Той підняв руку. Зашумів механічний ліхтарик, блимнув червоним світлячком, раз, вдруге, втретє…

— “Гості” з’явилися. Вольф засвітив люстру в квартирі, — швидко пояснив лейтенант Гошке Кюнтові і ривком насунув кашкет на чоло.

— Але ж біля під’їзду ми нікого не помітили. Вони пройшли з двору?

— Так. Або вийшли з якоїсь квартири, де сиділи весь час. Дозвольте, комісаре…

— Я з вами, Гошке!

Пригнувшись, Кюнт кинувся слідом за лейтенантом на вулицю. Гошке повернув за ріг будинку. Комісар не відставав. Він помітив, як кілька поліцейських, з’явившись ніби з-під землі в безлюдному кварталі, забігли у браму. Тут Кюнтові здалося, що лейтенант Гошке зник у провулку тунелі, але той тихо покликав від затіненого кам’яного муру:

— Товаришу Кюнт, сюди!

Тієї ж миті у будинку приглушено пролунали постріли. Хтось закричав. На брук з дзенькотом посипалося скло, Кюнт підвів голову, смикнув з кишені пальта пістолет: прямо над ним, угорі, на вузенькому балконі другого поверху з’явилася людина. Закинувши ногу через перила, невідомий повис на руках, на якусь секунду завмер і важко плигнув на брук, чорним птахом майнувши проти глухої стіни.

— Руки вгору! Не рухатися!

Спалахнув електричний ліхтар; владний голос лейтенанта Гошке вивів Кюнта із заціпеніння. Світле коло впало на кам’яну нішу, засліпило втікача, який завмер з піднятими руками, залило мертвим зеленкуватим світлом його зігнуту постать, обличчя. З-за плеча лейтенанта Гошке Кюнт побачив це обличчя чітко, як на екрані. Цього було досить. З грудей комісара вирвався радісний хрип. Не цілячись, майже впритул Кюнт вистрілив лейтенантові в потилицю. Гошке хитнувся, схопив повітря руками і м’яко повалився на брук.

Невідомий шарпнувся від несподіванки вбік, вдарився плечем об мур. Кюнтів пістолет вперся йому в груди.

— Спокійно, шарфюрер, ще один рух, і я покладу вас поруч з оцим… Не впізнаєте? — схопивши з землі випущений лейтенантом ліхтарик, комісар поліції на мить освітив себе.

— Гольбах, ви! — здавлено скрикнув чоловік у ніші. — Ви?!

— Тихо! За мною!

Схопивши за руку невідомого, Кюнт кинувся з провулка назад, до парку. “Мерседес” стояв на місці. Машина різко осіла під вагою двох тіл.

— Візьміть! — Кюнт ткнув у руки тому, кого він назвав шарфюрером, свій пістолет і натис на педалі.

Кілька сірих постатей, вистрибнувши з під’їзду, кинулися навперейми автомобілю і злякано розскочилися на обидва боки, ледве не збиті “мерседесом”, що рвонувся з місця.

Машина помчала по Цейтунгштрасе. Кілька пістолетних пострілів тріснуло їм вслід. Кюнт різко загальмував на перехресті, крутнув кермо. З-під коліс віялом бризнула вода.

Не зменшуючи швидкості машина пірнула у бічну вулицю, зробила широке півколо біля міської ратуші, вирвалась на автостраду і, не вмикаючи вогнів, помчала на захід.

Обабіч миготіли підстрижені сосни. Стрічні авто, що зрідка траплялися на шляху, освітлювали кабіну Кюнта, що сидів за кермом, і пасажира поруч, який так несподівано опинився в машині. Стрілка спідометра завмерла на цифрі 90. Кілька разів здавалося, що “мерседес” злетить на поворотах у кювет. Сусід Кюнта нервово хапався за ручки дверцят, але комісар поліції майстерно вів машину і, видно, знав трасу непогано. Лише проскочивши залізничний переїзд, Кюнт стишив ходу, полегшено відкинувся на спинку сидіння.

— Куди ми їдемо, Гольбах? — не витримав мовчанки пасажир. — Це щось неймовірне… Чому ви мовчите, Гольбах?

— Шарфюрер, мене слід називати Кюнтом. Проте ви маєте рацію, Кюнта вже немає… Отже, ви здивовані? — комісар поліції посміхнувся, змахнув рукавом краплини поту, що рясніли на його високому чолі, і кинув швидкий погляд на свого пасажира. — Дайте зброю, шарфюрер, здається, вона поки що не знадобиться.

Пасажир, повагавшись, сунув пістолет у Кюнтову кишеню.

— Не бійтесь, кладіть, — заспокоїв той. — Від мене вам оборонятися не доведеться. Ви мали можливість переконатися в тому, що я, а не хтось інший, став цієї ночі вашим ангелом-охоронцем. Дякуйте мені, шарфюрер.

— Я нічого не второпаю… Все трапилося, наче уві сні. Де ви взялися, Гольбах, у ту хвилину?..

— Коли вас майже застукала поліція? Справді, вам доведеться молити за мене бога… А тепер скажіть: той, другий, що був з вами, його схопили?

— Здається… Не знаю напевно. Коли з’явилася поліція, я кинувся сходами з горища вниз. Встиг забігти в квартиру на другому поверсі, в якій ми чекали до ночі… У двері почали ломитися. Довелося через балкон з кухні стрибнути в провулок. Та говоріть же, Гольбах…

— Хвилинку терпіння. Зараз усе зрозумієте. Отже, рюкзаки з коштовностями залишилися на горищі?

— Ви знаєте і про це? — шарфюрер отетеріло дивився на свого рятівника, наче той справді був чаклуном, здатним творити чудеса.

— Слухайте, милий мій! Невже ви справді думаєте, що я спустився з неба в ту мить, коли вас притиснув у закуток лейтенант народної поліції? Мені було все відомо, шарфюрер. Адже я керував операцією по затриманню бандитів, які пограбували ювелірний магазин. Власне, до будинку, де ви заховали рюкзаки, я приїхав заради вас, шарфюрер. Щасливий випадок допоміг мені нарешті натрапити на ваш слід через стільки років.

— Але як же ви дізналися, що на Цейтунгштрасе, 6, повинен з’явитися якраз я?

— Бачите цю штуковину? — Кюнт-Гольбах зняв правицю з керма, вийняв з бічної кишені запальничку а зеленим перламутром. — Яка необачність, шарфюрер! Залишати після себе такі докази…

— Святий Ісусе, ви впізнали її?

— Ого, не впізнати власних речей! Я, наче сьогодні, пам’ятаю той липневий день сорок четвертого року на Україні, коли ми з вами, шарфюрер, мчали ось так, як зараз, у машині. Потім під час короткої зупинки один майор пообіцяв вам офіцерське звання за участь у виконанні не дуже ризикованої, але досить цікавої операції… У майора був чудовий настрій, він розщедрився і почастував вас сигаретою, а я простяг вам цю перламутрову іграшку. Здається, ви не встигли прикурити. У мене непогана пам’ять, чи не так? І все ж у ту хвилину сталися події, які змусили мене забути про свою запальничку. Вона так і залишилася у вашій руці. Але не думайте, шарфюрер, що я такий скнара. Я давно забув про неї, та на запальничці видряпано мої ініціали. Я побачив літери, тїль-ки-но мені показав запальничку лейтенант Гошке — той, що залишився лежати під муром замку. Треба йому віддати належне, він був молодий, але енергійний слідчий, і вам, шарфюрер, без мене довелося б скрутно… Ви тепер дещо зрозуміли?

— Он воно що! Значить, ви служили у них…

— Так, ще годину тому я був комісаром кримінальної поліції міста Гранау. Як бачите, зустріч з вами змусила мене добровільно відмовитися від непоганої посади. Тепер залишилося головне: з’ясувати, чи недаремно я пішов на таку жертву і ризикував, рятуючи вас від тюрми за грабунок магазину та вбивство сторожа. Адже кастетом стукнули його ви, я не помиляюсь? Чи ваш напарник?

— Не має значення.

— Взагалі, ви маєте слушність. Тепер це дрібниці. До речі, як у вас з документами? До Берліна залишилось двадцять кілометрів. Скоро машину доведеться кинути, підемо пішки. Куди підемо, би вже, певно, здогадалися. Але тепер не сорок шостий рік. Міжзональний кордон посилено контролюється, можна натрапити на патруль.

— Документи в порядку.

— Це добре. Я дещо приготував для вас, але коли ваші надійні — ще краще. Як вас величати тепер, шарфюрер?

— Коленда. Тадеуш Коленда. Переміщений з Кракова.

Кюнт-Гольбах вправно перемкнув швидкість. Починався крутий підйом. За кілька хвилин попереду на нічному небосхилі спалахнуло мерехтливе намисто вогнів. Згори вогні засяяли раптово, як у казці, тисячами електричних зірок. Розкинувшись на десятки кілометрів, там лежав Берлін.

“Мерседес” на мить блимнув фарами, він наближався до залізничного мосту.

— Отже, з’ясуємо головне, — повторив Кюнт-Гольбах.

Шарфюрер почув у його голосі нервовий дрож і сухі нотки наказу. Він весь насторожився, чекав.