Изменить стиль страницы

Це був не лише наслідок медичних і косметичних процедур, але й заслуга адаптуючого впливу Ками.

І поводився Мюнх по-іншому. Став спокійніший, а погляд його — природніший. Не скидався вже на дитину, що загубилася в таємничому і грізному світі. Посмілішав і навіть здавався часом самовпевненим. Це вельми вражало тих, хто бачив його чотири місяці тому.

З допомогою гіпнопедії Мюнх швидко оволодів інтермовою і вже розмовляв без перекладацьких автоматів. Охоче вчився, надто полюбляв географію й історію. Щоправда, він нелегко засвоював інформацію, яку подавала йому Кама, хоч була вона відповідно підібрана й дозована. Але часом Кама відчувала, що Мюнх намагається приховати од неї свої думки, а його запевнення, ніби він переконаний в реальності всього, що чує й бачить, не завше звучали щиро.

Сьогодні Мюнх поводився не так, як звичайно. Траплялося й раніше, що не хотілося йому гуляти, працювати чи розмовляти. Але досі казав, чого хоче. Зараз, бачиться, щось інше на думці має, і їй треба було неодмінно дошукатися — що саме.

Кама торкнулася пальцями клавіша, й настінні поляризатори трохи пригасили денне світло.

— Так добре? — запитала вона.

— Добре.

— Ти хочеш лишитися сам?

— Ні! — квапливо заперечив він. — Я хочу… — він не доказав і відвернувся, намагаючись приховати збентеження.

— Скажи, чого ти хочеш?

— Я хотів прохати… — почав він, завагався, потім тихо докінчив: — Розкажи мені… про тебе.

Кама була трохи здивована. А втім, цього запитання уже давно слід було чекати.

— Ти хотів сказати: “Розкажи про себе”, — поправила вона й водночас подумала, що він тоді починає помилятися, коли дуже хвилюється. Але чому саме зараз?

— Так, розкажи про себе, — повторив він.

— Охоче. Що б ти хотів про мене знати?

— Все.

Вона трохи роблено посміхнулася.

— Я гадаю, це було б і складно й нецікаво.

— Розкажи про себе… Від початку.

— Розумію. Ти хочеш, аби я розповіла тобі про своє дитинство?

— Авжеж, — кинув він, ніби трохи вагаючись. — Про дитинство теж.

— Ну що ж… Я була звичайнісінька собі дитина. Як і більшість. Може, правда, трохи плаксива, але як бачиш, — вона знову посміхнулася, — від того вже нічого не лишилося. Народилась я у Варшаві дві тисячі дванадцятого року. Батьки мої досі мешкають там. Обоє лікарі. Коли хочеш, одвідаємо їх. У Варшаві я закінчила школу, а потім студіювала психофізіологію. Після інституту відбувала практику у професора Гарди. Потім приїхала до Радова, в Інститут мозку. І тут лишилась.

— Ти кажеш… вчилася. Чого тебе навчали?

— Я ж кажу — студіювала психофізіологію. Це наука про мозок, про нервову систему, про закони її функціонування. Вона намагається відповісти на питання: у який спосіб сприймаються відчуття, як людина бачить, чує, відчуває запахи. Що відбувається в мозкові, коли ми мислимо. Що таке пам’ять. Одне слово, що таке по суті душа.

— І ти знаєш? — зворушено спитав він.

— Знаю. Звичайно, ще не все. Проте відомо вже дуже багато.

— Але ти не можеш сказати? Правда?

Кама не зрозуміла запитання.

— Про що я не можу сказати?

— Який вигляд має… душа.

Вона посміхнулась.

— Було б трохи важко сказати, який вона має вигляд.

— Отже, не можеш… — зітхнув він.

— Чому ж бо, можу! Я можу розтлумачити тобі, що таке твоє мислення, воля, відчуття, — швидко сказала вона. — Тільки для цього потрібен довший час. Треба також приготувати відповідний ілюстративний матеріал.

— Але ти скажеш?

— Авжеж.

— Звідки ти знаєш усе це?

— Я вчилася.

— Так, але ти ще така юна…

— У наш час люди навчаються значно швидше, ніж, скажімо, сто років тому. Колись доводилось витрачати чимало часу тільки на те, щоб запам’ятати різноманітні відомості, назви, визначення, числа, математичні формули. Нині майже все це засвоюється уві сні. Отже, лишається багато часу, аби застосовувати набуті знання, осмислювати матеріал. Я закінчила основний курс, коли мала сімнадцять років. Роком пізніше, ніж більшість моїх однолітків. Проте тільки практика формує фахові навички. Моїм керівником був профак Гарда. Чотири роки.

— Але це було не тут?

— Ні. У Варшаві.

— Варшава — місто? Таке саме, як і це?

— Разів у шість більше! Ти не чув про нього?

— Чув. Сигізмунд, король польський, захисник віри католицької, двір свій туди перенести збирався…

— Так. І переніс. І місто це — й донині столиця. У найдавнішому куточку Варшави є навіть пам’ятник цьому королеві. Хочеш, я покажу тобі фільм?

— Хочу.

— Кіно! Блокада, прошу ГП-73. Варшава, Е-4. Пуск! — назвала Кама умовне гасло, що вмикало апаратуру.

У залі на мить стало темно. Потім стіни й стелю немовби огорнув туман, що, поволі танучи, відкривав краєвид Аби не крісла й пульт дидактомата, можна було подумати — вони обоє висять у повітрі.

Перед ними, скільки оком сягнеш, розкинулось велике місто, яке перетинала широка стрічка ріки. На її правому березі, відокремлені вузькою смугою зелені, стояли багатоповерхові будівлі, схожі на велетенські медові стільники. Із-за них сягали у височінь, наче стрункі обеліски незліченні хмаросяги. Далі — на схід і північ, аж по виднокруг, що губивсь у тумані, — ділянки буйної зелені, а серед них здіймалися в небо висотні ансамблі.

У західній частині міста також сяяли на сонці численні висотні споруди й комплекси надземного будівництва. Однак ближче до лівого берега архітектура будівель враз мінялася, набираючи вигляду, що будив у Мюнха спогади чогось давно втраченого…

Ця частина міста невпинно наближалася, так ніби вони мчали в якомусь повітряному екіпажі, швидко знижуючись. Он на стрімкому схилі біліє палац з годинниковою вежею. Поруч, серед садів, — старовинні, з похилими дахами, кам’яниці, що тулилися одна до одної, дивлячись десятками вікон на річку. Вежі костьолів і вузенькі вулички, втиснені між будинки.

Вони поминули чотирикутний, оздоблений прегарним розписом ринок і завернули у вузьку вуличку. Ліворуч Мюнх помітив костьол, тоді другий, значно більший Крізь відчинені двері храму виднівся вівтар і барвний трійчастий вітраж.

Мюнх схопився з крісла й побіг був до дверей, але дужий потиск руки стримав його.

— Куди? Куди ти хочеш іти? — почув він Камин голос. — Адже ти знаєш — це тільки образ.

Він неначе збудився від сну, що на мить зморив його, відібравши тяму.

— Знаю… — кивнув знічено.

Проминули вуличку, побачили майдан, ліворуч нього — палац, праворуч — вишикувались кольорові кам’яниці із стрімкими червоними дахами. Посередині майдану височіла колона. На її вершині — бронзова постать, з мечем і хрестом.

— Це той король.

Мюнх довго мовчки дивився на колону. Коли вона зникла вдалині, мовив:

— Я б хотів побувати там.

Кама вимкнула апаратуру. їх знову обступили сірі стіни круглого лекційного залу.

— Можемо полетіти до Варшави хоч завтра.

— І я побачу все це?

— Аякже. Полетимо звичайною машиною. А може, хочеш тільки втрьох: ти, я і Стеф Мікша?

— Еге ж… утрьох… Тебе звуть Кама? — нараз змінив він розмову.

— Кама. А чом ти питаєш? Ти ж знаєш?

— Що це за ім’я?

— А, розумію. Це ціла історія… Батько моєї матері народився далеко звідси. У місті, що лежить на річці Камі. Мати дуже любила мого діда. Я його майже не пам’ятаю, бачила лише кілька разів, коли ще була мала. Він загинув під час шостої Марсіянської експедиції.

— Марсіянської?

— Авжеж. Полетів за межі Землі на планету Марс. І не повернувся.

— І твоє ім’я — це річка?

Восьме коло пекла doc2fb_image_0300000A.png

— Так.

— Твоє ім’я… поганське? — закінчив він латиною.

— Існує звичай давати дітям імена, запозичені від назв річок, озер, гір, квітів. “Кама” може бути також скороченням від “Каміла”, — ухильно відповіла вона.

— Але ж ти не поганка? — тривожно запитав він.