А тунель все тягся вгору — я уже втомився рахувати сходини.

Врешті попереду замерехтіло денне світло, і ми видерлися на поверхню.

На десятки кілометрів простяглося величезне плато. Рівне-рівне, як стіл. Воно обривалося за нашою спиною крутою стіною, а попереду, кілометрів за двадцять, не менше, підіймалася така ж прямовисна стіна гір.

Плато тяглося праворуч і ліворуч, до самого обрію, і всюди, куди оком не кинь, було вкрите полями. Це були, власне, й не поля, а невеликі грядки, обкопані ровами, і в ровах весело дзюркотіла вода. Одні грядки були вкриті рослинністю, інші червоніли щойно скопаним грунтом, на одних тільки сходило, на інших уже дозрівало. Ось велетенські кавуни, по центнеру кожен, не менше, а он кукурудза: на товстелезних стеблинах такі качани, що я навряд чи й утримав би.

І всюди метушилися подібні до Жорки істоти. Вони то пололи, то копали, то саджали, то котили перед собою дозрілі овочі, то пускали в одні рови воду, а інші перекривали. Вони працювали, не розгинаючись, їх ніщо, окрім праці, здавалося, й не цікавило, навіть коли ми проходили мимо.

Наш загін рухався по прямій, як стріла, дорозі, вимощеній білими плитами. Назустріч часто траплялися істоти з величезними кошиками за спинами. Вони йшли узбіччям, по червоній грунтівці. Забачивши нас, ще здалеку падали на коліна, низько вклонялися. Оранги ж проходили мимо з таким виглядом, наче їх і не помічали.

Та ось враз завмерли й вони, вишикувалися вздовж дороги. По дорозі, швидко до нас наближаючись, біг цілий гурт істот, несучи якісь дивовижні ноші, що нагадували старовинні паланкіни, в яких носили колись китайських імператорів; вони були позолочені й завішані барвистою матерією.

Підбігши до нас, істоти зупинилися, обережно опустили на дорогу ноші. Звідти повільно виліз товстелезний оранг, коричневий мундир на ньому аж тріщав, а високий картуз з лакованим козирком був нап’ятий на самісінькі очі. Наша сторожа, ще більше виструнчившись, викинула вгору правиці й заревла: “Хайль!”

Товстун у відповідь махнув недбало рукою, буркнув: “Хайль”. Зупинився навпроти тітки Павлини, втупився в неї очима. Тітка Павлина роздивлялася товстуна з не меншою цікавістю, йому це, мабуть, не сподобалося. Він раптом щось закричав сердито, сторожа підскочила до тітки, вхопила її за плечі, стала гнути донизу, намагаючись поставити її на коліна. Тітка вирвалася, махнула ногою — один із орангів, завиваючи, покотився по дорозі.

І тоді товстун розтулив величезну пащеку і зайшовся реготом. Сторожа, яка кинулася була до тітки Павлини, зупинилася, не знаючи, що робити далі. Товстун же, нареготавшись, ткнув у бік тітки Павлини пальцем і щось запитав.

Наперед одразу ж вискочив старший групи, що полонила нас. Поштиво схилившись, він став щось розповідати, а товстун слухав його і поважно кивав головою. Він ще раз глянув на тітку, потім на мене, не минув поглядом і Жорку, при цьому він гидливо скривився. Щось наказав, показуючи рукою в глиб плато, і старший поштиво схилив голову.

Одвернувшись од нас, товстун посунув до нош, а Сторожа знову загорлала, мов божевільна. Кричав “хайль” навіть оранг, якому дісталося од тітки Павлини. Істоти заметушилися, всаджуючи товстуна, а потім підхопили ноші і швидко побігли далі.

Згодом поля перейшли в садки. Велетенські груші та яблуні, абрикоси й цитрусові росли обіч дороги, і грунт попід ними був так оброблений, що не видно було жодної бур’янини. Істот було тут іще більше: вони то метушилися попід деревами, обкопуючи та поливаючи, то висли на гіллі, зриваючи велетенські плоди: все те вкладалося в кошики, і безконечний потік носіїв тягнувся вподовж дороги. І ще я помітив цікаву особливість: істоти, які несли повні корзини, не падали перед нами на коліна. Падали тільки ті, які йшли впорожні.

Врешті скінчилися й сади, натомість розпочався справжній розарій: стільки квітів, зібраних докупи, я ще ніде не бачив. Квітки наче змагалися одна з одною своєю красою, пахощі стояли такі, що я аж учадів. Літали великі метелики, зависаючи в повітрі, тріпотіли крильцями колібрі, папуги найрізноманітніших кольорів перелітали з гілки на гілку. І тут теж були істоти: вони обстригали кущі, збирали квіти, розбивали нові клумби.

— Здається, прийшли, — сказала тітка Павлина.

Я глянув перед собою і побачив будинки. Вони піднімалися одразу ж за розарієм, викладені з червоної цегли, з гостроверхими дахами, схожі між собою, наче близнюки.

— Схоже на готику, — мовила тітка Павлина: вона захоплювалася архітектурою. — Тільки чому в них такі дивовижні вікна?

Вікна й справді були незвичайні: вузькі та похмурі, вони нагадували бійниці в стародавніх фортецях, і коли ми проходили мимо, то здавалося, що хтось так і цілиться в тебе з лука. А двері були великі, масивні, окуті залізом.

— Справжні фортеці. Кого вони так бояться?

Ми просувалися вузенькою вуличкою, стиснутою отими будинками, і нам траплялося все більше орангів. Усі вони були в такій же коричневій формі, тільки самки носили не картузи, а берети, а малеча замість важких широких ножів, що неодмінно висіли при боці в дорослих, мала невеликі кинджальчики.

Ось мимо нас промарширувала ціла колона: погляди застиглі, важкі щелепи стиснуті, руки і ноги піднімаються в єдиному ритмі: р-р-ра! р-р-ра! р-р-ра! — б’ють по бруківці важкенні підошви, а попереду, пихато надимаючи груди, крокує розцяцькований дивовижними значками оранг. І в усіх звисають плазмові пістолети і ще якась зброя, я такої й не бачив.

Колона йде серединою вулиці, і оранги, що на тротуарах, зупиняються, кричать захоплено: “Хайль!”, а самки кидають квіти. Діти ж прилаштовуються позаду колони і, наслідуючи дорослих, намагаються так само вимахувати руками й молотити ногами бруківку.

— Вони й справді тут усі божевільні, — бубонить тітка. — Суцільний воєнний психоз!

Ми теж не лишаємося непоміченими: оранги зупиняються, показують на нас руками, перегукуються збуджено. Деякі йшли поруч, намагаючись краще нас роздивитися. Запитують про щось сторожу, дехто навіть намагається доторкнутися до мене чи до тітки Павлини. На Жорку ж не звертають уваги. Чи не тому, що він такий схожий на місцевих істот?

Вулиця раптом скінчилася, ми вийшли на велику площу. Посеред площі височів пам’ятник: велетенський оранг, відлитий з чорного металу. На низький лоб начесаний чубчик, під широким розплюснутим носом з вивернутими ніздрями — дві смужки вусиків. “Адольф Гітлер”, — прочитала тітка Павлина напис на цоколі й голосно зареготала. Я теж розсміявся, дивлячись на оцього орангутангоподібного Гітлера, хихикнув і Жорка, і ми замало не поплатилися за цей сміх життям: сторожа, визвірившись, накинулася на нас з палицями. Лише різкий вигук старшого врятував нас од можливої смерті, але вони все ще довго гарчали, кидаючи на нас люті погляди.

Ми підійшли до помпезного палацу, що замикав площу. Мармурові сходи, височезні колони з червоного граніту, той же готичний дах, тільки ще вищий, а вгорі, на гостроверхому шпилі, звисав важкий прапор. На ньому той же знак, що й на бляхах орангів, які нам стрічалися: волохата рука стискає за горло силует венеріанина, а нижче — фашистська свастика.

За колонами було видно двостулкові двері: у них можна було провести слона! Оббиті відполірованою бронзою, вони так сяяли, що аж очі сліпли, а по обидва боки завмерла варта: ті ж оранги у коричневій формі, озброєні пістолетами.

Варта була не лише коло дверей: довкола палацу походжали озброєні оранги. Вони підозріло оглядали кожнбго, хто проходив мимо, а нас, мабуть, помітили здалеку. І ледве ми наблизилися до палацу, як у великих дверях одчинилися маленькі дверцята і звідти появився ще один оранг.

Це була, мабуть, неабияка “цяця”, бо вартові враз підняли руки і закричали: “Хайль!” А наші охоронці виструнчилися так, що в них аж хребти затріщали.

“Цяця” повільно спускалася сходами. Вона теж була в коричневій уніформі, а бляха на грудях мала вдвічі більший розмір, аніж у інших орангів.

“Хайль!” — заревла наша сторожа, коли “цяця” підійшла впритул. “Цяця” недбало махнула рукою, підозріло в нас втупилася. Потім, звертаючись до тітки Павлини, щось різко спитала.