— Чому? — перепитав наш лжебожевільний.

— А тому, — відповів лікар, — що у згаданій вами п'єсі вже була одна дійова особа божевільна — Офелія. Невже ви думаєте, що такий драматург, як Шекспір, міг допустити; щоб в одному й тому ж творі було два божевільні персонажі. Ні і ще раз ні! — кажу я вам, товаришу Пророченко. Ідіть у свої Триліси і спокійно гасіть і далі пожежі. Ви цілком здорові — дай боже вашим погорільцям такого міцного здоров'я.

«До чого я все це згадав? — подумалось мені. — Може, я вже божеволію сам?!»

…Люк у дзвін був відкритий. Ми з Кімом крізь нього запливли всередину.

— А де ж Альфред? — вигукнув Данило.

— Альфред… — з болем у голосі мовив Кім. — Немає Зайця…

Про все, що трапилось, ми передали на «Садко» і почали підніматися.

Звідусюди нас огорнув шум, ніби запрацювали сотні динамомашин. Навігаційні прилади підводного апарата вийшли з ладу. Потім почалась вібрація, схожа на ту, яку ми пережили на «Садку».

Не встиг пілот увімкнути прожектор, як шалений поштовх знизу струсонув дзвін. Глибочінь забарвилася в багряне.

— «Садко»! «Садко»! — закричав у мікрофон передавача ведучий. — Нас поглинає безодня…

Це було останнє, що я запам'ятав. Далі настала ніч, безкінечний, непроглядний морок.

НА ОБ'ЄКТІ «БАРАКУДА»

Сінокоси — хвиля за хвилею — до самого обрію. В залитому сонцем степу, над яким клубочиться (кажуть: Макар овець пасе) марево, — вітер голубить і розвихрює трави. Пестливий дотик — і вони, лиснючі, шовкові, похитуються, немов живі. Рвучкий помах невидимої руки збурює смарагдову повінь, перехлюпує її через вінця того сяючого степового келиха.

Поле… сонце… вітер. Напоєна соками землі, буяє кожна стеблинка. Ніби хлопчисько, ставши навшпиньки, заглядає в безмежне небо, прагне висоти й простору.

По межі пишним вінком — різноквіття: бузково-рожева материнка; мов чорнило, сині-сині сокирки й заячий горошок; рожева березка, цитриноока суріпа.

Над квітами — бджоли. Пахне медвяно. А під хмарами жайворони голосисті.

І ще: стрекоче жатка-«лобогрійка»; пальці внизу на її полотні, видовжені й ковзкі, немов вужі, плазують — сичить щось, стинаючи трави. І ще: мені спечно, нічим дихнути!

Розплющую очі. Що це? Де я?! І, ніби крізь туман (болить голова, стискає груди), бачу: тісна, заставлена апаратурою каюта. Не каюта — домовина, а в ній на ліжкові я. Данило й Кім, звісивши ноги з нар, сидять навпроти. Руки в них зв'язані.

У сусідньому відсіку, мабуть, якісь люди: звідти долинають приглушені голоси. Потім хтось, важко гупаючи, переступає поріг.

— О! — здивовано витріщає незнайомець банькаті очі. — When the cat is away, the mice will play![1]

Він підходить до моєї койки і, нагнувшись, — я відчуваю на собі його гарячий, затхлий дух — сіпає мене за чуба.

— Ану, тихіше, гадюко! — озивається Кім. — Не давай волі рукам.

Кім Михайлович говорить англійською, і чужинець його, видно, розуміє.

— Невже? — глузливо перепитує він. — А я думаль, ваш компаньйон… як то є?.. ха-ха-ха! — ніби навіжений, зареготав. — Two is company, three's trumpery…[2] Мертвайль!

— Індик думав та здох, — кинув Данило. — А хто мертвий, так це ти і твої поплічники, живі мерці!

— Що то він є казаль, ваш Данієль? — запитав незнайомець.

— Мій друг говорить, що ти осел, — українською мовою відповів йому Кім Михайлович.

— Я — о, велл? — перепитав бовдур. — Хорошо! Вері велл — дуже добре![3]

— Що ти осел — навіть прекрасно! — згодився Кім. — Погано тільки, що осли часом поганяють людьми.

— Вас я не кінець розумійль, — розвів руками пришелець. — Єдну секунд!

Він, як козел, плигнув, майнув у приміщення, де, не вгаваючи, чулися голоси. Відразу й повернувся. З мініатюрним словником у руці.

— Данієль! Між прочим і іншим, — коверкаючи слова, звернувся до Данила. — Сотворітель книга «Пригоди Тома Сойєра і Гекля Беряфінна» Данієль Дефо вам не родич?

— Я його двоюрідний дід по лінії троюрідної баби, — відказав Данило.

— О, то є велл!

— Розв'яжи нас! — наполягав Кім. — І поклич старшого. Ми хочемо поговорити із старшим негідником.

— Що єсть негідник? — запитав «поліглот-грамотій».

— Це такий же мерзотник, як і ти, — докинув Данило.

— Мороз… мер… змерз… замерз, — перегортаючи сторінки словника, загундосив він. — Серед морозу мерзотника немає, — сказав розчаровано.

— То пошукай серед мерів і серів, які тебе послали сюди.

На порозі з'явився хтось високий і худий.

— Я — старший, — мовив. — Усе, про що ви тут говорили, мені відомо. Компанія «Шелл» забезпечила наше підводне поселення найновітнішим устаткуванням для підслуховування. Та річ не в цьому, — перевів він на інше. — Нас, представників компанії «Шелл», хто промислово освоює нафтові ресурси океану, насамперед цікавлять справжні наміри вашої Міжнародної експедиції «Гондвана». Що ви шукаєте і навіщо?

Скінчивши монолог, він ждав відповіді.

Це був здоровань — кимось вишколений, жорстокий, без серця, що повинен був своїй волі підкоряти інших.

Якщо його спільник — той, що вів із нашими хлопцями розмову, незважаючи ні на що, все ж справляв враження живої людини, то його шеф, навіть зовні, нагадував бездушного робота.

Жодного зайвого поруху. В інтонації голосу — метал. Різко окреслені, ніби пригвинчені, щелепи. Такий же ніс. З-під сорочки проступали — окремі деталі робота, подумав я, — костомахи грудей, а очі… очі були скам'янілі й нерухомі. Такий погляд у мерців та ще, мабуть, у привидів.

— Я жду, — відчеканив він.

— Хто ви? З ким маємо честь говорити? — запитав Кім Михайлович.

— Я представник компанії «Шелл». Я жду.

— У представника повинно бути ім'я, — втрутився в розмову Данило.

— У представника компанії «Шелл» імені немає. Я жду.

— Розв'яжіть нам руки!

— Руки розв'яжемо потім. Я жду.

— Гаразд! — зголосився Кім Михайлович. — Я відповім. Але спершу: куди ви поділи нашого четвертого товариша?

— Він на об'єкті «Мурена», в боксі № 00/14, на східному схилі вулкана.

— Це неможливо!! — воднораз вигукнули Кім Михайлович і Данило.

— Для людей компанії «Шелл» неможливого нічого немає, — озвався людиноробот.

— Товариш наш, як і ми, компресійований до п'ятсотметрової глибини, а ті схили — набагато нижче, — ще більш занепокоївся Кім.

— Йому зробили додаткове компресіювання.

— Він живий?

— Дельфін Бернар приніс його непритомного. Азотне отруєння, без асфіксії.[4] Щоб позбутися «азотки», його підняли на меншу глибину. Симптоми хвороби зникли. Його знову компресіювали ще на чотириста метрів і перевели в бокс № 00/14. Ви перебуваєте на об'єкті «Баракуда», в боксі А'Б'.

— Та-ак… — вислухавши, невтішно мовив Кім. — Отже, компресіювали ще майже наполовину? — запитав. І, випередивши робота, який наважився було щось сказати, кинув презирливо — Ви злочинці! На вашій совісті, якщо вона у вас коли-небудь була, смерть екіпажу «Оріона», штучно викликані магнітно-акустичні бурі в районі судноплавства.

Я, знесилений, од подиву аж підвівся. Мене пойняв жах. Робот мінився на обличчі. Воно судомилось, морщилося. Щелепи ворухнулись — і:

— Ха-ха-ха-ха-ха!

Він захлинувся сатанинським сміхом.

Та очі були холодні, мовби неживі.

— Ха-ха-ха-ха!.. — гримкотіло, неначе в роті у нього перекочувалось каміння.

І так же раптово сміх затих.

— Оперативний час — чотирнадцять нуль-нуль, — глянувши на годинник, сказав живий мрець. — Через п'ять хвилин сюди в супроводі дресированих дельфінів Сари й Бернара з об'єкта «Мурена» прибудуть два пірнаючі блюдця. Руки я вам розв'яжу. Але попереджаю: ніяких дій і безумств — ха-ха-ха-ха! — зайшовся він сміхом. — Інакше ви загинули. Дозволяю перейти в сусідній відсік, подивитися на прибуття посланців «Мурени». На поставлене мною запитання — що насправді шукає Міжнародна експедиція в Індійському океані — я жду відповіді. Я жду.