— Тоді обов’язок негайно роздобути необхідну суму лягає на вас, — сказав Петр.

— Я не уявляю собі, де її роздобути, й не знаю, як це зробити, — відповів Альберто Мачісте. — В державній скарбниці немає ані гроша. Сум’яття, яке панує в місті останнім часом, а точніше, — з моменту загибелі capitano di giustizia, і почуття непевності, породжені цим сум’яттям, підірвали платеспроможність і мораль страмбського громадянства. Дух привітності й миролюбства, який запанував після згаданої смерті capitano di giustizia завдяки покійному герцогові Танкреду, з фінансового погляду обійшовся нам неймовірно дорого, бо ніхто з громадян не знав, що ще треба робити, а чого вже не треба, отож вони просто начхали на всі свої обов’язки. І якщо навіть, як ми всі сподіваємось, у цій справі буде наведено лад, прибуток від податків, оплатків і чиншу почне надходити до державної скарбниці дуже повільно й не раніше, ніж після жнив. Сума в десять тисяч скудо, виділена на майбутнє весілля вашої високості, вичерпала аж до дна всі державні резерви, причому ці резерви, як уже згадувалося, вичерпані до останнього скудо, і все ж їх не вистачило, через те для повноти цієї суми довелося позичити грошей у євреїв.

— У євреїв? — вигукнув Петр.

— Так, у євреїв, — спокійно підтвердив Альберто Мачісте.

— Гадаю, — сказав Петр, — що, скасувавши припис носити жовте кружальце, я досить ясно дав зрозуміти, що євреї перебувають під моєю протекцією.

— Так, ми це зрозуміли, — відповів Альберто Мачісте. — Але не залишалося нічого іншого, якщо нам треба було десь роздобути цю суму, на якій наполягала ваша високість.

— Сподіваюся, євреїв при цьому не кривдили? — запитав Петр.

— Не дуже, — відповів Альберто Мачісте.

— Ми тут дискутуємо про всілякі дурниці, а принцеса Ізотта й кардинал Тіначчо страждають за ґратами! — вигукнув обурений Петр. — Синьйори, може, ви не будете мене переконувати, що в такому багатому місті, як Страмба, неможливо роздобути якихсь нікчемних п’ятдесят тисяч скудо для врятування принцеси Ізотти? Невже нашу моральну перевагу, про яку я вже згадував, ви хочете обернути на ганьбу, віддавши останню парость династії д’Альбула на поталу вовкам? Синьйоре Джербіно, що ви думаєте з цього приводу?

Джербіно хвилину помовчав, розчісуючи пальцями свою леонардівську бороду, а тоді відповів: