Непрошені гості

Грицько Горішній сидів за столом на покутті. Славко примостився на лавці біля батька, зазирав у його загрубіле на морозі та вітрі обличчя, у веселі, усміхнені очі. У батька — великі, дужі руки, широкі груди. Біла сорочка, яку він, умившись, щойно одяг, приємно лоскотала Славкові щоку.

Славко любив зимові вечори, коли випадало ось так, як сьогодні, сидіти у теплій затишній кімнаті, відчувати плечем тверді м’язи батькової руки, слухати його розповідь про те, як проминув тиждень у роботі на нафтовому промислі. Там все здавалося Славкові незвичайним, захоплюючим і… незрозумілим. Він знає, що загублені серед лісу та гір свердловини, де батько працює ось уже понад два роки — то не простий промисел, на якому добувають нафту, ні. Звичайні промисли розкинулися набагато далі, за кілька десятків кілометрів, у Бориславі та навколо нього. Туди Славко їздив з батьком влітку на великій вантажній машині по якісь металеві апарати, що виблискували проти сонця міддю важелів та труб. У Бориславі все інакше, там багато вишок, вони видніють всюди: на схилах гір, у вибалках, на околицях міста і навіть на вулицях, у дворах, на городах. І людей біля них майже не побачиш. Тільки хитаються, як живі, безшумні качалки. Вниз — угору, вниз — угору, наче заведені хитаються вдень і вночі, без упину висмоктують з-під землі чорну нафту…

А на батьковому промислі — зовсім не так, як у Бориславі. Інженер Іван Сергійович та його помічники майже не відходять від свердловин, чаклують над приладами, щось вимірюють, вивчають. Усі завжди заклопотані, зосереджені. Вдень не стихаючи стукотять мотори. Часто прибувають машини. Приїжджають з міста незнайомі люди. У невеликому дерев’яному будиночку з телефонами, де живе старший над усіма Іван Сергійович, приїжджі розвішують на стінах великі аркуші паперу, покреслені чудернацькими лініями, списані цифрами та позначками, і вечорами, обступивши ті аркуші, довго щось доводять один одному, сперечаються… Не так давно, під час канікул, коли після випадку з пораненим прикордонником він знову побував у батька на роботі, Славкові довелося побачити неймовірну картину. Навколо свердловини, що стояла осторонь під схилом гори, вкритим кущами та деревами, на кілька десятків метрів лежала земля без снігу. Земля була зелена, на ній пробивалася трава! Так, стояли міцні морози, по кілька разів на добу падав сніг, зривалася заметіль, а на маленькому острівці навколо свердловини густо пробивалися стеблини трави.

Того дня, коли Славко приїхав на лижвах на промисел, теж був снігопад. Хлопець широко відкритими очима дивився на сніжинки. Вони тихо осідали, не встигали долітати до землі і танули біля дивної свердловини на льоту, лягали на траву сльозинками прозорої роси. Під землею щось глухо гуло, стогнало, наче лютував і сердився роздратований звір.

Як жалкував Славко, що в ті хвилини не було поряд хлопців з шостого “Б” і вони не бачать такого дива. Почнеш потім розповідати, хіба повірять? Ще й глузуватимуть: “Таке вигадав! Трава на морозі… Тобі це приснилося, Славку?”

Що діялося в гірській долині того дня, Славко як слід не второпає й досі. Спробував розпитати батька, та той хитрувато підморгнув, посміхнувся: “Кругом зима, а в долині літо. От і зазеленіло”. — “А чому літо?” — “Бо земля нагрілася”. — “Чому нагрілася?” — “А ми під землею піч натопили”. — “Як же це — під землею?” — “Дуже просто: дров нарубали і натопили”. — “Ти, тату, жартуєш, а я серйозно… Розкажи!” Батько скуйовдив Славкові чуба і вже без посмішки сказав: “Ну, тоді слухай”. А потім, наче згадавши щось, підозріло глянув на нього, простяг руку. “Тільки давай спершу свій учнівський табель”. Славко засопів носом, проте діватись було нікуди… Батько водив пальцем по розгорнутому табелю, читав уголос: “Арифметика — чотири, географія — теж четвірка, іноземна мова… гм… трійка… історія — п’ять, фізика… Еге, голубе, погані твої справи! Слабенькі. Трійка з фізики. Виходить, і пояснювати тобі про те, що бачив на промислі, не варто”. -“Чому не варто?” — схопився Славко. “Все одно не зрозумієш”, — позіхнув байдуже батько. “Зрозумію! — закричав Славко. — От побачиш, усе зрозумію. Ти тільки розкажи”. Але батько був невблаганний. “Домовимося так, — сказав він, — як тільки у тебе в журналі з’явиться з фізики перша четвірка — дізнаєшся про все. Розповім. А раніше не проси. Згода?”

Славко зазирає батькові в обличчя, чекає, може, все ж він змінить своє рішення, може, вже забув про їхню розмову і сьогодні пояснить, як ото могло статися, що взимку біля свердловини з’явилася зелена трава, чому стугоніла під ногами земля і сніг перетворювався на краплини дощу,

Та батько, видно, і не думає про це згадувати. Він розповідає матері, чому останнім часом рідко навідується додому, пояснює, що зараз багато роботи, всі на промислі зайняті з ранку до ночі, і хіба що через два-три тижні, не раніше, можна буде відпроситися в інженера днів на кілька у відпустку, щоб зробити дещо по господарству. А потім знову вільного часу буде обмаль. Можливо, доведеться навіть їхати у відрядження до Москви, в Академію наук…

Запашний борщ лоскотав ніздрі, гарячі вареники апетитно парували на столі. Гриць-ко Горішній підсунув синові ложку, покликав дружину:

— Сідай, Марійко. Годі тобі там поратися. Сідай, а то ми з сином зголодніли.

Марія, ставна, з важкими косами, туго заплетеними на голові, вдавано нахмурила тонкі чорні брови.

— Вечеряйте, приблуди… Один — тижнями додому не навертається, а другий — тільки на поріг із школи — і за лижви, не догукаєшся його.

В цей час у вікно хтось постукав. Горішній підвівся.

— Сиди, Грицю, сиди, — Марія напнула на плечі хустку. — Це, мабуть, сусідка сито принесла.

Через хвилину вона повернулася до кімнати, знизала плечима.

— До тебе, Грицю. Жінка якась, з вашого нафтопромислу. Запрошувала до хати — не хоче, каже, що машина біля сільради чекає.

— З нашого промислу? Жінка? — здивовано перепитав Горішній.

— Та йди, йди, не примушуй людину мерзнути.

Двір був залитий сріблом місячного сяйва. Незнайома жінка в гаптованому кожушку стояла біля ґанку, притулившись спиною до стіни. її кругле обличчя було наче з мармуру. Чорні горошини очей пильно дивилися на Горішнього. Дивна посмішка кривила куточки пухлих губів, щось було в тій посмішці нещире. Може, так здавалося Горішньому, а може, тому відразу не сподобалося гарне, молоде обличчя, що сказала вона Марії неправду. На промислі ніяких жінок не було, крім старенької куховарки, цю нічну гостю Грицько бачив уперше в житті.

— Грицько Горішній? — спитала незнайомка і, не чекаючи відповіді, стиха додала: — Добрий вечір, Вепре. Привіт тобі від Гандзї.

Руки Горішнього мимохіть смикнулися вгору, наче він хотів затулитися ними від жіночих очей, що свердлили його. Він відступив на крок, під чоботом дзвінко хруснула бурулька, що впала з даху.

— Тихо будь! — попередила жінка. — Не чекав? Гадав, забули про тебе? Слухай уважно. В п’ятницю об одинадцятій ночі прийдеш до лісникової хатини, що поблизу вашого промислу. Запам’ятай: об одинадцятій, у п’ятницю. Тебе там зустрінуть і скажуть, що мусиш робити. А зараз візьми ось це. І йди до хати. — Гаптований кожушок майже торкнувся Грицькових грудей, він відчув на своєму обличчі гарячий подих. — І не здумай грати у піжмурки, чуєш? Інакше…

У руці в жінки блиснула воронована сталь пістолета. Горішній стояв, наче загіпнотизований. У грудях похололо, думки плуталися в голові. Гостя нетерпляче махнула рукою, і він згадав, що вона дала йому якусь річ. Підійшов до вікна. На долоні лежав папірець. Горішній підніс його до тонкого променя світла, що пробивався крізь ставню, ледве розбираючи дрібні літери, повільно прочитав… Різко оглянувся. Жіноча постать промайнула біля воріт і зникла, наче її і не було. Горішній хотів кинутися навздогінці, і не міг зрушити з місця, приголомшений.

— Грицю, де ти там? — гукала Марія.

Стримуючи дрож у тілі, Грицько зайшов до хати. Пояснив, що посильна з промислу привезла розпорядження, щоб завтра вранці з’явився на роботу. Інженер просить прибути, бо треба виконувати термінове завдання.