Тільки-но черговий по заставі вислухав телефоністку з верхокутської телефонної станції, під рукою знову протяжно загув зуммер. Доповідав старший наряду єфрейтор Цибульников. У районі дії наряду в квадраті 2-13 щойно пролунало два постріли. Били з дробовика, дуплетом. Наряд поспішає на місце, звідки стріляли.

Цибульников не робив ніяких висновків, не висловлював якихось припущень. Він лише доповідав про подію, неначе флотський “впередсмотрящий”, який інформує командира корабля про все, що помічено в морі під час бойового походу.

Постріли з дробовика, почуті Цибульниковим, самі по собі не були чимось особливим, незвичайним. Зрештою, стріляти міг якийсь фанатик-мисливець, з тих, що ладні на протязі доби сидіти, причаївшись, десь у хащах, очікуючи на появу дичини. Проте доповнене дзвінком телефоністки повідомлення вже набирало реального змісту. “Господарство Бранюка”, як іменувався один з об’єктів прикордонної зони — дослідний нафтопромисел, містилося не деінде, а саме в квадраті 2-13, де чулися постріли. А такий збіг вимагав приймати рішення, і негайно.

Рівно через дві хвилини після того, як єфрейтор Цибульников передав донесення, черговий подзвонив начальникові застави. Йому не хотілося будити начальника, той лише дві години тому повернувся десь аж з-під Остудова, але турбувати треба було. А ще через п’ять хвилин група прикордонників — два солдати і сержант, — швидко розібравши зброю, вишикувалися на подвір’ї. Начальник застави, капітан, одягнений у просту солдатську ватянку, коротко пояснив завдання, і прикордонники, похрускуючи плямистими маскхалатами, вибігли на подвір’я. Вартовий відчинив ворота. Прикордонники нечутно пройшли повз вартового, і їхні постаті розтанули у передранковому тумані, що напливав з гір.

Біля шосе ліс розступився. Далеко внизу, праворуч, крізь молочну завісу туману заблимало кілька світлих цяток.

— Промисел, — сказав Петришин.

Машина м’яко спинилася. Водій запитав:

— Де звернемо в долину, товаришу полковник?

— Прямо давай, прямо, — сказав Петришин. — Промисел близько звідси тільки для пішоходів. Вниз, гірським схилом спуститися — і там. А на машині треба в об’їзд, через перевал. Іншого шляху немає. Кілометрів вісімнадцять з гаком.

— Вісімнадцять так вісімнадцять, — байдуже повторив водій, вдивляючись у освітлене фарами порожнє шосе.

Полковник Шелест мовчав, за всю дорогу не промовив ні слова. Мовчав і Петришин, похитуючись у такт легким ривкам машини, що йшла вгору.

Дорога огинала високі горби, звивалася аж до перевалу, а там почала круто падати вниз, то відступаючи, то наближаючись упритул до скель, що гнітили стрімкою неприступністю. Проміння фар хиталося на темному граніті. Потріскані скелі спалахували іскристими крупинками кварцу, тоненькими струмками води, що застигла, скута передранковим морозом.

Невдовзі гранітний коридор залишився позаду. Близькі дерева тьмяніли, міняли забарвлення. Ніч відступала повільно, знехотя. Та все ж з кожною хвилиною ставало світліше. Наближався ранок.

Не доїжджаючи кілометрів шість до Верхокуття, Петришин торкнувся водієвого плеча, показав рукою праворуч. Машина круто завернула в ліс. Кілька разів між стовбурами мигнули вже знайомі вогники на вишках. Попереду розкинувся промисел. Машина востаннє чиркнулася дашком об низько нависле гілля і спинилася, освітивши фасад дерев’яного будинку.

З-за молоденької ялинки несподівано виступила постать солдата з автоматом і загородила прибулим шлях.

Повертаючи Шелестові службове посвідчення, прикордонник приклав руку до шапки, тихо доповів:

— Товаришу полковник, годину тому на промислі тяжко поранено робітника…

Вони поспішили до гуртожитку. Через плече Шелеста Петришин глянув у яскраво освітлену кімнату: “Він! Горішній…”

Грицько лежав на ліжку. На засмаглих щоках проступала блідість. Голе плече біліло широкою марлевою пов’язкою. Поруч на стільці з кухлем у руках сидів чорнявий вилицюватий чоловік, одягнений у пілотський комбінезон. Молодий прикордонник, вгледівши прибулих, повернувся до Петришина.

— Товаришу майор, старший наряду єфрейтор Цибульников. Накажете доповідати…

Шелест зупинив його жестом.

— Пораненого в машину, негайно! Лейтенант Валігура, будете супроводжувати його до міста. В першому ж населеному пункті, що трапиться на шляху, захопіть з собою лікаря або фельдшера, хто буде. — Глянувши на Петришина, він з німим запитанням вказав поглядом на ліжко. Петришин зрозумів полковника, тихо сказав:

— Так, це Горішній.

Валігура, шофер Шелеста й технік За-кіров обережно підняли пораненого. Майор вийшов за ними слідом. Шелест опустився на стілець.

— Я слухаю вас, єфрейторе. Коли це трапилося?

— Годину тому. Наряд закінчував обхід, ми почули постріли з мисливської рушниці і завернули сюди. Як виявилося, вночі на промисел пробрався невідомий і пострілом з пістолета поранив оператора. Коли в сусідній кімнаті між ними виникла сутичка…

— Заждіть, єфрейторе, — нетерпляче звів брови Шелест. — Перш за все, яких вжито заходів?

— Спочатку з застави сюди направили групу бійців. Вони зараз прочісують ліс. Коли я вдруге подзвонив і доповів про напад на Горішнього, заставу підняли по тривозі.

— Тут є телефон?

— Апарат розбито. Я зв’язувався з заставою через телефон спеціального призначення, з лісу. — Негайно подзвоніть на заставу, щоб вислали собаку-шукача.

— Інструктор службового собаководства старшина Гейко вже виїхав сюди разом з начальником застави. Через двадцять хвилин вони прибудуть.

Шелест кивнув головою, встав.

— Подробиць замаху на Горішнього не знаєте?

Єфрейтор показав рукою на ліжко в кутку, біля вікна. Полковник оглянувся і тільки тепер помітив хлопчика, що лежав калачиком, обличчям у подушку. Його худенькі, гострі плечі здригалися.

— Син Горішнього, Славко, — пояснив єфрейтор. — Він знає більше, ніж я. Це він стріляв з дробовика. А коли побачив, що батька поранено, ну от…

Шелест підійшов до ліжка, поклав долоню хлопчикові на голову.

— Заспокойся, не треба плакати. Все буде добре. Скоро батько вилікується. А ти, виявляється, сміливий. Стріляти з рушниці не побоявся. Ну, розкажи ж, як усе було. Ти бачив того бандита?

Славко схлипнув, сів на ліжку.

Коли Петришин повернувся до кімнати, полковник Шелест і Славко Горішній сиділи поруч. Розмазуючи по щоках сльози, шморгаючи носом, хлопець розповів про все, що сталося після того, як він прокинувся від шуму за стіною.

Архів інженера Крилача

Єфрейтор Цибульников залишив у кімнаті все так, як застав, нікому не дозволив торкатися речей. На підлозі валялися перекинуті стільці, біля відсунутого убік столу чорнів розбитий пластмасовий телефон з круглим диском без цифр. Біля порога лежав великий мідний сифон, з відкрученого краника стікали останні краплі газованої води…

Пес Сигнал крутнувся кілька разів на місці, обнюхуючи підлогу, смикнувся до стіни і, дряпнувши лапами підвіконня, вискочив у вікно. Гейко ледве встиг попустити поводок і слідом за вівчаркою плигнув з підвіконня.

Невидимий слід повів у ліс, прямо на схід, а потім почав круто забирати до гірського кряжа, петляючи між деревами, кущами дикого глоду та валунами, що все частіше траплялися на шляху.

Уже зовсім розвиднілося. За провідником та вівчаркою поспішали кілька прикордонників.

Піднявшись на високий горб, старшина побачив вдалині село. Воно тулилося до гірського схилу, маленькі дерев’яні хати здалеку здавалися іграшковими. Тоненькими рисками виднілися придорожні телеграфні стовпи. По дорозі повзло кілька машин.

“Кепсько… Якщо Сигнал поведе на дорогу, доведеться повертатися ні з чим”, — подумав Гейко. Але Сигнал не добіг до села з кілометр, різко повернув убік і повів старшину вздовж дороги, понад ланами скошеної кукурудзи. Через півгодини обминув їх, вискочив на ріллю. Тут Гейко сам побачив сліди. На чорній підмерзлій ріллі відбитки були великі, глибокі — втікач поспішав, біг широким кроком, ламаючи ногами шар мерзлоти, вгрузав у вологий грунт. Кілька разів зупинявся, зчищав з підошов налиплу землю.