«Польман оглушив, задушив та пограбував Нітрібіт: це сталося 29 жовтня 1957 року поміж 15 та 16 годинами» — ось головний пункт складеного Кальком обвинувального висновку, хоч під час попереднього слідства саме його було спростовано свідченнями багатьох людей. Більше того, висновок базувався виключно на розповіді Ерни Крюгер про пляшки з молоком та на протоколі судовомедичної експертизи.

Звісно, обидва адвокати Польмана, що їх він мав змогу найняти завдяки грошам, одержаним за мовчання, влаштували навальний наступ саме на цей пункт обвинувачення; вони провели перед судом цілу низку свідків, які заприсягалися, що бачили Нітрібіт увечері 29 або вдень 30 жовтня.

Дуже стали в пригоді захистові помилки, що їх було припущено в початкові години розслідування. По-перше, ніхто, крім Ерни Крюгер, не бачив молока у пляшках: отже, її важливе свідчення ставало дуже і дуже сумнівним. По-друге, викликаний до суду доктор Вегенер змушений був визнати, що за такої спеки, яка спостерігалась у кімнаті вбитої, труп розкладався значно швидше, ніж це було б за звичайних умов. Проте він, як експерт, керувався при дослідженні температурою, занотованою Брайтером за годину по тому, як оберкомісар прочинив вікно і напустив у кімнату прохолодного листопадового повітря. Отже, й висновкам судовомедичного експерта не можна було йняти віри.

Після цього хиткий картярський будиночок обвинувачення повалився. Якщо Нітрібіт не було вбите у ті кілька годин 29 жовтня, обвинувачення проти Польмана втрачало всякий сенс, бо наступні два дні він дійсно перебував у Гамбургу.

Подальший перебіг процесу був нецікавий і, головне, не міг уже вплинути на кінцевий результат.

Лише раз у залі пожвавішали: несподівано голова суду запитав Польмана про походження грошей, на які після загибелі Нітрібіт той придбав нову машину та кілька дорогих костюмів. У поліції Польман твердив, ніби заощадив ці гроші зі своїх прибутків (і ховав їх під тумбочкою). Але то була відверта брехня, бо комівояжер Польман не заробляв стільки, щоб заощадити, ще й при «дуже вільному» способі життя, таку солідну суму. Отже, гроші надходили з інших, безсумнівно темних джерел, про які Польман, звісно, згадувати не бажав. Що то за джерела, поліції та судові неважко було збагнути: до цього Польмана разів з десять притягали до кримінальної відповідальності за крадіжки, шахрайство, розтрати.

Замість того, щоб прямо відповісти на запитання судді, Польман заходився непереконливо, безглуздо викручуватися, потім замовк, через що в судді та присяжних, звісно, виникла думка, що то гроші Нітрібіт.

З цієї єдиної в ході процесу делікатної ситуації Польмана несподівано виручив прокурор Зоммер.

— Пане Польман, — поцікавився прокурор, — чи не обіцяли вам особи, що, можливо, мають відношення до вбивства, якусь винагороду за мовчання?

Більшого б не змогли зробити для свого підзахисного обидва адвокати! Польман вдячно посміхнувся і кивнув головою.

Якщо до цього випадку хтось вельми наївний ще вважав, що викриттю вбивства Нітрібіт, мовляв, завадили помилки та недбалість поліцейських слідчих, то зараз геть усім стало цілком зрозумілим: процес служить лише для того, щоб затьмарити, замовчати справжні обставини та підстави злочину.

Який саме гонорар одержав або мав одержати за мовчання Польман, на суді не з'ясували, та й не прагнули цього. В одній з газет тоді з'явився допис під заголовком: «Польман вимагає мільйон», в якому, поміж іншим, писалося: «Після того, як Польмана було випущено з в'язниці і він заходився друкувати на сторінках «Квіку» свої спогади, родичі однієї вельмишановної особи, що мала стосунки з Нітрібіт, налякались і доручили одному гамбурзькому адвокатові «владнати цю справу». Адвокат зустрівся з Польманом, і той зажадав мільйон марок. Та після подальших тривалих переговорів він нібито погодився на чверть мільйона».

Гамбурзький адвокат — вже згадуваний Мюллер — у передостанній день процесу виступив як свідок захисту і підтвердив під присягою, що дійсно мав з Польманом подібні переговори. Проте йшлося не про «платню за мовчання», а про «придбання деяких особистих прав». Ні суми винагороди, ні імені поручителя Мюллер не назвав, цілком слушно пославшись на свій обов'язок зберігати професійну таємницю. Коли ж суддя звернувся до Польмана, чи не може він відповісти на ці запитання, останній також послався на умови угоди, яка вимагає бути стриманим.

12 липня 1960 року балаган закрився. Як обіцяли Польману, його було виправдано через брак доказів «в ім'я народу і на державні кошти», як провіщає у таких випадках звична формула.

Проте боннська казна навряд чи зазнала збитку: адже у цьому випадку вона захищала саму себе в образі керівної верхівки держави, на спокій якої зазіхнув злочинець-рецидивіст і гомосексуаліст…[3]

ЛІТАК ВИБУХАЄ В ПОВІТРІ

— Ваш багаж на чотири кілограми важчий, ніж дозволено, — сказав чиновник, який приймав від пасажирів речі в аеропорту в Денвері. Тренованим рухом він зняв з великих вагів два чемодани і поставив їх на бар'єр перед собою. Стара дама з добрим, трохи розгубленим обличчям безпорадно глянула на нього. Відчувалось, що вона погано обізнана з правилами, які діють на аеродромах.

Чиновник зиркнув на бирку, що висіла на чемодані, й пояснив їй:

— Місіс Кінг, пасажиру дозволено провозити не більше шістдесяти шести фунтів. Ваші ж чемодани важать майже сімдесят п'ять. Вам доведеться доплатити за зайву вагу. Якби частину одягу ви переслали поштою, це коштувало б дешевше. Часу на це вистачить: відліт на Портленд о 6 годині 25 хвилин.

Місіс Кінг знизала плечима й окинула поглядом великий зал аеропорту, шукаючи очима сина, який разом зі своєю жінкою привіз її сюди. Того дня —1 листопада 1955 року — вона вперше за свої шістдесят три роки збиралася сісти в літак, та й то лише тому, що інакше дістатися до мети своєї подорожі не могла. Місіс Кінг хотіла відвідати свою дочку Ріту, що жила на Алясці. Ріта була одружена з офіцером американських військово-повітряних сил, який ось уже четвертий рік служив на базі в царстві вічного льоду. Молоде подружжя чекало першу дитину.

У величезному залі вирував людський натовп. Схвильовані пасажири юрмились перед віконцями, завершуючи пов'язані з подорожжю формальності. Довга черга вишикувалась перед автоматами, що за кілька доларів видавали страхові поліси з такою ж легкістю, як сигарети, м'ятні пастилки або квіти. Подорож повітрям — це, звичайно, найсучасніший та найдешевший спосіб пересування, та аж ніяк не найнебезпечніший. В США не було такої газети, яка б щонайменше раз на тиждень не повідомляла про нову повітряну катастрофу де-небудь у світі; отже, жоден пасажир не наважувався сідати в літак, не застрахувавши свого життя. Це ж, у свою чергу, становило вигідний бізнес для американських страхових компаній, які заради економії автоматизували всю справу… Джек Грехем, двадцятидворічнии син місіс Кінг від її першого шлюбу, також стояв у цей час біля одного з автоматів, щоб застрахувати життя своєї матері на 40 000 доларів. Проте місіс Дейсі Кінг в людському вирі не бачила його. Обернувшись, нарешті, знову до чиновника, вона промовила:

— Знаєте, я краще вже сплачу за зайву вагу. Чемодан такий важкий тому, що мій син запакував у нього подарунок для моєї дочки — до дня її народження. Поштою він ще може спізнитися.

— Як бажаєте, мадам, — відповів чиновник і, заповнивши квитанцію на додаткову оплату багажу, поставив чемодани на електрокар, який мав відвезти речі пасажирів на літак ДС6В Денвер — Портленд.

Цієї миті був винесений смертний вирок сорока чотирьом особам. У картонній коробці, що, як гадала місіс Кінг, містила в собі подарунок для її дочки на Алясці, лежала пекельна машина, контактний годинник якої був встановлений на дев'ятнадцяту годину.

Через кілька хвилин гучномовець оголосив:

— Компанія «Юнайтед Ейрлайнс», маршрут 620, Денвер — Портленд. Увага! Пасажирів просять кинути сигарети і зібратися біля виходу номер три. _