У той час, а це було років десять тому, я працював у найпопулярнішому на всіх планетах Сонячної системи науково-художньому журналі для юнацтва “Навколо Всесвіту”.

І ось одного разу головний редактор журналу викликав мене на розмову.

“Пахне відрядженням!” — зрадів я. — Ех, якби на Марс, на пару марсіянських місяців. Вони ж удвічі довші, аніж земні!”

— Сідай, Никодиме, — сказав наскрізь пропахлий гранками головний редактор, з огидою відсуваючи од себе верстку свіжого номера.

Я з обуренням спостеріг, що його червоний олівець добряче погуляв по рядках мого фейлетону з Венери “Гідропон чи гідропонт?”, чим вкоротив його мало не наполовину. Та змовчав, бо саме у цей момент пригадував знайомих з космопорту, щоб без черги придбати прямий квиток на Марс.

Отут мене й ошелешив наш редактор.

— Поїдеш у відрядження, — прохрипів він, зиркаючи на мене поверх окулярів.

— Куди? — жваво вклинцювався у розмову я.

— Аж на Чорноморське узбережжя… Там, десь у районі Сухумі, поселився знаменитий міжзоряний вовк, колишня окраса ордену космічних командорів, а нині пенсіонер, капітан далекого галактичного плавання Небреха. Візьмеш у нього інтерв’ю не більш, як на сотню рядків нонпарелі.[7]

Тьху! Знайшов куди посилати — на Чорноморське узбережжя! Це колись журналісти будь-що намагалися майнути туди у літню пору з командировочним посвідченням і редакційними грішми у кишені. А тепер, після того як опорядкували марсіянські пляжі з дрібним червоним пісочком, Чорноморське узбережжя — не дивина. Типове не те, як колись казали наші пращури.

— Про Небреху розповідають, — неухильно катував мене головний редактор, — ніби він катався верхи на кометі і підказав самому Ісаакові Ньютону закон всесвітнього тяжіння. Словом, це людина, уславлена на цілий Всесвіт. А чи знаєш ти, що він утнув уже отут, на Землі?

Редактор багатозначно замовк, а тоді з тріумфом повідомив, ніби оповідав про власні заслуги:

— Узяв та й порушив віковічну монополію аборигенів сонячного Причорномор’я на торгівлю лавровим листом! Нині пакетик з листям не вартий сірникової коробки!

— Як це йому вдалося? — мляво поцікавивсь я.

Я відчував, що редактор не запалить мене, навіть коли вихвалятиме героя майбутнього інтерв’ю найдобірнішими епітетами, узятими з усього словникового фонду.

— А дуже просто! — охоче пояснив він. — Небреха за безцінь кинув на світовий ринок свої невичерпні запаси лаврових вінків, якими увінчували його благородне чоло на незліченних планетах ста дев’яносто трьох Сонць!

Я добре розумів, що оце редактор вміло намагається затягти мене в тенета не дуже цікавого завдання. Адже, якщо я навіть таки напишу про оту сенсаційну аферу з лавровими вінками, він її все одно без жалю викоренить з тексту своїм червоним олівцем. Тільки виляски підуть…

Час було рішуче боронитися від його зазіхань на мої творчі плани.

— А чи не краще відрядити котрогось із практикантів? — зухвало запропонував я. — Хай набувають досвіду на живому ділі.

— Котрогось із практикантів? — редактор замислено зібрав зморшки на лобі. — Ні, не можна, — нарешті вирішив він. — Якби мова йшла про відрядження на Марс або хай аж на Юпітер, я б залюбки пристав до твоєї пропозиції. Але я побоююсь, що з цим відповідальним завданням жовторотий студент не впорається. Капітан Небреха — міцний горішок. Тільки досвідчений мисливець за фактами, — редактор явно намагався підсолодити гірку пілюлю, — видлубає з нього інтерв’ю рівно на сто рядків плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.

Але я ще пручався.

— А хіба не можна взяти інтерв’ю по телефону? Швидко, зручно, економічно…

— І це говорить колишній газетяр, а нині працівник найпопулярнішого журналу? — жахнувся головний. — Як тобі не сором, Никодиме!

Ну от, маєш!

Редактор клекотів, і видно було, що він ось-ось вибухне повчальними тирадами.

— Про що мова? — хутко зголосивсь я. — Треба ухати — значить, поїду!

Вулкан не вибухнув, але загрозливі димки ще курилися.

— Ну, от бачиш, сам розумієш, — бурмосився редактор. — Журналіст мусить все побачити на власні очі, в усьому переконатися особисто. Лише тоді він переконає наших вимогливих читачів. Вірогідність — ось його бойовий прапор!

Він на якусь хвильку замовк.

— Про Небреху ходять казкові чутки, — потому мрійливо докинув він. — Мовляв, саме ім’я капітана забезпечує його друзям ліжко у перенаселених готелях на астероїдах, гостинно відкриває віконця адміністраторів відеорам,[8] коли всі квитки давно продані, і навіть викликає доброзичливі усмішки сусідів на комунальних кухнях штучних супутників…

Так би одразу казав! А то завівся — Чорноморське узбережжя та Чорноморське узбережжя…

Того ж дня я, спецкор журналу “Навколо Всесвіту” Н. Е. Затуливухо, вилетів на південь. Але я й гадки не мав, що повернуся не спецкором найпопулярнішого на всіх планетах Сонячної системи журналу, а засновником нової галузі галактології — небрехознавства.

Катер м’яко зарився носом у прибережний пісок.

— От ми й прибули, — повідомив моторист, виключаючи двигуна. — Дивіться вздовж цієї стежки нагору, і ви побачите капітанову садибу. Інших будівель тут немає…

І справді, стежка в’юнилася між скель до мальовничого мініатюрного садочка, з пишної гущавини якого весело визирав білий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у садочку, мов пам’ятний монумент космічним звитягам, височіла латана-перелатана ракета капітана Небрехи. Отут вона востаннє стала на якір земного тяжіння.

Нараз я примітив, що з капітанової садиби клубочиться густий дим. Він сповивав будівлю, виповзаючи сивими шатами з усіх шпарок.

— Пожежа! — гукнув я, хоч полум’я ще не було видно. Та помилитися було неможливо. Здавна ж відомо: диму без вогню не буває.

Я гарячкував і квапив моториста:

— Хуткіш! Де відро?

Але моторист повівся дивно.

— Ет! — з цілковитою байдужістю махнув він рукою. — Бачили ми ці пожежі… Одного разу сюди ціла “Ракета” на підводних крилах прибула, повнісінька туристів. Вони з моря побачили стовпчик диму і давай волати, як ото ви зараз: “Вулкан! Вулкан!..”

Моторист заплющив ліве око і прицільно плюнув за борт у медузу.

Я дивився на нього, як на божевільного.

Будиночок Небрехи вже ледь бовванів крізь щільну димову завісу, коли моторист виліз із своєї механізованої калоші і любесенько почав штовхати її назад у воду. Та ще нахабно попрохав:

— Ану піддайте з правого борту…

Я мовчки вмочив у воду рушник, замотав ним голову і кинувся до капітанової садиби.

— Не робіть дурниць! — гукнув мені моторист. — Поверніться і заберіть свої речі!

Тим часом я висадив плечем вхідні двері і як вихор увірвався до внутрішніх покоїв земної резиденції міжзоряного мандрівника.

Дихати було нічим. Будиночок від погреба до горища був повен диму. Я навпомацки пробирався уперед.

І — весь здригнувся від фатального видовиська.

Посеред вітальні у глибокому командорському кріслі сидів кругловидий стариган у тільнику. Голова його була похилена на сині смугасті груди.

Я одразу впізнав його — головний редактор завбачливо вкарбував мені в пам’ять особливі прикмети знаменитого капітана: гола, мов глобус, голова, хвацько закручені під червоними, мов помідори, щоками вуса, замість лівої ноги — протез.

“Певно, учадів, — розпачливо подумав я. — Ех, від ста рядків інтерв’ю плюс, про всяк випадок, п’ятдесяти запасу лишиться десять рядків некролога…”

Аж тут я угледів у правому кутку його рота прокурену люльку, яка досі жевріла навіть у цьому позбавленому кисню приміщенні.

“Ага! — подумки зрадів я. — Видно, капітан учадів кілька хвилин тому, бо люлька ще не встигла згаснути у цій отруйній вуглекислій атмосфері. Треба негайно витягти його на свіже повітря!”