А поміж столами, куди оком не кинь, — оранги. У сліпучо-білих халатах і шапочках, вони або походжали повільно, або сиділи, втупившись поглядами в колби, або щось швидко записували. Нас уже, мабуть, чекали: не встигли ми появитися, як назустріч нам рушила ціла група.

— Професор, — шепнув шанобливо тлумач. — Начальник лабораторії.

Той, кого тлумач назвав професором, ішов попереду. Це був худющий оранг, уже досить старий.

Він дуже горбився, а довжелезні руки його сягали аж за коліна.

— Я радий вітати земних колег у своїй лабораторії! — зустрів нас професор. — Сподіваюся, вам тут буде цікаво. Тож почнемо з невеликої екскурсії, з першого, так би мовити, знайомства…

“Невеличка екскурсія” тривала кілька годин: тітка Павлина не заспокоїлася, поки не обійшла майже всі поверхи. Мене вже й ноги не слухалися, і в очах мерехтіло, а тітка Павлина все поривалася побувати ще на одному поверсі. Замордувала врешті й професора, який нас супроводжував.

Від того дня тітка Павлина з головою поринула в проблеми генної інженерії. То цілісінькими днями пропадала в лабораторії, де для ної був виділений цілий поверх і десятки орангів на підмогу, то горбилася за столом у кабінеті, виводячи формули, такі довжелезні, що іноді для однієї не вистачало й сторінки.

І при цьому іноді загадково всміхалася.

А якось я підгледів: тітка бігала по кабінету. Збуджена, розмахувала руками й вигукувала:

— Вам потрібні агресори?.. Будуть вам агресори!.. — Тітка Павлина мстиво засміялася й підбігла до столу. — Ось вони!.. Ось!..

Тикала пальцем у стоси паперу, аж стіл здригався.

Вдруге вона заспівала. І я зрозумів, що тітка Павлина задоволена результатами своєї роботи. Вона завжди співала, коли їй щось удавалося. Тільки краще той спів не слухати: тітка фальшивила так, що могла б зіпсувати найкращий музикальний слух.

У вільний час ми знайомилися з країною орангів.

Я уже знав, що, окрім лабораторії, тут є багато фабрик, де вирощуються роботи. Оті безсловесні істоти. Їх вирощують у величезних камерах з постійною температурою й тиском, в своєрідних таких інкубаторах, в спеціальних фізіологічних розчинах. Виходять вони з тих інкубаторів не дітьми, а вже дорослими, з готовими навичками до роботи.

— Ми звели всі витрати до мінімуму, — пояснював нам екскурсовод. — Коефіцієнт корисної дії в них дуже високий. Адже вони, окрім праці, більш нічим не цікавляться.

— А їжа?

— Так, їм, на жаль, потрібна певна кількість калорій, щоб поповнювати енергію. Але ми сконструювали породу, яка задовольняється дуже низькокалорійною їжею. Харчовими покидьками…

— А сон?

— Над цією проблемою зараз і б’ються наші вчені. Ми звели їхній сон уже до чотирьох годин на добу. Але це, погодьтесь, невиправдана розкіш. Півгодини, ну, в кращому разі, — годину — і досить… І наші вчені доб’ються цього, будьте певні! Хайль!..

— А скільки вони можуть жити?

— Рівно п’ятнадцять років. Вчені підрахували, що протягом цих п’ятнадцяти років у них найвищий ККД. Найповніша віддача…

— А потім?

— Потім ми їх спалюємо.

— Спалюєте?

— Так… Ми їх відправляємо в крематорії, а попіл використовують на добриво. Це найпрекрасніше добриво!

Після тієї екскурсії я дивитися на фрукти й на овочі не міг!..

Другого дня ми вже разом з татком відвідали плантації держи-дерева. В орангів було якесь свято, лабораторія не працювала, і татко зайшов за нами.

Плантації були за містом: величезні, огороджені колючими дротами. Взагалі, я помітив, що оранги заражені якоюсь непоборною пристрастю до глухих високих парканів та колючих дротів. У них навіть школи були за дротами! І всі учні — з перепустками. Стоять два величезні оранги при вході і перевіряють перепустки у малюків!. Показали одноразові перепустки й ми — орангам, які були уже в чорному, озброєні луками й палицями.

— А чого це в них луки і стріли? — запитав я тихенько татка.

— Це — ритуальна зброя спеціальних загонів, які охороняють держи-дерево, — пояснив татко. — До речі, ти знаєш, як появилося оце держи-дерево? — звернувся він уже до тітки Павлини. — Воно сконструйоване тут, на оцих плантаціях. Як біологічна зброя.

— І вони його випустили? — жахнулася тітка.

— Так…

Плантації держи-дерева були обнесені високими й доволі товстими стінами. На стінах вимощені вузенькі доріжки, огороджені з обох боків тинцями.

— Щоб ніхто не впав донизу, — пояснив екскурсовод.

— А як хто упаде?

Екскурсовод тільки всміхнувся. І ткнув рукою вниз.

Там ворушилося держи-дерево. Неприкрите травою, воно то спліталося в зелені клубки” то розповзалося, викидаючи перед собою тисячі колючих батогів. Підповзало до стіни, пробувало видертись по ній, осідало і знову дерлося вгору.

— Воно що, голодне? — поцікавилася тітка Павлина.

— Так. Незабаром його годуватимуть.

— А чим ви його годуєте?

— Он отим…

Екскурсовод показав рукою убік, і ми побачили сотні кліток, притулених одна до одної. Одні з них були вже порожні, а з інших виглядали істоти…

— Ви годуєте держи-дерево ними? — спитала тітка Павлина.

Обличчя її зблідло.

— Звичайно, — відповів трохи подивований екскурсовод. — Це нам найдешевше обходиться. Спробуйте запастися дичиною, щоб нагодувати цю прірву! Поки не почалася війна, ми змушені годувати держи-дерево цими ось істотами. А потім, я сподіваюся, йому вистачить харчу, — всміхнувся перекладач. — Котра зараз година? За чверть дванадцята?.. Рівно о дванадцятій ми будемо спостерігати захоплюючу картину!

Я весь аж здригнувся: згадав, як оранги кидали через багаття скулених істот. Татка теж не приваблювала майбутня процедура, бо він холодно відповів:

— Дякуємо, але в нас обмаль часу. А ми ще маємо побувати в храмі держи-дерева.

Храм держи-дерева стояв неподалік од плантацій. Це була височезна споруда з позолоченою банею. Над нею стирчала гігантська чорна колючка: символ держи-дерева.

Там уже були попереджені про наш прихід: нас зустрів натовп жерців. Усі вони були в чудернацьких плащах, що нагадували листя дерева, з непокритими, гладко виголеними головами. Найстарший жрець ступив нам назустріч, застережно підняв над головою батіг держи-дерева, всіяний отруйними колючками.

— Чи знаєте ви, що оці брудні істоти не мають права навіть наближатися до храму? — запитав він гнівно і тицьнув держидеревом в бік Жорки й Ван-Гена.

— Знаємо, — відповів татко спокійно. — Але ми одержали дозвіл.

— Чи знаєте ви, що за порушення цього закону ми повинні негайно кинути їх держидереву? — наступав на татка жрець: очі його аж палахкотіли.

— Знаємо, — відповів так само незворушно татко. — Але дозвіл нам дав сам Оранг Третій.

— Наш фюрер не міг дати такого богохульного дозволу! — заволав жрець.

Татко поліз за пазуху, дістав невеличку пластинку із золота:

— Ось цей дозвіл!

Жрець втупився у неї так, наче все ще не вірив власним очам. Потім неохоче повернув пластинку таткові, схилив поголену голову:

— Ми змушені виконати волю нашого божественного фюрера… Але до храму ми пустимо лише вас, без оцих двох нечестивих!

Ми змушені були скоритися…

Всередині було темно й похмуро. Високі чорні стіни, така ж чорна підлога, застелена чорною товстою тканиною, приглушувала кроки. Ми мимоволі стали розмовляти пошепки.

— Не підходь близько до стін! — застеріг мене татко.

Я придивився пильніше: із стін звисали батоги держи-дерева. Отруйні колючки стирчали повсюди, а попереду, перед позолоченим олтарем, була наче нора, виплетена з держи-дерева.

— Що то? — запитав я татка.

Татко не знав. Тоді ми запитали екскурсовода. Той із видимим страхом подивився на нору.

— Це — шлях для тих, у кого перед фюрером нечиста совість, — пояснив він неохоче.

— Який шлях, що він городить? — тітка Павлина присіла перед норою, пробувала заглянути досередини.

Старший жрець раптом щось вигукнув. Очі його тріумфуюче зблиснули. Кілька жерців одразу ж метнулися в глиб храму, до стіни. Стіна враз розсунулася, там утворився темний отвір. Жерці пірнули в нього, затупотіли вниз. Якийсь час стояла напружена тиша, потім із отвору вирвався рев.