— Трохи швидше! Un россо più presto! Un россо più presto! — вигукував maître des cérémonies, в екстазі звертаючи очі до ангелів, які оздоблювали стелю; з натхненною виразу його обличчя можна було судити: те, що зараз відбувається в Sala degli Angeli — не простий початок банального двірського балу, а щось надзвичайне, виняткове, таке, що досі тут ніколи не діялося й що благословило саме небо. Легка, чарівна мелодія сальтарелли вже добряче розтопила всю кригу й проникла танцюючим у кров, наче вино, розпалила їхні обличчя, і тепер їм здавалося, що світ через те такий чарівний, а життя через те таке сповнене блаженства, що все, що відбувається, відбувається в ритмі сальтарелли, і все добре, і все гаразд, бо немає нічого приємнішою й жаданшого, ніж танцювати сальтареллу. Тож усі без упину танцювали, й ніхто не звернув уваги на те, що герцог з герцогинею покинули коло й пішли до свого підвищення, причому герцог, у доброму гуморі, охолоджував розпашіле обличчя віялом, яке попросив у своєї дружини—герцогині. Петр теж був сп’янілий від сальтарелли, тож, щиро кажучи, був далекий від того, щоб з гірким сміхом докоряти собі за те, на кого «осміливсь звести очі», як недавно висловився, і все йому здавалося легким і доступним, наче в блаженному сні. Мотив легкості й доступності так настирливо заполоняв його думку, що він включив його в потік своїх дальших слів:

— Так, саме так, на кого ти осміливсь звести очі, кажу я собі, і все ж сама легкість, з якою я звіряю вам своє почуття, свідчить, що це питання, продиктоване розумом, нещире й фальшиве, бо все, що природне, — те досконале й легке; а оскільки воно природне, то воно й правильне, отож я наважуюсь зробити з цього висновок: усе, що легке, те правильне.

— Чудово, це мені подобається, — похвалила його принцеса. — Я впізнаю в цьому формули своїх учителів: якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то й А теж дорівнює С. Зразковий і гідний похвали приклад того, як освідчитися в коханні з допомогою Арістотелевих силогізмів.

— Арістотель не вигадував цих силогізмів, а виводив їх із життя пр.:роди, — відповів Петр. — А я, принцесо Ізотто, освідчуюсь із такою ж легкістю, як птах злітає над лісами або з землі б’є гаряче джерело. Я не випадково, а зумисне вибрав ці два порівняння, бо любов, Ізотто, — це не буденне явище, а явище надприродне, вона — сама реальність, бо в ній найповніше і найдивовижніше поєднуються начало світла, якому ми з радістю підкоряємось, і начало темряви, яка нас жахає; вона приходить з глибин і з неба, з вражень, ясних і виразних, і з таємничого дна душі. Вперше в житті я відчуваю, що таке любов, Ізотто, а проте, здається, знаю про неї все, бо любов не піддається вивченню, її не досліджують, — її сприймають безпосередньо як красу, вона — поза розумом і вище, ніж розум, і ми ототожнюємо себе з любов’ю лише до такої міри, що той, хто любить, має право сказати: «Любов — це я сам, і кожен, хто любить, — це любов». Я люблю вас, Ізотто, і прошу: вірте мені так, як вірите дзвіночкам отар, котрі вертаються з пасовища, і дзижчанню золотих бджіл, і тихій ході лані, яка йде до потока напитись води, або ж просто як вірите тому, що над нами небо, а земля несе наші кроки, або тому, що ви — жінка, а я — чоловік…

— …син шарлатана й онук холощія, — урвала його принцеса. — 3 мене вже досить ваших зухвальств, синьйоре Куканю. — І, не закінчивши па, відвернулася від нього й, обминаючи танцюючі пари, пішла до підвищення.

Чудово освітлена зала раптом потьмяніла перед Петровими очима, і все в ньому затрепетало від ненависті. «Ти мені за це заплатиш, Джованні, ти мені за це заплатиш, — пообіцяв він собі подумки, бо нітрохи не сумнівався в тому, хто інформував принцесу про його родовід. — Ти мені заплатиш за це», — повторював він, хоч і знав, що Джованні нічим йому не заплатить, бо він, Петр, дограв свою гру до кінця.

Принцеса рухалася, наче сомнамбула, безвольно звісивши руки, з помертвілим обличчям, відмовившись узяти охопленого відчаєм Петра за лікоть.

«Цього разу, schioppetti, ти схибив, цього разу, arbiter rhetoricae, уся твоя випробувана проречистість не врятує тебе від ганьби, цього разу, карамба, тобі каюк, цього разу, карамба, ти зустрівся не з розбійниками, й не з продажними лакеями, і не з Вільфредом, страшним володарем лісів, і не з митниками чи з capitano di giustizia, цього разу тобі доведеться мати справу з жінкою, а це, любий друже, тобі не до снаги, ця обламає тобі пазури — навіть не зогледишся».

— Ай—яй—яй, що я бачу, наша донечка вже перестала танцювати? — вигукнув герцог, коли Ізотта, слідом за якою йшов Петр, зупинилася перед троном. — Смію сподіватись, що наш удатний синьйор Кукань нарешті на чомусь спіткнувся й показав себе незугарним танцюристом? Він наступав тобі на ноги, чи що, власне, сталося, що в тебе така кисла міна?

— Нічого не сталося, тату, — відповіла Ізотта, — синьйор Кукань — танцівник саме такий, як і треба було сподіватись. Але в мене розболілася голова, і я прошу вашого дозволу вийти прогулятися до зимового саду.

— Відколи це ти, ягнице, просиш у мене дозволу робити такі буденні й очевидні речі? — здивувався герцог. — Зимовий сад на те й існує, щоб молоді вродливі дівчата лікували там свій біль голови. Йди, йди, а синьйор Кукань нехай чемно супроводить і розважить тебе.

— Я докладу до цього всіх зусиль, ваша високосте, — сказав Петр, уклонившись, і пішов за принцесою чудовими pas du courtisan.

Зимовий сад виявився майже таким самим просторим приміщенням, як і Зала ангелів, до котрої він був прямо перпендикулярний, а крім того, його ще називали Залою тисячі шумів, Sala degli mille rumori, бо тут шуміли десятки дрібненьких водограїв і каскадів, що збігали по штучних скелях з білого мармуру, а також Залою тисячі пахощів, Sala degli mille odori, бо тут росли орхідеї й бузок, а передусім — дивовижні квіти невідомих назв, які привозили з далекого Сходу.

— Мені здається, Ізотто, що ви тільки—но хотіли сказати батькові зовсім не те, що сказали, урвавши наш танець, — зауважив Петр, коли принцеса граційно опустилася на мармурову лавку й, низько звісивши голівку, стомленим жестом підперла чоло тильним боком правої долоні.

— Можете тепер глузувати з моєї поразки, з моєї слабості, браку гордливості й волі, — відповіла Ізотта. — Звісно, я й гадки не мала казати щось таке, звісно, я хотіла поскаржитись на вашу зухвалість, але мені не вистачило злості. Я програла, синьйоре Куканю, ваша відвага виявилася сильнішою за мою розпещеність і знудженість, як ви зволили про мене висловитися, мені соромно через це, я картаю сама себе і все ж таки я рада, бо мені вже не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, і я можу признатись вам у тому, чого щиро бажаю: надалі розмовляйте зі мною так, як розмовляли досі, і будьте щодо мене таким же навіженим і сміливим і зовсім не схожим на тих, кого я знаю.

Петр присів біля принцеси.

— Ви слушно сказали, що вам більше не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, бо все це ви тільки вдаєте на догоду світові, який вас, принцесу, бажає бачити саме такою. Та тепер дозвольте й мені скинути свою личину химерної відмінності від решти людей, яку я надіваю, щоб не загубитися в юрбі, як висловився колись добрий граф Гамбаріні—старший, а я йому не повірив. Я — син шарлатана й онук холощія, не більше й не менше, і в моєму серці немає ні сміливості, ні бунту, є тільки ніжність і палке бажання.

Голова йому запаморочилася від гордості й почуття перемоги: «Отже, ти все—таки виграв, отже, щастя тобі ще сприяє», — думав він, коли обережно, немовби боячись поламати, підносив до вуст.її бліду й холодну руку. Він нахилився й поцілував її саме в ту мить, коли біля входу до зимового саду з’явився Джованні; перемігши своє коротке заціпеніння, спричинене приголомшливою картиною зухвальства холощієвого онука, він рушив до них вільною і веселою ходою.

— А, ось ви де, ледарі, — мовив він зовні легко, — сидите собі серед пахощів квітів, а тим часом музиканти почали вже венеціану — танець, який, ви, кузино, кажу і о, любите найдужче з усіх інших. Цю таємницю мені виказала тітонька Діана, зобов’язавши мене потанцювати з вами, якщо, звичайно, дозволить синьйор да Кукан. Чи смію я попросити вас про це?