Перебігши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблаті: Sept.17 Thurs. Так, це сьогодні. До всього ще бракувало лише цієї поїздки. Але їхати треба.
Запихаючи листа з конвертом до кишені, письменник Шлойма Ецірван майже бігцем вискочив з під'їзду, скрунув ліворуч і перетнувши проїжджу частину вулиці Полуботка в тому місці, де вона з'єднувалась з коротюсінькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у східній частині міста) перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналізаційного люка з яскравою оранжовою кришкою, збіг асфальтованим пандусом до службових дверей міського театру. Там він привітався з черговим і пройшовши через коридор, службовим ліфтом піднісся на третій поверх, де одразу напроти ліфта знаходились приймальня і кабінет головного режисера. У кабінеті на Ецірвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, світило західноєвропейської сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.
Коли Шлойма увійшов, гостьовий (запрошений) режисер підвів йому назустріч обличчя з очима, повними страждання.
«Морґен!» — гукнув йому з порога Шлойма.
«Тобрий… ранок! — з павзою поміж словами озвався Маульвюрф. — Ми з тобою тобре посиділи фчора… Туже топре…»
«Я трохи захопився, вибач. — Шлойма хотів одразу скінчити з «розбором польотів», — Може й не треба було тієї… третьої пляшки…»
«О-о-о! — Маульвюрф закотив очі під лоба й знову опустив голову на стіл. За кілька секунд він підвів обличчя, вже дещо спокійніше. — Сарас має прийти Ісабелла. У нас остання консультація. Ти хотофий?»
«Я хотофий… — Шлойма не хотів тягнути, він вирішив одразу й остаточно прояснити ситуацію. — Георгу, я оце щойно отримав дозвіл з того боку. Ну, з Ровно, розумієш? Дозвіл на відвідання моєї родини. І це має бути сьогодні. Георгу, якщо я тобі… якщо я не конче мушу бути присутнім…»
«Ти нітшого мені не мусиш.» — Так само з натугою в голосі відказав йому гостьовий (запрошений) режисер. — «От тільки… Гаст ду альказельцер?..»
В цю мить двері кабінету протяжно рипнули і в них з'явилася Ізабелла Штольц — прима південнонімецької сцени, молода зірка театрів Баварії та Баден-Вюртембергу. — «Гальо-о!» — проспівала вона, широко всміхаючись і водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.
«Привіт». — поспішно відповів їй Шлойма й переадресував до неї питання-прохання Маульвюрфа. — «Може, ти маєш алка-зельцер?»
«О, йа, йа, натюрліх.» — Ізабелла з розмаху шваркнула об стіл своєю сумочкою, від чого та розкрилася навстіж. «Скільки-то всякої всячини вміщається у жіночих торбинках» — подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла між ключів, пудрениці, кількох тюбиків губної помади, пачки серветок, якихось квитанцій та іншого мотлоху знаходить нарешті таблетки у сріблястій обгортці. «Бітте», — простягла вона їх Шлоймі. — Це для Георга. — кивнув Шлойма й актриса простягла ліки режисерові. Той поклав їх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потім підвів погляд на Ізабеллу й Ецірвана:
«Сітайте, чого стоїте?..»
Ізабелла присунула собі стільця, сіла на нього й почала згрібати назад, до сумочки витрушені на стіл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неї за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогодні» — відзначив собі подумки.
«Я фчора виставиф остаточно ліхт… топто світло.» — Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки і тепер дивлячись на вміст посудини, повільно ворушив губами. Потім залпом вихилив усе до решти і втупився своїми світлими очима кудись у далечінь, за вікно.
«Отше, ти хочеш їхати туди?…» — вказав він кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редіссон».
«О! Вас іст льос? Що діється? — жваво закрутила Ізабелла своєю гарною голівкою. — Хто їде туди?»
Українську вона опанувала ліпше від Маульвюрфа, бо мусила грати тією мовою на сцені. Тому відмінки в неї майже завжди збігались, а німецький акцент був ледь-ледь відчутним.
«Він хотче їхати туди… — Маульвюрф вже трохи живіше ворушив язиком. — Він отримаф дозвіл на ф'їзд. На фітфітання своєї ротини…»
«О! Пріма!.. — радісно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано їх округлила. — Але ж… але ж там… ти можеш не повернути…ся звідти…»
«Ну ні-і… — протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. — Я їм нічим не насолив, та й взагалі.Навіщо я їм там потрібен?»
Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею і випустив (таки ротом) зайве повітря. Шлойма подивися на нього розуміюче — самого щойно недавно попустило.
«Тоді ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфітло і пітігнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») — я снайшов отин цікавий хіт… я мушу с фами потілитися…»
Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цікавий хід» у день прем'єри, коли все вже підготовано, багато разів перевірено, підігнано й відшліфовано. Тоді це має бути і справді щось надзвичайне, або незвичайне. Тим часом Маульвюрф підвівся з-за столу.
«Тож мусите йти сі мною!» — прорік він досить велично й попрямував до дверей.
Ізабелла підвелась зі стільця і трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повісивши її на спинку. Шлойма пішов останнім. Маульвюрф котився попереду й натиснувши кнопку ліфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли двері ліфта зійшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дістав з кишені маленького ключика і встромив його в одну з кнопок на панелі, знайшовши відповідну шпарину. «Дивно, я ніколи не звертав уваги на те, що у ліфті театру є ще й така кнопка», — подумав Ецірван, спостерігаючи ці маніпуляції. Тим часом кабіна ліфта рушила униз, та рухалась трохи довше, ніж звичайно, їдучи до першого поверху.
«Ми їдемо у підвал…» — чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очі під лоба й перебігаючи поглядом зі Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. — «Навіщо?»
«Так!» — Маульвюрф усміхнувся. — «Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе і є мій неспотіваний хіт. Закольотники у тругій стсені с'являтимуться не з-за лаштункіф, а с-піт семлі, с-піт сцени. Я тсе притумав уночі…» — режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. — «Після того, як пішоф від тебе.»
«Ти ще міг думати про постановку?» — Шлойма не прикидався, він був щиро здивований.
«Я уфесь час тумаю про тсе.» — Маульвюрф прибрав посмішку з обличчя, а ліфт зупинився і відчинився.
Перед ними лежав підвальний коридор, давненько і брудненько штукатурений, з запилюженою цементною підлогою. Режисер впевнено пішов уперед, звернув за ріг, у довше коліно підземелля і пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бігти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементній долівці, роззираючись то під ноги, то навкруги. Праворуч у стіні виявились металеві двері з непрозорим віконцем і номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не двері.» — встиг подумати Шлойма, та ще вхопити краєм ока англомовну табличку, що починалась великими літерами «ATTENTION!». «Ото вже європеїзація, чорти її хапай, через присутність у місті двох сотень чужоземних — ха-ха, переважно польських солдатів, навіть у підвалах театру вже з'являються написи їхньою общепонятною…»
Тим часом вони вже досягли кінця коридора. Маульвюрф потягнув на себе ще одні залізні двері й усі троє опинились у великому кубі майже порожньої зали, де лише попід стінами стояло кілька дерев'яних лав, а металеві сходи вели кудись під стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й показавши очима на люк угорі, урочисто прорік:
«Ми піт самою стсеною. То є хіт до оркестрової ями!..»
«І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж мені — знахідка…» — Шлойма вже починав мерзнути і згадав, що зранку з'їв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснідати.
А Маульвюрф, перейшовши на рідну німецьку, заходився пояснювати Ізабеллі, як саме вискочать на сцену озброєні заколотники, коли її героїня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефірі інтерв'ю з ватажком терористів. Георг вимахувався руками, як вітряк, Шлойма вирізняв з його скоромовки лише «лінкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпіль». Ізабелла покірно кивала головою й підсипала своїх запитань швабським діалектом. «Яка вона дошниплива, ця німецька порцелянова лялька» — з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собі здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-під споду випливла згадка про дозвіл на в'їзд туди, за стіну, про клопоти, з усім тим пов'язані, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»