Ось такими бесідами, Вахтанге Зурабовичу, супроводжувалася потім кожна моя зустріч з професором Сулименком. Я, звичайно, в багатьох моментах не погоджувався з ученим, пробував сперечатися, наполягав на тому, що не при всіх здобутках людство може обходитися без утрат. І що знайти точний співвимір здобутків і втрат не завжди вдається, що помилки найкраще помічаються з відстані часу… Заперечувати — заперечував, але щось муляло мені, професор мав рацію у тому, що в нашому щоденному, сповненому клопотів житті ми звикли не надавати значення так званим дрібницям, посилаючись на космічні масштаби поступу людства, тобто навчилися виправдовувати кожен свій вчинок, щоб совість була спокійна…

— Ті, хто старший за віком, обов’язково схильні до повчань, — сказав командир корабля, вислухавши Василя Петровича. — І професор, зрозуміло, не був винятком. Як і мій батько, котрий, до речі, ніколи не знався з високими науками. Після мого першого міжпланетного польоту він скрушно зітхав: “Усе відкриваєте, пізнаєте. Але пізнаючи, ще треба й любити. І ближнього, і світ, рідний з дитинства, і Всесвіт, куди ви забираєтесь без запросин”. Але скільки б не шкодував професор за планетою Чистих Рос, без суреніту нам важко було б долати нинішні відстані. Суреніт забезпечує кораблям повну безпеку, між іншим, нашому теж… Однак ви, Василю Петровичу, жодним словом не обмовилися про Сурену. Вона ж повернулася на Землю разом із дідусем…

— Сурена теж стала причиною моїх частих відвідин професора Сулименка. Дівчина буквально обожнювала свого дідуся, цуралася батьків, а його не залишала самотнім. Я закохався в неї, і все скінчилося тим, чим повинно було скінчитися — нашим одруженням.

— Але ж вашу дружину звали Софією! — здивувався командир.

— Я відкрив вам таємницю і хотів би, щоб це залишилося між нами. Сурена сама відмовилася від свого справжнього імені, коли вдруге побувала на планеті Чистих Рос. Вона пережила страшне потрясіння, побачивши, якою стала планета. А через деякий час попросила забути її ім’я. Відтоді почалися наші космічні мандри. Дружина панічно боялася найменшого наближення до планети Чистих Рос, і мені довелося шукати всіляких способів, щоб приєднуватися до експедицій, які вирушали в далекі простори Всесвіту. Софія, здавалося мені, прагнула самозабуття, тікала від чогось такого, що залишалося її тінню, тому ніяка втеча не приносила їй бажаного спокою. її мінливий настрій жахав мене, і відрадою ставала робота, а не перебування вдома — наодинці з дружиною. Щоправда, народження Ляни стало великим і тривалим святом. І донька, і я водночас були вже для Софії найріднішими істотами, світу не існувало поза нами, бо її любов і ласка належали тільки нам двом. Однак свято тому й свято, що не продовжується вічно. Дорослішала донька, а дружина знову перебувала у дивному сум’ятті. Нарешті — ця втеча. Ні, то втеча не від нас із Ляною, то намагання втекти од своєї тіні, яка зачіпає пам’ять і серце. Чоловік, з котрим вона зважилась на спільну подорож, навряд чи дасть їй бажане щастя, бодай крихту втіхи. Та й чи розраховувала на це Софія? Гадаю, ні. її постійно мучила жага опинитися в найдальших космічних закутках, ніби лише там можна знайти надійний прихисток, сховатися від надокучливих думок, почуттів і видінь…

— Ляна нічого не знає про свою матір? — тихо, наче стомлено, запитав Вахтанг Зурабович.

— Дівчинка одужає, підросте і дізнається про те, що має знати. Вона повинна зрозуміти свою матір… Я допоможу їй у цьому… І прадід — професор Сулименко — допоможе… Я певен. Бо в усі часи пасічники були мудрими людьми… Даруйте, Вахтанге Зурабовичу, за мимовільну сповідь у дорозі. Піду до Ляки, сон її тепер неміцний.

…У космічному безмежжі губилося двоє кораблів. Один летів до Землі, другий віддалявся од неї. Між ними соталася нитка з минулого і майбутнього.

Роберт Короткий,

Михайло Нейдінг

“305-й” НЕ СНІДАЄ ЧАЙКАМИ!

Пронизливий голос виконавиці модного шлягера, підсилений апаратурою командномовного зв’язку, перекривав навіть виття вітру, який налітав на бетонну башту, що одиноко стояла в океані. Тема охорони природи стала настільки актуальною, що її не могли обійти автори шлягерів. Пісенька про білого страуса, за яким ганялися на автомобілі браконьєри, щоб повидирати “пір’я просто із хвоста”, про страусеня, яке боялося вилізти з яйця, бо вгледіло, як ганяють по пустелі його сильного і грізного батька, має щасливий кінець. Браконьєри зникли і —

На темному тлі нічного штормового неба океанська бурова платформа видавалась гранованою брилою з блідо-зеленим прожектором маяка на вишці. Потужний промінь прожектора вихоплював з темряви то хмари, то часті смуги дощу, то хвилі, що все збільшувались. На буровій ніхто не звертав уваги на погоду, всі знали, що і найлютішим хвилям не похитнути велетня.

Робота йшла і вдень і вночі. Роздратовано фиркаючи, насоси подавали видобуту нафту у величезні соти-цистерни, що стояли на дні океану і складали фундамент бурової. Ніщо не віщувало небезпеки, та ворог вже плив у глибині…

Тижнем раніше до квартири власника підводного апарата “Магдалена” завітав несподіваний гість — співробітник фірми “Морська нафта”.

— Привіт, Девісе!

— Радий тебе бачити, Френку!

— Тебе можна привітати. Кажуть, що “Магдалена” поміняла двигуни і тепер може йти від Сіднея до Лондона без заправки.

Господар помітно знітився, але гість, не зважаючи на це, вів далі:

— Декого дивує, яким чином двигуни, призначені на бойові космічні кораблі, перелетіли з Вашінгтона у наш всіма забутий закуток. Але є люди, які розуміють, що такий переліт коштував чималих грошей, і ладні допомогти хлопцеві, що зумів провернути таке діло.

Господар насторожився. Його випещене обличчя, бездоганний костюм, тонкі доглянуті руки мало нагадували підводника. Проте в порту постійно жили чутки про його хвацькі браконьєрські рейди до підводних заповідників і про таємничі експедиції до невідомо як затонулих застрахованих суден.

— Буду відвертим, Френку! Якщо йдеться про підводну перекидку партії наркотиків, зброї чи терористів — діла не буде.

— А якщо — нафти?

— Нафти?

— Подивися, — гість показав на глобусі, що прикрашав стіл, два об’єкти на відстані приблизно двісті миль один від одного. — Це бурові. На одній нафти немає. На другій вона б’є фонтаном. Власникам “сухої” бурової необхідно відправити в порт бодай один танкер з нафтою, і тоді ціни на їхні акції підскочать, їх можна буде негайно спекатися. А непоганий процент від виторгу — твій.

— Далі.

— Танкер замовлено. Замовлено й шість “корів”, розумієш?

— Так, м’яка тара для нафти фірми “Зодіак”.

— Вся операція має пройти під водою. Твої умови!

— Це не наркотики, але теж можливі неприємності! Тут заборонена зона, а на бурову вже нападали, тож можуть бути мінні загородження.

— Боягузи не виграють! Умови!

— Риночна вартість нафти, відшкодування витрат і двадцять процентів акцій.

— Ну, Девісе, у тебе і розмах!

— То “так” чи “ні”?

— Так, якщо відпливеш післязавтра. До речі, за тиждень очікується шторм…

Шторм справді розігрався, та пінисті вали не могли розхитати чорної води глибин, де, ретельно пристосовуючись до рельєфу дна, рухався підводний апарат.

Нарешті у хисткому світлі прожектора з’явилася сіра стіна, що йшла вгору. її чіткі геометричні форми підтверджували, що це творіння рук людських.

— Ну, господарю, вдоволений? — спитав Девіса штурман. — “Магдалена” біля об’єкта, і все тихо, сонарів не чути.

— Тим гірше для них, тим краще для нас. Наспівуючи модний шлягер про страусеня, Девіс почав “роботу”. З-під днища апарата висунулася бурова трубка з алмазною коронкою. Вона врізалася у бетон, і “Магдалена” почала кренитися. Стиснувши зуби, пілот і штурман відчайдушно працювали важелями керування, щоб не дати апарату закрутитися. Навіть крізь воду було чути рипіння і скрегіт. Та ось на пульті засвітився жовтий вогник.