— Я теж уколов свого суперника в стегно, — признався Петр.

— А чому? — запитав пан Войті. — Чому ви вкололи його саме в стегно?

— Бо не хотів його вбивати, — відповів Петр. — Я гадав, що стегно — найменш чутлива частина тіла.

— Отже, — сказав пан Войті, — якщо більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно, то це означає, що люди в суті своїй добрі? Чи злі, як ви гадаєте?

«Пастка, — подумав Петр. — Якщо я скажу, що люди добрі, він заперечить: «У такому разі, хлопчиську, я мушу розкрити тобі очі й показати, які вони погані, злі, — і марш у «Забуття»!» А якщо я скажу, що вони злі, він, може, відповість так: «Твоя правда, голубе, люди не добрі, а скорше навпаки — дуже, дуже злі, і нічого тут не вдієш, я теж страшенно злий і через те кину тебе в «Забуття». Треба бути збіса хитрим», — вирішив Петр.

— Про зайців загалом можна сказати, що вони полохливі, — обережно почав він, — про овець — що вони лагідні, про тигрів — що вони кровожерні, а от про людей нічого загального не скажеш. Не можна сказати, що людина добра або зла, бо, на відміну від тварин, вона виходить за межі загальних ознак виду, точніше й правильніше: ознаки виду в людини виражені не так яскраво, як індивідуальні ознаки. Мій батько, попри те, що він аж надто віддавався певною мірою дивним дослідам і забобонам, був дуже мудрий чоловік, і він мав слушність, коли казав, що Боже й сатанинське становлять у людині нерозривне ціле. Якби цю думку я хотів висловити простіше, то сказав би так: людина — таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.

Пан Войті почухав за вухом цибухом люлечки.

— Щось вельми мудровано, але те, що ви сказали наприкінці, мені сподобалося, і я це собі занотую. — Він вийняв із кишені штанів маленьку книжечку з олівцем. — Як ви сказали? Людина — таке створіння…

— …про яке ніколи не можна сказати чогось певного, — повторив Петр.

Пан Войті старанно записав цю сентенцію.

— У мене тут уже є декілька дуже влучних виразів, наприклад: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Здорово, га?

Петр визнав, що це справді здорово.

— Не тільки здорово, а й смішно, так смішно, що хоч—не—хоч будеш сміятись, — сказав пан Войті й квапливо додав, очевидно, потерпаючи, щоб Петр не образився від надмірної похвали не його, а чужої думки: — Ваш вислів, звісно, теж чудовий, хоч і не смішний, що ні, то ні, зате він глибокий. Цей вислів про тітку стосується тільки однієї життєвої ситуації, тобто такої, коли хтось скаже, що якби те чи інше повернулося інакше, або якби цього взагалі не сталося, то все було б по—іншому, тим часом як ваша сентенція стосується людини загалом; не кожен над нею сміється, зате кожен думає та міркує, аж у голові паморо—читься. — Пан Войті згорнув свою книжечку, знову засунув її в кишеню й зняв окуляри. — А тепер розкажіть мені, що сталося після того, як вас посадили через той поєдинок.

Петр зрозумів, що коли він признається в тому, що мимохіть викликав гнів у самого імператора, то цей суворий бургтраф спустить його в «Забуття» уже не тільки з власної сваволі й жорстокості, а й, так би мовити, з обов’язку служби. Та оскільки брехати він не вмів, а головне тому, що бургграф, усупереч своїй страшній репутації, яка оточувала його, мов чорна хмара, викликав у нього довіру, ба навіть симпатію, то правдиво розповів йому дальшу історію своїх лихих пригод, починаючи з візиту графа Гамбаріні до нього в темницю аж до зустрічі з батьком та аудієнції в імператора; а коли він закінчив, то не повірив сам собі, побачивши, що сині бургграфові очі повні сліз.

— Я б ніколи не повірив, що таке може статися, — мовив пан Войті. — Такий молодий — і таке нещастя. А все це тільки через те, що ви обидва були упертюхи — ваш батько і ви. І звідки у вас, на Бога, така впертість? Невже цей Філософський камінь — чи як там та погань називалася, — і справді така цінність, що вашому батькові треба було накласти за нього життям?

— Звичайно, ні, — відповів Петр. — Просто батько був ним одержимий. Ця одержимість, хоч і не загнала його в сліпий кут, мала певну перевагу, а саме ту, що викликала в ньому переконання, ніби він жертвує собою заради чогось великого, такого, що перевершує справжнє значення і вагу його особи. Мій батько помер як герой, хоч ішлося про звичайнісіньку дурницю.

— Чому ви так рішуче стверджуєте, що йшлося про звичайнісіньку дурницю? — запитав пан Войті.

— Я стверджую це, бо тверезо дивлюся на речі, — відповів Петр.

— А коли ви сперечалися про те, чи мають королеви ноги, це була не дурниця? — запитав пан Войті.

Петр не відповів.

— Ну, це я без лихого наміру, повірте, — квапливо сказав пан Войті. — Я не хотів вас образити, я співчуваю молодим людям, у мене теж був син, але його розірвав на ловах вепр, коли йому було приблизно стільки, як оце вам зараз, — двадцять років.

— Мені пішов сімнадцятий, — сказав Петр.

— А показує вам на двадцять, певне, через ці муки, — зітхнув пан Войті. — Ви самі у всьому винні, але нічого не вдієш, по ярмарку лихий торг. Треба повернути мозком, як бути з вами далі.

І пан Войті почав повертати мозком, задерши до стелі своє опукле дельфінове чоло, від чого трикутничок над переніссям проступив іще виразніше.

— А ви хіба не кинете мене до «Забуття»? — запитав Петр, бо йому дуже кортіло довідатись, що його тут жде.

— До «Забуття»? — перепитав пан Войті. — Ні, хай йому грець, я цього не зроблю. Видно, імператор не знає такої дрібниці, що мій попередник, який залюбки кидав людей до «Забуття», кілька тижнів тому так налигався, що впав із муру й скрутив собі в’язи чи ще там щось, — одне слово, більше не встав, і тепер тут господарюю я, а я цього не люблю, бо, як тільки уявлю собі, що з людиною діється, поки вона сидить у гладоморні, мені робиться недобре. Це ekelhaft,[23] одне слово. А гаяти час я волію в розмовах з освіченими людьми. А тепер по щирості, юначе: ви даєте мені слово честі, що не втечете звідси? Інакше я змушений буду посадити вас під замок. Та що це з вами?

Петр був такий знесилений потрясіннями й поворотом у власній долі, що нерви в нього не витримали, і він зблід, як полотно.

— Нічого, вже нічого страшного, пане Сихровський, — промовив він і повів далі, долаючи мимоволі сміх і сльози. — Само собою розуміється, я дам вам слово честі, що не втечу звідси. Нікому іншому я б його не дав, але вам охоче даю. Бо ви, мабуть, і не людина.

— Ну що за розмови! — невдоволено скривився пан Войті. — Сподіваюсь, ви тут не будете особливо нудьгувати. У нас цілком пристойна бібліотека, і ви могли б трохи дати їй лад, якщо розбираєтесь у цьому; в мене немає на це часу, і поки що в ній справжній бедлам. А на фортечних мурах чудово можна гуляти, звідтіля видно аж до Мрачі, а надто ясної години. Але з фортеці, дуже вас прошу, не виходьте, бо про це можуть донести, і я матиму неприємність.

Він кілька разів смикнув за шнурок дзвінка, який висів у коридорі за дверима; ввійшла гарненька служниця; глянувши на привабливе, змучене Петрове обличчя, вона з першого ж погляду закохалася в нього по самі вуха, вся зашарілася, й очі її округлилися.

— Барушко, проведи пана з Кукані до покою для гостей, того кращого, з ріжками, — звелів їй пан Войті. — І дай йому чисту білизну і щось з одежі сина, ти знаєш, де вона — в моїй кімнаті, в скрині під вікном. Але спершу приготуй йому теплу купіль, а якщо захоче, — а він напевне цього захоче, — можеш потерти йому спину.

Петр пішов слідом за служницею, та раптом, про щось згадавши, обернувся до пана Войті.

— Скажіть, будьте такі ласкаві, який у нас сьогодні день, бо я давно вже не тримав у руках календаря.

— Четвер, — відповів пан Войті. — А чому це вас цікавить? Яка різниця — четвер чи п’ятниця, якщо, звичайно, не неділя, день господній?

— Мені це байдуже, — сказав Петр. — Просто хочу знати, який сьогодні день місяця, тобто який святий припадає на сьогодні.

— Це теж не суттєво, — рішуче провадив пан Войті. — Бо що таке один—однісінький день? Пшик, та й годі. Тут кожний день однаковий, час ледве повзе й при цьому мчить так, що не встигаєш і оком моргнути. Довго чи недовго, а дивись, свята Тереза незабаром пошле нам перші морози, а святий Мартін приїде на білому коні, а там і Різдво, а за ним і Новий рік, і ми з ним постаріємо на курячий крочок, а там і перший май[24] незадовго, потім свята Маркета кине серп у жито,[25] а там знову жди святого Вацлава. Бо вчора був день святого Вацлава, ми їли гуску, і вона й досі стоїть мені в шлунку, отож виходить, що сьогодні двадцять дев’яте вересня — день святого Михаїла.