— Не стріляй, дурню! Не стріляй! — закричав майор, зриваючи голос. — Догнати його!..

Та було вже пізно. Лунко гримнула коротка черга. Крилач спіткнувся, обхопив голову руками, зробив ще кілька кроків і впав на бік.

Важко дихаючи, майор підбіг до лежачого. Над ним стояв Гольбах. Відкриті очі інженера дивилися в небо. Він був мертвий…

Далі їхали мовчки. Щоки майора смикались від люті. Гольбах намагався не дивитись у його бік. Згадуючи, як півгодини тому довірений рейхсфюрера СС несамовито горлав, сипав прокльони і затягненим у рукавичку кулаком товк солдата у перелякане обличчя, Гольбах з жалем думав про те, які прикрі несподіванки чекають людину на кожному кроці. От і до його, Гольбаха, грудей вже майже торкався залізний хрест, а тепер той хрест від нього був так далеко, як ніколи раніше. І навряд чи допоможе вже його кар’єрі так вдало зав’язане знайомство з цим берлінським птахом… Хоч папери Крилача лежать тут, у машині, проте кулі, випущені з есесівського автомата, наполовину перекреслили успіх операції. Наказ, скріплений підписом Гіммлера, Гольбахові не читали. Та з розмови у кімнаті Людвігса і з настрою майора не тяжко було догадатися, що Берліну потрібні не тільки папери, а й сам інже-

Так думав Гольбах. І, можливо, якби його голова не була зайнята цими думками, штурмфюрер, обганяючи якийсь подряпаний осколками бронетранспортер, звернув би увагу на те, що солдати на ньому гарячково крутять маховики зенітної установки, націлюючись здвоєними стволами кудись у верхівки високих сосон. Може, він також на секунду раніше почув би і той низький вібруючий звук, що виник десь позаду за лісом. Та коли Гольбах почув його, звук вже переріс у ревіння і розплатана тінь літака накрила машину.

— Русіше шліхтфлюгцайген![10] — крикнув майор і відкрив на ходу дверцята “хорха”.

Гольбах побачив не по-людському роззявлений рот майора і його чобіт, який махнув чомусь перед очима. В наступну мить сліпучий вогненний сніп охопив усе: дорогу, ліс, небо — дивовижна сила підхопила Гольбаха і жбурнула у чорну прірву.

Бій у гнилому яру

Під колесами машини шаруділи дрібні камінці та листя. Від перевалу стрічка шосе падала круто в долину, назустріч барвистій стіні високих ялин та розлогих смерек. Ліворуч над дорогою нависали скелі; рудуваті, вкриті плямами моху, вони кидали на шлях густі скрадливі тіні.

Дорога була нев’їжджена. Прокладена багато років тому в передгір’ї, вона так і залишилась майже забутою в глухому закутку краю. Навіть війна не наклала свого відбитку на навколишню місцевість. З-поміж камінців шорсткого бруку витикався шпориш. Сухий хмиз, пожовкле листя і нанесена дощами з гір глина вкривали шосе тонким шаром, що потріскував під гумою грузовика.

Важкий “студебекер” мчав назустріч сонцю, що хилилося до обрію. Пронизавши віти дерев, сонячні промені падали на вітрове скло кабіни, сліпили, і водій, хлопчина років дев’ятнадцяти, з погонами сержанта на новенькій, ще не злинялій гімнастерці, мружив очі від дотику колючих яскравих зайчиків.

У низині стало ще темніше. До шосе впритул приступили хащі. В кабіну повіяло пахощами дубової кори, смоли, прілим корінням та ще чимось п’янким, як хміль, терпким, ледве вловимим. Водій кинув на сидіння пілотку, розстебнув комір, притримуючи рукою стерно, висунув голову з кабіни. Вітерець тріпнув білявим чубом, приємно залоскотав щоки. Сержант з цікавістю поглядав уперед. Йому вперше довелося проїжджати цим шляхом. Навколо все нове, незнайоме. Зовсім іншою була ця прикарпатська земля, ніж та, рідна йому, в степах поблизу Дніпра. Дика краса гірського краєвиду на деякий час витіснила думки, що роїлися в голові сержанта з самого початку рейсу.

Якийсь великий птах, сполоханий шумом машини, тріпнув широкими крилами, шугнув у височінь до скель. Слідкуючи за його льотом, водій лише на мить відвернув погляд від дороги, а коли знову глянув уперед, мимоволі натиснув на педаль гальма. “Студебекер” різко стишив хід. Рука сержанта потяглася назад за спину, до карабіна, а очі вп’ялися у невеликий темний клубок, що швидко перекочувався через дорогу. Щось дуже знайоме було в незграбній постаті звірини. Вона поспішала зникнути, бігла перевальцем на куцих лапах, схиливши голову і ніби принюхуючись до землі.

На обличчі водія майнула усмішка. “Карпатський ведмідь! Ех, шкода, карабін десь під сидінням… А втім, навіщо стріляти? Нехай живе, гуляє, клишоногий…”

Гучний автомобільний сигнал розітнув тишу і покотився до скель. Незнайомий звук штовхнув ведмедя. Звір перелякано рявкнув, присів на задні лапи і, ламаючи гілля, кинувся у придорожні хащі.

Несподівана зустріч з рідкісним мешканцем Карпат, мабуть війною загнаним у лісове передгір’я, знову збудила недавні думки сержанта. “Занесло мене. Справжній ведмежий куток. Катаюсь. Пташок слухаю. А інші в цей час… Та що там, не пощастило, ні!..” Брови у хлопця зійшлися, на чолі лягли зморшки.

Кожного разу, коли сержант починав думати про те, як склалося його армійське життя, у нього псувався настрій. Ще б пак! Його друзі-ровесники, з якими разом переступив поріг військкомату, як тільки Полтавщину було звільнено від окупантів, тепер десь крокують по чужій землі, з своїми частинами посуваються все далі і далі на захід, б’ють фашистів, нестримно наближаються до Берліна. А він, невдаха, навіть пороху не нюхав, хоч уже стільки часу носить військове обмундирування. Раніше він пишався своєю шоферською посвідкою, а останнім часом вона ніби муляла йому кишеню. Він не міг пробачити собі тієї хвилини, коли ще до війни, семикласником, записався до шкільного мотогуртка. Не було б того гуртка, все склалося б інакше. Зарахували б в артилерію чи в сапери, нехай навіть у піхоту, і був би тепер, як інші, на фронті. Правда, і з його спеціальністю не всі ось так, як він, возять на інтендантський склад оберемки солдатської білизни, ящики з концентратами та діжки з оселедцями, ганяють машини через перевали, що давно вже залишились за сотні кілометрів від переднього краю. Є, звичайно, водії — не йому рівня, у мотомехчастинах, у фронтових автобатах. А його служба? Так собі, не служба солдатська, а звичайнісінька робота, як у шофера райпромкомбінатівської півторатонки. Тихо. Спокій. Одне слово — тил.

Сержант жбурнув недокурок у вікно кабіни. Пильніше почав вдивлятися вперед.

Сутеніло. Навколо залягав туман, хитався біля скель, наповзав на дорогу. І скелі, і дерева під ними, здавалося, повисли в синюватому вечірньому повітрі, підняті чиєюсь дужою рукою.

Машина залишила позаду дерев’яний місток, перекинутий через гірський ручай, посвічуючи фарами, пірнула у вузький коридор-ущелину. Дві розпливчасті нечіткі постаті виникли спереду несподівано. По одягу сержант упізнав військових. Один, з автоматом на грудях, стояв на середині шосе, широко розставивши ноги; другий, високий, у довгій плащ-палатці та в офіцерському кашкеті, махав рукою.

“От і супутників зустрів. Веселіше буде”.

Не заглушаючи мотора, сержант відхилив дверцята кабіни. Офіцер ступив чоботом на підніжку. Сержант розгледів широке засмагле обличчя, з-під козирка кашкета темніли глибоко запалі очі.

— До Верхокуття підкинеш, приятелю?

Солдат у ватянці, з автоматом мовчки стояв осторонь, крутив цигарку. Одяг на обох був мокрий від роси, заляпаний глиною, на чоботях налипли шматки грязюки та гниле листя. Випадкові стрічні пройшли, видно, не один кілометр, на їхніх неголених обличчях лежала втома.

Водій з готовністю посунувся.

— До Верхокуття можна. Сідайте. Зашелестіла плащ-палатка, офіцер важко опустився на сидіння. Солдат примостився скраю, поставив автомат між колінами.

Їхали мовчки. Сержант зрідка поглядав на пасажирів, чекаючи, доки хтось із них заговорить, але ті сиділи мовчки, не звертаючи уваги на водія, ніби його і не було поруч у кабіні. Офіцер дрімав, втягнувши голову в плечі. Його кашкет з червоною околичкою піхотинця похитувався, коли машину гойдало на вибоїнах. Другий пасажир теж затих у кутку кабіни.