Втім, не це було найжахливіше.

Розділ одинадцятий

ДВІ ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ

Мені спало на думку: а що, коли цей світ не такий вже й досконалий? А що, коли двоголові істоти дожилися до повного безголів’я, хоч це й виглядає парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде своє незалежне, суверенне життя, мас свої уподобання, свої схильності і звички, свій самобутній характер і світогляд, тоді кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиренні протиріччя.

Воістину, за таких умов права рука не знає, що робить ліва.

Невдовзі я з прикрістю переконався, що мав рацію. З вченими планети через отой антагонізм голів неможливо було ні про що домовитись. Бо на кожне запитання я одержував одразу дві відповіді, що заперечували одна одну. А найстаріший академік планети взагалі відмовився зі мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповідувала теологічну теорію, буцім людина є божевільний дух, заточений у тілесний гамівний скафандр, і через це сприймав мене як потворний фантом,[9] створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в ідеалістичних уявленнях. Вона вважала реальність власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцільним вступати у будь-який контакт з навколишнім оточенням.

У нас, на Землі, існування такого феноменального, чистої води, ідеаліста було б неможливе, бо йому, бідоласі, таки доводилося б вступати у контакт. Хоча б для того, щоб наїстися. А так він спокійно паразитував за рахунок фізіологічних зусиль братньої голови, яка насправді була божевільним духом у скафандрі.

Я вже зовсім було занепав духом і втратив усякі надії, коли познайомився з місцевим корифеєм ППП (він був не просто Педагогом, а ще й Професором, звеличеним обов’язками Проректора найбільшого університету).

Це було виняткове наукове світило, бо природний антагонізм його поголів’я базувався не на інтелектуальному грунті протилежних гіпотетичних марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Річ у тім, що його братня голова ППП (у вимові аборигенів це звучало як П’яндига, Паливода і Плутяга) була ерудитом лише в одній, але надто широкій галузі — де, коли, з ким і під що випити.

Отож, коли професор був порівняно тверезий, з ним цілком можна було порозумітися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому періодично доводилося лікуватися від суто алкогольних захворювань.

Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрібні мені відомості, наведу одну типову бесіду. До того ж зважте, що аби не принизити неувагою жодного з інтелектуалів, мені одночасно доводилося вести складні розмови на академічному рівні і хилити чарки на рівні пропащого гультяя.

Наприклад, якось увечері ми торкнулися проблеми часу як однієї з основних форм існування матерії. Професор почав з яскравого прикладу, який наочно демонстрував відносність наших убогих мірил як часу, так і матерії.

— Згадаймо старовинну притчу, — із святим вогнем фанатика від науки в очах почав професор. — Скупий питався у бога: “Господи, великий і всемогутній! Що для тебе мільйон років?” — “Одна мить”, — відповів бог. “А мільйон золотих?” — “Один гріш”. — “То подаруй мені, бідному, о господи, отой гріш!” — “Добре! — зголосився бог. — Зачекай лишень одну мить…”

Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався другий, непутящий ППП.

— Так вип’ємо з цієї нагоди одну краплю у морі! — з удаваною врочистістю проголосив він і рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.

І що ви думаєте? Вже за якихось півгодини обидві голови доходили тотожного інтелектуального рівня і починали хвацько ревти пісень.

Але, скажу я вам, загалом слухати цей своєрідний дует було цікаво.

Окраса наукової думки, корифей і академік ППП тоненько і жалібно виводив:

— По опеньки ходила…

А шибайголова ППП кричав з шинковою фамільярністю:

— Цитьте!

— Козубеньку загубила, — з непідробною щирістю, із сльозою журився дійсний член усіх вищих наукових закладів.

— Цитьте! — правив своєї закоренілий п’яндига і з повними келихами у руках ліз цілуватися на брудершафт.

Професор пручався як міг:

— Відчепися, препоганий, цілуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох, цілуватись незугарний…

Тоді у гультіпаки гнівом іскрили очі, і він грізно попереджав Професора:

— Ой уставай, козаченьку, та тікай!

— Ти на мене славоньки не пускай! — цілком слушно обурювався Професор.

А потім вони вдвох починали верзти вже суцільні харки-макогоники…

Ні, що не кажіть, дві голови, звісно, добре, але, про мене, одна краще. Навіщо носити на плечах тягар двоголових протиріч, коли іноді з однією головою не даси собі ради?

Розділ дванадцятий

ДОВІЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ

Поступово картина історичного розвитку планети, яка насправді виявилася історією духовного занепаду аборигенів, вимальовувалася. З кожної зустрічі з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче ліпив гармонійну мозаїку припущень та узагальнень.

Коротко мої наукові розвідки звелися ось до чого.

Мільйони років тому таотяни ніжилися під ласкавими променями місцевого велетенського світила і лиха не мали. Життя тоді було надзвичайно легке, бо страхітливе тяжіння Сонця зводило майже нанівець тяжіння планети.

У яскравому, блискучому вбранні, майже невагомі, як пушинки, таотяни пурхали, мов дивоглядні метелики, в теплому блакитному океані. Закохані, ледве торкаючись, ходили босоніж по квітах. Пенсіонери розкошували на білосніжних м’якеньких хмарках, а вітер, заколисуючи, пестив їх і тихенько співав чарівних пісень. Тоді можна було загортатися у барвисті паруси Сонця, коли воно сідало край неба, сповивати немовлят у пухнасті сутінки, щоб добре спали, а люльку чіпляти на ріг молодика.

Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до веселки тоді можна було добігти і одягнутися у шати сонячного спектра. Малюки над усе полюбляли кататися з радісної, як свято, веселкової гірки.

Довго чи коротко отак тривало, коли це одної ночі астрономи помітили, що до кордонів їхньої Сонячної системи наближається велетенський астероїд в кілька сот кілометрів у попереку. Вчені негайно зрахували його курс і з жахом пересвідчилися, що космічний заблуда неодмінно порушить кордони і таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрішніх орбітах, аж поки не шубовсне у циклопічне черево центрального світила.

Отоді вперше далося взнаки химерне двоголів’я таотян.

Одні вчені голови доводили, що слід вжити енергійних технічних заходів для захисту планети від ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити кам’яну озію автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухівкою, ще на далеких приступах системи.

Але другі розводили хибну філософію, ніби усе, що робиться, на краще. Словом, усе буде так, як на роду записано, а від долі своєї не втечеш.

До того ж знаходилися такі розумники, які оцей фразеологічний туман зміцнювали утопічними жахами і принадами.

“Якщо ми потрощимо астероїд, — похмуро пророкували вони, — то ми цим безглуздим вчинком тільки накличемо нещастя на власні дурні голови. Що станеться? А ось що. Уламки астероїда неодмінно впадуть на Таоті. Мало того, що своїми жахливими ударами вони завдадуть незліченної шкоди і призведуть до всепланетних стихійних лих і катастроф, так внаслідок оцього космічного бомбардування наша планета ще й поважчає. А тоді що? А тоді вже неможливо буде безжурно пурхати у небесній блакиті, виніжуватися на білосніжних хмарках і йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя”.

“А що ми матимемо, коли зовсім не чіпатимемо астероїда? — торочили далі ці легковажні голови. — Тоді він стане третім супутником нашого світила і почне обертатися навколо нього по все вужчих орбітах, аж поки ця спіраль не доведе його до фатального кінця. Внаслідок Сонце неодмінно поважчає, а наше життя на планеті відповідно ще більше полегшає. Прекрасні, захоплюючі картини майбутнього нині ні у казці розказати, ні пером описати…”