Петр причепив капшук до свого пояса.

— Мудра обачливість, — сказав він, — хоч, як мені здається, з запізненням.

Бо знадвору, з piazza Monumentale, долинув цокіт копит цілої кавалькади вершників, які наближалися від герцогського палацу до заїзду; оскільки темно було, хоч око виколи, вони тримали високо над головами запалені смолоскипи.

— Що ж тепер? — пробелькотав Джованні. — Що ж тепер?

— Можливо, вони в’їдуть до нас у двір, — з гарячковою поквапливістю промовила Фінетта. І, відчинивши двері, вона вибігла в коридор, нетерпляче підганяючи юнаків поквапитись за нею. — Я виведу вас із вестибюля чорним ходом, а коли все вляжеться, пошлю до вас хлопчака зі стайні, — він приведе ваших коней. Ви почекаєте на нього за базилікою Санта Марія дельї Анджелі, це поряд з брамою Сан П’єтро. Зараз пів на восьму, а браму замикають аж о дев’ятій. Може, ще проскочите.

Вона все це швидко й грунтовно обмислила в своїй чарівній голівці, обвитій чорною короною кіс, але марно; бо коли юнаки збігали сходами до вестибюля, цокіт копит змовк, вершники під’їхали до заїзду, й за мить пролунали слова наказу, щоб троє негайно йшли стерегти чорний хід. Голос, який віддавав цей наказ, був дужий, але не вояцький: дещо хриплуватий, він так вібрував від напруги, що здавалося, ніби його власник трохи під чаркою.

— Дядечко Танкред, — прошепотів Джованні. — Я впізнаю його голос.

— Удай, ніби бачиш його вперше в житті, — порадив Петр. — Нізащо в світі не смій признатися, що ти за один. Стій на тому, що твоя схожість з батьком — чиста випадковість. І швиденько зазирни в книгу чужинців, як ти, власне, тепер називаєшся.

— Бартоломео Сімоне, — підказала Фінетта. — Ви підписались як Бартоломео Сімоне.

— Бартоломео Сімоне, син торговця бантами, — сказав Петр.

— Дурниця, — заперечив Джованні. — Мій падре перевернувся б у могилі, якби я перед дядечком відрікся від його й свого роду.

І, гордо піднісши голову, неквапливо рушив сходами униз, заздалегідь розкинувши руки, мабуть, готуючись кинутися в обійми своєму чудовому дядечкові й розбити сталевий панцер, який скував його серце.

— Ну й осел! Ну й осел! — простогнав Петр.

Але вже нічого не можна було вдіяти. Господар заїзду, згорбившись і щось бекаючи, з підлою услужливістю розчахнув обидві стулки головних дверей, немовби збирався впустити до вестибюля величезного воза, і в квадратному прорізі з’явилося щось блискуче, прекрасне й неймовірно розбещене.

Це був чоловік невисокого зросту, але статечний, у вбранні з золотої парчі, прошитої пругами чорного оксамиту з тонким орнаментом із блискучої карунки. Рукави камзолу, оздоблені поздовжніми прорізами, крізь які просвічувала вишукана шовкова сорочка, здувалися пузирями, точнісінько так само, як і коротенькі штани, які сягали до половини стегон; ноги джиґунові були обтягнені білими панчохами, сніжна білість яких відтінялася чорною стрічкою з золотою оторочкою, зав’язаною над лівим коліном, і чорними черевиками з золотими підборами та золотими пряжками. На плечі, підбиті з марнотратною щедрістю, він накинув плащ із блискучої жовтавої тканини, так званої «duchesse», що виглядало не тільки привабливо й гарно, але, всупереч усьому, і доречно, бо первісне значення слова «duchesse» — герцогиня, а вельможа під цим плащем без сумніву був не хто інший, як сам герцог, оскільки відтепер ми перестанемо фамільярно називати його «добрий дядечко Танкред».

Всупереч моді, яка панувала в ті часи, вельможа не закривав свою шию ні коміром, ні жабо, гордо тішачи себе ілюзією, що вона в нього ще гладенька й молодява; шия вільно стирчала з прямого викоту, облямованого на рівні ключиць чорним меандром й оздобленого золотим ланцюгом, на якому висіла коштовність, схожа на невелику дарохранильницю, всуціль усипану рубінами, діамантами, а всередині прикрашену маленьким срібним циферблатом; а може, то був годинник, хтозна. На голові герцог мав берет, розшитий перлами, на тім’ї вкритий сірим, з рожевим відтінком м’якесеньким хутром. Прорізи, які оздоблювали рукави й штани, повторювалися також на грудях: один — посередині, один — ліворуч на рівні серця, один — праворуч; усі вони вгорі і внизу закінчувалися стрічками, кожна з яких мала одну торочку оксамитну, чорну, а другу парчеву, золоту; і все це разом — тобто парча, стрічки, оксамит і шовк, що з усіх цих прорізів виставлялося на показ світові, було забризкане червоним вином; однак плями нітрохи не зменшували імпозантності зовнішнього вигляду герцога, швидше навпаки, бо образ розкоші, який він собою являв, був так вигідно доповнений проявом презирливої, справді князівської зневаги до цієї розкоші. Очі в нього були маленькі, вони підозріливо дивилися з—під тонких дужок оброблених косметикою брів; посеред обличчя стирчав великий ніс, на ліву скроню було насунуто згаданий вище берет, а праву оздоблювало пасмо волосся в темному тюлевому покрівці й укладене, мов у пажа, тобто опущене аж під саме вухо. Тонкі вусики, які прикрашали його погордливу лінію вуст, майстерно підстриженими дужками з’єднувалися з темною бородою; вкриваючи спідню щелепу, вона залишала відкритою передню масивну частину підборіддя, і чарівна ямочка, яка зм’якшувала враження від цього підборіддя, нітрохи не втрачала в своєму естетичному призначенні. Ззаду герцогову постать освітлювало червоне світло смолоскипів, які тримали в руках озброєні люди з його почту.

Тим часом як Петр, стискаючи руку схвильованій Фінетті, лишився стояти в півтемряві посеред сходів, Джованні невпевнено простував назустріч герцогові, неймовірно схожий на того хлопчика, який шість років тому несміливо підступав до свого суворого батька, щоб той відшмагав його батіжком.

— Дядечку Танкреде! — вигукнув він. — Любий дядечку Танкреде! Я приїхав побачитися з вами.

Любий дядечко Танкред, чий габітус ми так докладно описали, винагороджуючи себе за те, що нам не пощастило побачити першого з обох дядечків Джованні — Oттo, який саме сидів у буцегарні, — так от, любий дядечко Танкред, почувши вигук свого небожа, перше ніж промовити щось, видав якийсь непевний, здавлений мокротинням звук, так що змушений був відхаркуванням прочистити собі горло, перед тим як спершу тихо, може, навіть мрійливо, немовби в містичному подиві, прокоментувати чарівний образ, який з’явився йому в магічній кришталевій кулі:

— Отже, все—таки, все—таки, я не хотів вірити власним вухам, коли це барило доповіло мені, що тут тиняється хтось такий, чиє обличчя нагадує паскудну, прокляту, зрадницьку пику Одоріко Гамбаріні й чий вік збігається з віком його пришелепкуватого сина, якого він сплодив на радість усім чортам! — Після такого вступу герцог напружив голос, і він став у нього трохи дужчим: — Я не повірив, що прямий нащадок найбільшого мерзотника століття не тільки наважився наблизитись до Страмби менше, ніж на сто гонів, а своєю смердючою ногою вступив у її браму!

— Дядечку Танкреде! — схлипував Джованні. — Любий дядечку Танкреде, чому ви ображаєте пам’ять мого батька й чому ви так на мене гніваєтеся? Що я вам зробив?

Герцог блиснув своїми гострими, пожовклими зубами й глузливо передражнив схлипування Джованні:

— Дядечку Танкреде! Любий дядечку Танкреде! — І провадив далі, підносячи голос: — Я не розумію, бридкий недоноску, що це — підле нахабство чи вияв повного кретинізму, що ти нагадуєш мені тут про наше сумнівне Споріднення, яке робить злочин, скоєний твоїм батьком, іще мерзеннішим, ніж він був би, якби його скоїв хтось зовсім чужий. Що тобі тут треба, яка підла мета привела тебе сюди, ти, блідопика мавпо? Я тобі це скажу, я скажу це замість тебе, ти, байстрюче недороблений: ти хотів спробувати вчинити ту саму мерзенність, яка не вдалася твоєму боягузливому батькові, і пробратися до Страмби, сподіваючись, що тебе не впізнають. Ти радився з самим дияволом, але вибрав для цього найдурнішого лобаса з—поміж усіх Люциферових прислужників, якщо він, звісно, умисно не хотів схилити тебе до злочинної наївності; в такому разі це був хитрун із хитрунів. Запиши це собі на лобі, я нічого не забув, я не приборкав свій гнів і свою жадобу помсти, в чому ти, зрештою, пересвідчишся дуже скоро, так що записувати на лобі не доведеться: якщо з моїх рук вислизнув твій проклятущий батько, я знищу тебе, ти, недолугий привиде, купко нещастя, ти, живе втілення сумного кінця людського племені. Далебі, що так, далебі, Господь безмежно добрий, бо якби він не був таким добрим, він спалив би тебе на трут, аби не бачити більше тебе й не ображати свій зір; та я не такий добрий, небо мені свідок, я не такий добрий!