Наші суперечки завжди закінчувалися однаково. Я знав, що з Віленом сперечатися — марна річ, і замовкав, роблячи своє діло.

Однак треба віддати належне: товариш він хороший, вірний. Коли мене тіпала лихоманка, він доглядав краще за наисердечнішу медсестру. Та й у джунглі пішов заради мене, щоб я сам не наражався на небезпеку.

Ми уже добре заховали каное, і, щоб можна було потім знайти його, нам довелося зробити на тому місці чимало зарубок та всяких позначок.

Десь надокучливо й пронизливо кричав птах: чи то когось кликав, чи намагався прогнати. Він заважав нам прислухатися до шерехів у джунглях.

Ми рушили в дорогу, супроводжувані криками птахів. Біля річки то були страуси карібу, далі — зелені папужки-інтиси. Туркотіли дикі голуби, сварилися між собою за місце для гнізда аларі.

Хоча першим і йшов Вілен, прокладаючи шлях за допомогою мачете, я все-таки швидко стомився, і, коли той забирав у мене то скриньки з галетами, то рушницю, то запас патронів, я не заперечував.

Через кожні годину-півтори ми зупинялися на короткі привали. Більшого дозволити я не міг, бо ми повинні були ще завидна дістатися Синього озера. На його берегах і жило плем’я туані. Про нього розповідали всяке, але у всіх легендах була одна спільна деталь: кожні десять днів плем’я дарує Синьому озеру Золотих ідолів, озеро ж натомість дарує туані безстрашних воїнів і мудрих жерців, яким не страшні жодні хвороби.

Золоті жертви озеру — не дивина. Подібних випадків історія знає багато. Але де у цих місцях таке багате родовище золота, що його вистачало на виготовлення отієї безлічі ідолів?

І що найдивніше: деякі мисливці клялися, що на власні очі бачили, як після кинутого в озеро золотого ідола з води щоразу випливав воїн. Таким чином плем’я туані могло у хвилини небезпеки викликати з озера стільки воїнів, що проти них не встояла б жодна армія.

Звичайно, мої колеги, та й сам я, не вірили в байки отих численних свідків, які бачили обряд “на власні очі”.

Але був один факт, на який доводилося вважити. Тоді, як усі інші племена цього болотистого району вимирали від туберкульозу, прокази та хвороб шкіри, туані майже не знали недуг. Більше того, навіть епідемія холери, боротися з якою на прохання уряду цієї країни і прибув наш госпіталь, зовсім не торкнулася їх. Аніскільки не боячись холери, вони з’являлися на базарах міста — високі і стрункі, дужі, ніби витесані з червоного дерева, і завжди із золотими амулетами на грудях. Туані були привітні, дружелюбні, проте жоден із них ніколи й слова не проронив про таємничий обряд. На розпитування відповідали: “Ми не маємо таємниць. Просто ви по-своєму цінуєте золото, а ми по-своєму”.

До речі, саме слово туані означало “відроджені золотом”. Жовтий метал, названий за іронією долі “благородним”, який убивав і розбещував людей у світі наживи й колоніального рабства, цих чомусь “відроджував”…

Кілька разів ми звірялися за картою й компасом і гадали, що йдемо в потрібному напрямку. Але годинник показував інше. Якщо ми не збилися з дороги, то вже повинне було з’явитися озеро. Але його не було.

Смеркалося дуже швидко. Ми з великими труднощами знайшли галявину й вибрали місце для багаття. Десь поблизу чувся “сміх” гієни. Ми могли покластися тільки на вогонь і зброю. Полум’я вогнища оберігало оберігало наших предків. І коли я дивився на вогонь, мені ввижалися прадавні сутички із печерними левами й ведмедями, мамонтами, бізонами. Вілен назвав би це пустопорожнім маренням.

Я заздрісно подивився на нього. Він, як тільки приліг, так одразу ж і заснув, безтурботно, міцно. А коли закінчиться моя вахта, я так швидко не засну.

І прокинувся він швидко — ледве я торкнувся його плеча. Кілька разів солодко потягнувся, мов дитина, потім сів, узяв рушницю, переломив, переконуючись, що патрони на місці, і я зрозумів, що він готовий прийняти вахту. Заснув я таки не одразу. Мені все вчувалося загрозливе виття хижаків, підозріливий тріск гілок. Я раз по раз поглядав на Білена, аби переконатися, що він добре справляє обов’язки вартового.

…Розбудив мене Вілен на світанку. Вогнище горіло яскраво й рівно. Я зиркнув на годинник й зрозумів, що ми запізнювалися. Навряд чи вже встигнемо на визначений час.

Нам довелося почекати ще півтори години. Я використав цей час, щоб зорієнтуватися на карті й точніше визначити курс. Наша галявина була на карті, й це полегшувало завдання.

Ми пройшли ще з годину, коли джунглі почали рідшати. Для ока це було непомітно, але ми не так відчували втому та й дихалося легше. Досвідчені мисливці саме за цими прикметами довідуються у задушливих вологих джунглях, коли кінчаються зарості.

Мені вчулося мукання корів. Мабуть, десь недалеко паслася череда. Якщо слух мене не підвів, то Сине озеро близько. Я подав Віле-нові знак зупинитися і зупинився сам, прислухаючись.

Визначивши, звідки долинає мукання, ми покрадьки подалися туди. Мені кортіло підійти якомога ближче й визначити, хто охороняє череду. Може, нам поталанить, і серед охоронців буде Агіре…

Собак чогось не чути. Це вселяло надію, що до череди можна буде підійти досить близько.

Ми пробиралися обережно, розсовуючи кущі, стежили, щоб ненароком не наступити на суху гілку і та не тріснула.

Але виявилося, що хтось крався ще тихіше. Я навіть не помітив, що зелені папужки, які переслідували нас, несподівано десь зникли. Почувся мелодійний дзвін, легенький шерхіт. На стежку з кущів вистрибнула пума. Вона вляглася майже миролюбно, загородивши нам дорогу. Вілен рвонув рушницю. Пума ледь чутно загарчала й заходилася сердито молотити хвостом по траві.

— Приберіть рушницю, Білене! Не рухайтесь! — наказав я.

— Звір може кинутися на нас, — спробував він і тут сперечатися, але рушницю все-таки опустив.

Чи то він вчасно згадав, що постріл може привернути увагу туані, чи то його, як і мене, вразила поведінка велетенської кішки. Як тільки Вілен прибрав рушницю, пума заспокоїлася. Вираз на її красивій морді став майже приязним. Здавалося, вона ось-ось замурчить.

— Білене, гляньте на її шию!

— Бачу… — спантеличено прошепотів він. На шиї в пуми був золотий ланцюг з блискучими підвісками.

— Невже золото?

“Отже, це ручна пума, й належить вона] туані, — подумав я. — Ось чому ми не чули) валування собак. Череду, очевидно, замість собак охороняє пума”. Колись я читав щось таке в оповіданнях, але вважав те письменницькими вигадками.

І ось — маєш: Але чи справді воно так?

Я ступив крок до звіра. Пума підвела голову й загарчала.

Я відійшов назад. Пума заспокоїлася.

— Вона охороняв череду й не хоче, щоб ми підходили, — сказав я. — Доведеться обійти.

— А коли скрізь такі охоронці?..

— Побачимо. — Я йшов, позираючи на пуму.

Вона лежала і проводжала нас своїми зеленими очима.

— Уявляю, яких капостей можна чекати від цих туані, — сказав Вілен, подаючи мені рушницю. — А ви вважали їх доброзичливцями.

— Вважаю, — підправив я його.

— Доброзичливі багачі, яких замість собак охороняють пуми із золотими ланцюгами. Щось не дуже віриться у їхню доброту…

Я не сперечався з ним.

Ми пройшли зовсім небагато, і попереду крізь рідколісся заблищало озеро. Ховаючись за деревами, ми підійшли до самого берега.

Озеро було підковоподібне й досить велике. У найвужчому місці ширина його сягала не менше півкілометра. В нього впадала річечка. Вода в озері була навдивовижу синя. На протилежному березі ми побачили чепурні будиночки, схожі на котеджі міст-супутни-ків. Тільки викладені вони не з цегли, а з гранітних плит. Будинки вигнулися напівдугою довкола майдану. Неподалік виднілася дерев’яна пристань, біля якої снувало кілька човнів.

Від селища до нас долинали звуки дудок, протяжний спів. Потім з’явилася процесія. На чолі її виступало кілька жерців у яскравому вбранні із пташиного пір’я. За ними йшли воїни з ношами. Що на тих ношах — роздивитися було важко.