Изменить стиль страницы

— Скажи мені, — благав він з іншого кінця світу, — що сталося? Які факти?

А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від “Фінка Віхія”, Та-тусевої садиби, є простацький бар-кав’ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім’ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кеннет Тайнен чи… е-е… Т-тен-несі У-уїльямс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не “Флорідіта”; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі — тирса, позаду шинквасу — велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у “Флорідіті” було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою, більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена в кабінеті Чарлі Скрібнсра, видавця. Новина стосувалася старезного папуги.

Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться, — тепер він називається “Куба лібре”. Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років — майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.

І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у “Фінка Віхія”, він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шерву-да Андерсопа більше за саму Гертруду Стайн.[27] Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стайн. Скажеш лише “Гертруда”, — а папуга вже цитує: “На луці голуби якби…” А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: “Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це море, і ця велика риба в морі…” Нараз замовкне, щоб з’їсти сухого печива.

Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з “Куба лібре” разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.

Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав’ярні.

Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:

— Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!

Він вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав’ярню. Столи були порожні, в кімнаті — жодного відвідувача. Коли я з’явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.

— Я стосовно папуги, — сказав я.

— Ні, ні! — закричав він; очі його зволожніли. — Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!

— Кордова? — здивовано пробурмотів я.

— Так звали папугу, — люто відказав чоловічок.

— Авжеж, — я миттю добрав розуму. — Кордова. Я приїхав його врятувати.

На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло.

— Неможливо! Ви? Ні, иі. І ніхто його не врятуй! Хто ви такий?

— Друг Татуся й папуги, — швидко промовив я. — І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.

Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шипквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок — його звали Антоніо — безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:

— Це не звичайна крадіжка.

— Ви мені це кажете! — закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін — о боже! — промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би вони там згоріли, еге ж, згоріли!

— Вони таки й згорять, — сказав я. — Кого лп підозрюєте?

— Всіх. І нікого.

— Злодій, — мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, — безперечно, людина освічена, читає книжки, — це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?

— Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час — чужинці, чужинці…

— Але згадай-но, Антоніо, — сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. — Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а… як би це сказати… чудний. Такий дивний, muy exce?ntrico,[28] що тобі запам’ятався більше за інших. Такий, що…

— Madre de Dios![29] — вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам’яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. — Дякую, сеньйоре. Si, si![30] От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском — і-і-і! — ну чисто тобі muchacha[31] в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.

— Так, так! — тепер і я схопився з місця й майже закричав: — Кажіть далі!

— Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом’яне, підстрижене на чолі, ось так — вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як… льодяник, еге! Він… він схожий на uno muneco,[32] таку можна виграти на карнавалі…

— А, пірникова лялька!

— Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий — бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але… Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але… тридцять, сорок, п’ятдесят. А взутий він був у…

— У зелені туфельки! — закричав я.

— Que?[33]

— У черевики!

— Si! — він здивовано блимнув. — Але звідки ви знаєте?

Я вибухнув:

— Шеллі Каплун!

— Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися… ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він…

— Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Коли хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам’ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?

— Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я…

— Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.

— Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?

— Щось мені каже, і каже голосно, — так.

Я набрав номер “Гавана лібре”, найбільшого в місті готелю.

вернуться

27

Стайн Гертруда (1874–1946) — американська письменниця, представниця формально-експериментального підходу до письма.

вернуться

28

Дуже дивний (ісп.).

вернуться

29

Мати Божа! (ісп.).

вернуться

30

Так, так (ісп.).

вернуться

31

Дівчина (ісп.).

вернуться

32

Лялька, що зображає хлопчика (ісп.).

вернуться

33

Що? (ісп.).