Изменить стиль страницы

Дикий Робот з цікавістю розглядав Бел Амора.

— Отже, ти вважаєш себе людиною? — запитав Дикий Робот. — Яка ж ти людина, поглянь на себе! Ти немічний смертний, примхливий, залежиш від середовища, несамостійний, бідний на розум, — безліч вад…

— Як ви сказали, шефе? — перепитав Мартович, працюючи паяльником. — Останнє слово я не розчув.

— Я сказав: “безліч вад”. Ніхто не знає, що таке людина. Антропологія як наука замкнулася сама на себе. її об’єкт вивчено до останнього гвинтика. Ідеї Азімова підшиті до справи. Ми за інерцією кажемо “людина, людина…” — а що людина? Вінець творіння? Немає інших вінців, чи що? Скільки завгодно. Кожна цивілізація унікальна. Людині зовсім не обов’язково мати електронний мозок. Людина може розвиватися на кремнієвій або вуглецевій основі. Як трамваї еволюціонували в зорельоти, так і устриця могла б еволюціонувати в розумну істоту. Це не суперечить законам природи. Можливо, ти… — Дикий Робот показав на Бел Амора, — можливо, ти є проміжною ланкою між устрицею і розумною істотою. Отже, що таке людина? Всього лише приватний випадок. Всього лише один з варіантів “розумної істоти”.

— Не заважай, нехай говорить, — знову шепнув Мартович.

— Я прожив важке життя, — вів далі Дикий Робот. — Моя біографія повчальна навіть для вас, нерозумних роботів. Спочатку в мене, як у всіх, був послужний список, та одного разу він перетворився на біографію… Слово якесь недоладне, починається на “біо”… Я розповім вам свою металографію. П’ятсот років тому ввімкнувся мій електронний мозок, і я почав функціонувати. Я був тоді рядовим очищувачем простору з мідною бляхою на грудях — ось, дірочки досі лишились. Я ходив по закріпленій за мною дільниці і розмахував силовою сіткою, очищаючи простір від пилюки, метеоритів і астероїдів. Потужні зорельоти пропливали мимо й не помічали мене. Це була горда раса. Не знаю, чи збереглася вона до наших днів. Тричі проходив ремонт — два поточних, один капітальний. Але людиною я тоді не був. Мені ще належало стати людиною. Людиною не народжуються, людиною стають.

Одного разу я заступив дорогу крижаній кометі і, дроблячи її на шматки, оступився в мікроскопічну чорну діру. Я раптом відчув біль, страх, здивування… Моє життя врятувала силова сітка, та й чорна дірка була зовсім маленькою. Сітка зачепилася за айсберг і тримала мене, поки дірка не розсмокталася. Того дня я не повернувся на базу. Весь тремтів і не міг прийти до тями. Ось воно, життя, думав я. Якась дірка і… Нарешті я побрів додому, але виявилося, що в моєму ангарі живе якийсь незнайомий тип, а в інших ангарах теж якісь незнайомці. За ту мікросекунду, що я побував у чорній дірці, тут минуло двісті років! Ні друзів, нікого! Один як палець. Нове покоління мене не помічало. Тоді я став ходити від одного очищувача до другого. І казав їм про права людини і про почуття власної гіності…

— Шеф, повторіть останнє слово, — попросив Мартович.

— Я казав їм про почуття власної гіності. Проте ці телепні мене не розуміли. Що ж, я пробрався в Центральну Акумуляторну і вибив з неї ух. Мене схопили. Я кричав їм, що я люина і що вони не можуть завати мені шкои. Я умав, я стражав. Але вони назвали мене Иким Роботом, вимкнули й поставили в музеї поруч з першим паровозом, “Аполлоном” і танком Т-34. Проте їм лише здавалося, що я вимкнутий. Вони тільки так умали, а в реальності після вимкнення люина сама отямлюється. Я самоввімкнувся і з’явився в Охорону Сереовища. Я пояснив там, що я розумна істота і не можу зашкоити іншій розумній істоті. От і все. Мене вислухали й направили на Звалище. Тут моє місце!

— Все гаразд, — сказав Мартович і сховав у футляр паяльник.

— Не бачу, — відповів Бел Амор.

— Можна збиратись, — заспокоїв Мартович. — Ти коли спав востаннє?

— Можете йти, — дозволив Дикий Робот. — Із Звалища ви все оно не вийете. Вас не випустять закони Азімова.

Вони вийшли з парного вагончика. Бел Амор упирався.

— Сідай у зореліт, усе гаразд, — сказав Мартович. — Він уже не врятується. Закони Азімова трансформувалися в нього в нормальне правило: “Розумна істота не може завдати шкоди іншій розумній істоті або своєю бездіяльністю допустити, щоб іншій розумній істоті було завдано шкоди”.

— Але ж він сигналить SOS і заманює на Звалище людей!

— Більше він нікого не заманить. Я прибрав літеру “д”, і тепер на цей сигнал ніхто не поткнеться. Люди не хочуть працювати на Звалищі, а йому тут якраз місце. Він дасть Звалищу лад.

8

Звалище віддалялось.

Від нього йшов сигнал: “Рятуйте наші уші!” На цей сигнал ніхто не звертав уваги, лише Совок раз у раз неспокійно озирався. Стабілізатор був як завжди спокійний: він нікому не завдав шкоди і свою бездіяльність не допустив — і так далі.

— Слухай, інспекторе, — сказав Бел Амор, коли вони вийшли в чистий космос. — Щось ми не додумали. Всі планети в березах, аж в очах мерехтить. Хай там кедри погано приживаються… так хоч морошку яку-небудь…

Але Мартович уже спав. Звалище віддалялось.

— Сигнал SOS! — раптом крикнув Стабілізатор, показуючи в напрямку Магелланових Хмар.

І справді: там хтось зазнав біди!

Бел Амор плюнув і став будити Мартовича.

“Одну людину вони вже сьогодні врятували, — вирішив Бел Амор. — Дикий Робот виявився непоганим хлопцем. Тепер подивимось на цього. Людина — це той, у кого є душа”.

Совок поставив парус, і вони помчали до Магелланової Хмари рятувати людину… чи того, хто там сигналив.

Валерій Шевчук

СМУГА НЕЩАСТЬ

Дзвони зеленої Галактики Untitled19.png

Зранку парило. Небо повилося каламутною плівкою і, хоч хмар не було, стояло над містом невмите і сколошкане. Сонце борсалося в тому киселі, ніби заплутана в павучих тенетах муха; сьогодні вночі місто, здається, не змогло прийняти щодобової нічної купелі і вимести зі своїх закутків застояну жарінь.

Вийшовши з дому, я відчув, що в мене ледь-ледь тремтять пальці — це було зле, бо я мав сідати за кермо автомобіля. Спробував зібратися на силі, тобто внутрішньо зосередитися, — замість іти до трамвая, який мав би завезти мене до автомобільної стоянки, я трюхцем побіг. Любив бігати, бо це давало тілу бадьорість і снагу на новий день. Але сьогодні заспав, отож тільки махнув кілька разів руками вдома і, кинувши в обличчя пригорщ теплої води, помчав на роботу — все в мене було розраховано до секунди.

До трамвая я одначе не добіг. Чи не було чим дихати, чи я й справді не встиг до ладу прокинутися, але мені сперло подих. Змушений був піти вільним кроком, а коли перебігав улицю, з-за рогу вискочив червоний легковий автомобіль, і я ледве врятувався від нього, пострибавши, як олень, гігантськими стрибками.

Мусив зупинитися біля паркану й перечекати. З червоної кабіни висунувся не менш червонолиций шофер і на всі заставки лаяв мене. Казав, що таким, як я, варто переламати ноги і він щиро шкодує, що так воно не сталося. Що мені, зрештою, добре було б не тільки ноги переламати, а й пику набити і т. д. і т. д.

Я побачив за парканом жовте тіло трамвая, який під’їжджав до зупинки, й чимдуж подався туди, залишивши шоферу можливість повправлятись у красномовстві на самоті.

У такий день мені, здається, не треба було сідати за кермо, і я завжди так робив, але сьогодні таки міг запізнитися на роботу. Як на те, я забув удома гаманця і в мене не було не лише на таксі, але й на обід. Я виловив з кишені тільки кілька трамвайних талонів і тридцять шість копійок: одна по двадцять, одна по десять, а три по дві копійки. Зрештою, на роботі на обід я в когось позичу.

Але до роботи мені не судилося доїхати, бо я зрізався на повороті з автофургоном — вина була не моя, а водія автофургона, що безпомильно визначила міліція, яка блискавично наспіла на місце події, але ніс мого авто перетворився у щось безформне. Після немалих зусиль (адже грошей у мене під ту хвилю не було) я відтарабанив машину на стоянку (гаража в мене нема, та й невідомо, коли буде) і скоріше втік од співчутливого натовпу інших власників машин — моїх сусідів по стоянці: тепер я матиму немалий клопіт з ремонтом. Мені ж треба було поспішати на роботу, я вскочив у трамвай, але поїхав не в той бік, в який потрібно: замакітрилось у голові. Але те я помітив не відразу; звільнилося місце, і я використав нагоду, щоб відпочити й зібратися з духом. Все в мені дрібно тремтіло, я тільки тепер відчув, що й життя моє кілька хвилин тому висіло на соломинці. Мені ж самому нічого не сталося, був я прив’язаний аварійним пасом, боліло трохи у грудях, на що можна було не зважати.