Пробний камінець, який кинув Чумак, згадавши Заміховського, свідчив про те, що директор ще не в курсі їхніх клопотів. Він з полегшенням подумав, що зможе, не брешучи, уникнути розмови про події в секторі. А розмова обіцяла бути неприємною, бо Арнольд Михайлович не любив речей, які не можна пояснити. Як висловився він колись на вченій раді, “пояснення хоч би чого мусять узгоджуватись з судженням авторитетів і бути зрозумілими. Незрозуміле згодом може виявитися шкідливим”.

Мабуть, під впливом доброї усмішки Чумака гострий блиск в очах господаря кабінету пригас. У них навіть з’явилося щось схоже на замріяність.

— От кому в нас ведеться! — сказав директор. — Ніяких тобі проблем! Я вам інколи заздрю, Мирославе Петровичу.

Чумак після цих слів відчув себе так, ніби чимось завинив, а справа всього його життя здалася раптом нікчемною. Та водночас у нього щось і запротестувало, але потрібних слів, щоб заперечити, він не знайшов. Тільки й сказав:

— То я вже піду…

Підвівся й директор, невисокий чоловік у шкіряному піджаці і сірих, ретельно випрасуваних штанях. Чумакові вперше впало в очі, що дрібна постать директора не відповідала цьому просторому приміщенню з височезною стелею, зі старовинними, заокругленими вгорі вікнами, що виглядали з-за блакитних оксамитових штор. Постать господаря кабінету скоріше скидалася на один із предметів інтер’єра і губилася серед добротних крісел, величезного, заваленого паперами письмового столу, книжкової шафи. Арнольд Михайлович, мабуть, зметикувавши, що припустився нетактовності, обійшов стіл і провів Чумака до дверей.

— Не переймайтесь тим, що я сказав. Усі ми тут робимо корисну справу. Але кожному чомусь здається, що в іншого менше клопоту.

— Та нічого, — мовив учений, — я ще й не таке чув.

Уже коли Чумак переступив поріг, голос директора наздогнав його:

— Якщо посилатимете когось до Пермі, дайте знати.

“Посилатимете, — подумав з прикрістю вчений. — Хай вони спершу повернуться. Адже машина Заміховського розрахована тільки на двох. Отже, на зворотний шлях комусь із них не вистачить пального. Будь вона неладна — сліпа жіноча відданість!”

* * *

Протягом дня Чумак раз у раз підходив до вікна, та його погляд наштовхувався на той самий прямокутник із пожухлої травички, що пробивалася крізь шпарини у бруці. Мирослав Петрович мав писати звіт, але не сідав за нього, бо з досвіду знав, що не напише жодного рядка. Такий “закон домінанти”: якщо тобі в свідомість щось засіло, то на іншу думку, а надто творчу, годі й сподіватись. До того ж, по обіді подзвонила мати Славка. В її голосі була тривога:

— Учора ввечері Слава пішов з дому. Сказав, що в інституті якийсь дослід мусить закінчити. Та й досі не озвався… Нагадайте йому, будь ласка, що в нього є батьки, які хвилюються.

Чумак відповів, що хлопець відбув у відрядження на інститутській машині, разом з Марією. Не поїхав, сказав, а саме “відбув”. Трапилась така несподівана нагода.

— Разом з Марією? — перепитала жінка, і в голосі її вже не було тривоги — сама тільки цікавість, хоча вона щось і пробурчала про егоїзм сина.

Після цієї розмови у Чумака з’явилося відчуття прикрості і водночас сорому: він змушений був викручуватись. Він навіть намагався дошукатися причини непорозумінь, але всі вони сходилися на Заміховському.

Боротися з чеканням і непевністю допомагає робота. Більше через це, аніж з цікавості, взяв Чумак до рук перфострічку від біоаналізатора. Перемотав її і почав вивчати… Розум ученого має одну важливу особливість: він завжди шукає закономірності. І Чумак скоро виділив з-поміж великої кількості зафіксованих на папері бактерій і вірусів чотири основні види одноклітинних. Вони зустрічались у всіх епохах і системах, де побував Заміховський. А ще Чумак помітив, що родичі кожного з тих чотирьох видів клітин ускладнювалися від системи до системи, аж поки з них не утворилися рослини, комахи, молюски і риби. Природа творила з них які завгодно варіації, але жодного разу не спромоглася на гібрид, скажімо, риби з водорістю або комахи з молюском. Ці чотири “саджанці” розвивались і зазнавали перетворень кожне осібно від іншого, хоча і в тісному взаємозв’язку. Вони і з моря вийшли кожен окремо… І тут ученому спало на думку, що навряд чи ці одноклітинні мають спільну матір. Вони є чотирма видами космічного насіння, яке випадок колись заніс на голубу планету. Земля для них стала колискою, де вони знайшли харч, тепло і умови для розвитку…

Думки, що так ладно почали складатися від враженням записів на перфострічці, нагло розпорошив новий телефонний дзвінок. Чумак подумав, що то Маріїні батьки, і вже приготувався сказати те саме, що й попереднього разу. Але почув голос начальника відділу:

— Мирославе Петровичу, ви обрали не кращий спосіб боротьби з Мурченком. Граєте з ним у піддавки. Щойно я зустрів Адамчука… — Куля дивно розтягував слова, роблячи задовгі паузи.

Чумак хоч і знав, що начальник відділу рано чи пізно поцікавиться долею лабораторії, та все ж на мить розгубився. Він сказав перше, що йому прийшло в голову:

— Чого ви так розтягуєте слова? Ви там щось жуєте?

— Жую? Це мене жують! А ви їм допомагаєте. Куди, в дідька, знову поділося оте ваше хазяйство?

Запанувала мовчанка. Мирославу Петровичу здалося, що він чує, як дихає в трубку начальник відділу. Нарешті Чумак обізвався; в голосі його вже не відчувалося й натяку на іронію:

— Троє моїх співробітників на обладнанні, яким укомплектовано автономний блок, виконують важливі наукові дослідження по вивченню пермських відкладів. З наслідками робіт комісія зможе ознайомитись, як тільки група повернеться з польового відрядження.

— Отак і Адамчуку скажете, — порадив Куля. По миті додав: — Можете до впевненості в голосі додати трохи обурення… Кхе-кхе… — і поклав трубку.

Чумак так і не зрозумів — кашляв чи сміявся начальник відділу.

Було близько шостої. Він знову підійшов до вікна, але тільки зайвий раз переконався, що на подвір’ї нічого не змінилося.

Перед тим, як іти додому, Мирослав Петрович сипнув у банку з трилобітом тертих дафній, а молюскові кинув шматок ковбаси. Перший заворушив вусами-антенами і, спливши до поверхні води, почав підбирати корм. Він нагадував звичайну велику мокрицю. Наутилоїд же залишався на місці, а їжу притягував до рота щупальцями, які витягувалися, немов гумові. Спостерігаючи, як істоти поглинають свій харч, Чумак знову замислився над чотирма видами космічного насіння, пагінці якого спочатку ледь животіли, а потім, починаючи з кембрію, їх погнало, наче з води. Вони почали галузитися, з’явилися стійкі до незгод “гілки” і такі, що швидко всихали. Чотири види клітин стали началом чотирьох царств. Царств, межами володінь яких є не простір, а час. У часі вони поширювались і розвивались, змінювались і галузились, у часі переживали лихоліття, майже зникали з лиця Землі, та раптом знову спалахували чотирма вогнищами життя… Який же могутній апарат пристосовництва було закладено у ті чотири “зернятка”, яких називають “примітивними”! І хто їхні батьки? Може, те насіння принесли на Землю астероїди за часів “важкого бомбардування” планет Сонячної системи? З космосу добре видно сліди того “бомбардування” — велетенські вирви діаметром до 700 кілометрів. І чим, як не космічним походженням, можна пояснити те, що жива матерія на Землі за своїм хімічним складом ближче до Сонця та інших зірок, ніж до самої Землі?

Учений подумав, що істоти, за якими він спостерігав, — то дві ланки у довгому ланцюгові відповідних царств. Зрештою, він і сам, як представник людства, є крайньою (аби тільки не кінцевою) ланкою царства хребетних… Залишаючи кабінет, Чумак подумав, що завтра слід подбати про акваріум та свіжу морську воду для його нових “пожильців”.

Жвавий вуличний рух відігнав тривоги, і Чумак, опинившись серед людей, навіть зітхнув полегшено. Він тимчасово перетворився на одну з часточок строкатого потоку, який линув згори, утворюючи на зупинках і перехрестях щось схоже на водоверті. Його непоказну постать з чорним потертим портфелем при боці важко було вирізнити з-поміж інших. Та й Чумак, пірнаючи після роботи в ту течію, щоразу відчувався невидимцем. Через півкілометра його вихлюпнуло в бічну вуличку, де він прилаштувався в чергу до овочевого лотка. У черзі він теж відчувався невидимцем, але тут він стояв, до того ж, перед очима в нього вже не ряхтіла людська маса, а була нерухома спина сусіди. Отже, й думки, і тривога, котрі, поки він ішов, відстали, тепер наздогнали його. Він уперше подумав не про своїх підлеглих, а про власну долю. Адже коли з тими щось скоїться, відповідати доведеться насамперед йому. Та скоро за цю свою думку Чумакові стало соромно. У нього йшлося тільки про спокій, а в них-про життя. Він почав прикидати подумки, чи вистачить енергії реактора для перенесення двох людей у минуле на часову відстань у 270 мільйонів років і повернення трьох людей по тій же “дорозі”. Учений, власне, порівнював довжину часової подорожі, яку зробив Заміховський один, до тієї, яку вони мусять зробити втрьох. Виходило, що пального могло вистачити, а могло й ні. Отже, все залежало від того, як поведуться там його молодші колеги. Мирославу Петровичу прийшло в голову, що попри злигодні, які обсіли його останнім часом, він не відчував до Заміховського навіть найменшого зла. Навпаки, сумував за його товариством, за міцним чаєм, котрий Олекса так добре готував…