— Господи! — закричав Еттіл. Він більше не міг стримуватися. — Ходімо мерщій у ракети — і додому! Оці жахливі тварюки доберуться до нас! Подивіться лишень! Страшні морські чудовиська; вони сидять по своїх холодних печерах у штучних скелях!

— Мовчати!

“Тільки подивіться на них, — думав Еттіл. — Ноги як стовпи, і сукні над ними ворушаться, наче холодні зелені зябра”.

Він знов закричав.

— Заткніть йому пельку!

— Вони накинуться на нас, закидають коробками шоколаду й модними журналами, їхні наквацьовані червоні роти оглушать нас криком! Вони втоплять нас у потоках вульгарщини, всі наші почуття притупляться! Подивіться, їх катують електричні машини, а вони собі торохтять, наспівують, бурмочуть! Невже ви насмілитеся ввійти туди?

— А чом би й ні? — почулися голоси.

— Вони засмажать вас, розчинять у кислоті, ви самі себе не впізнаєте! Вас роздушать, зітруть на порох, перетворять на чоловіків цих жінок — на роботів, що знай працюють і приносять додому гроші, аби ці потвори могли тут сидіти та об’їдатися своїм поганим шоколадом! Невже ви сподіваєтеся впоратися з ними?

— Так, хай їм чорт!

З салону долинув голос — тонкий пронизливий жіночий голос.

— Он той, посередині, — хіба не любчик?

— А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, — млосно обізвався інший голос.

— Гей ви! Ау! Марсіани! Гей!

Закричавши, Еттіл кинувся навтіки…

Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг — там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам’янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней — кінематограф.

— Привіт!

Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.

— Не втікай, я не кусаюся, — сказала вона.

— Ох! — вихопилося в Еттіла.

— Ходімо в кіно! — запропонувала жінка.

— Ні.

— Ходімо, — правила вона своєї. — Всі пішли.

— Ні, — відказав він. — Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?

— А чого тобі ще? — вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. — Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!

Еттіл втупився в неї, тоді запитав:

— А все-таки, що ви робите?

— Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий “Подлер-шість” з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, — сказала вона, підморгнувши. — Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі “Подлер-шість” — і їдь куди хочеш!

— Куди, в кіно?

— А що тут поганого?

— Нічого… нічого.

— Знаєте що, пане? — сказала жінка. — Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули — чи не так?

— Ось цього я аж ніяк не можу збагнути, — мовив Еттіл. — Чому ви так зробили?

— Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. — І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.

Еттіл зібрався на силі — треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: “Люба Тілло…” Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.

— Брате, — закричала вона, обпалюючи Еттіла вогнистим поглядом. — Чи ти знайшов спасіння?

Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.

— Хіба мені загрожує небезпека?

— Страшна небезпека! — заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. — Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!

— Здається, справді так, — затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.

— Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба ні? — і вона широко осміхнулася.

— Мабуть, так.

Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:

— Брате, а ти хрещений?

— Не знаю, — прошепотів у відповідь він.

— Не знаєш?! — скрикнула вона й високо підняла бубон.

— Це щось схоже на розстріл? — запитав він.

— Брате, — мовила бабуся, — ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі — зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.

— І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? — запитав Еттіл.

— Не вимагай одразу всього, — відказала вона. — Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.

— Той світ я знаю, — сказав Еттіл.

— Там спокій, — мовила вона.

— Так.

— І тиша, — вела вона далі.

— Так.

— Там молочні ріки й кисельні береги.

— Либонь, так воно і є, — скрушно погодився Еттіл.

— Т всі радіють.

— Я бачу все це, як зараз, — мовив Еттіл.

— То кращий світ, — сказала вона.

— Куди кращий, — відповів він. — Так, Марс — велика планета.

— Ти що, пане, глузуєш із мене? — Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.

— Та ні! — Еттіл збентежився й розгубився. — Я думав, ви говорите про…

— Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур…

— І справді, Земля — місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.

— Пане, ти знову глузуєш із мене! — розгнівалася бабуся.

— Hi… Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.

— Гаразд, — сказала вона. — Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?

— Спробую, — непевно відказав він.

І вона пішла геть, б’ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: “Щастя моє вічно зі мною!”

Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.

“Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.

Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres.[25] Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури — розвинені лише щелепні м’язи, адже вони безперестанку жують гумку.

І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль…”

Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.

Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.

“Люба, люба Тілло, наведу, з твого дозволу, деякі цифри. Тут, на американському континенті, щороку гинуть сорок п’ять тисяч чоловік, вони перетворюються на криваві драглі в своїх бляшанках-автомобілях. Червоні драглі, а в них біліють кістки, наче випадкові думки— смішні, страшні думки, що стирчать у застиглому желе. Автомобілі сплющуються в охайні консервні бляшанки, а всередині все перемішалося й все тихо.