— Це його Артур, — каже Риня.

— Артур? Так відірвіть йому бошку, — сміється Кнопка, — чьо не закопали дебіла?

— Ми це і зробимо, — говорить малий Машталір, — тільки нада його виловити.

— А на фіга його ловити? — запитує Кнопка, каже, що може йому стрілу набити й він сам прийде. Ми з Ринею зацікавлено переглядаємося, він мені підморгує і в Кнопки питає: коли? Ясний перець, Артурові настріляємо по балді.

19

Після того, як на перекурі з Ринею вицмулюємо по цигарці, а потім лупимо на табун ще кілька пляшок «столичної», я вирішую звалювати, бо відчуваю, що дійшов до потрібної кондиції — в голові повний мутняк і трішки тягне стругати. Ми повертаємося додому втрьох: я, Риня й Бодьо. Певний час ідемо мовчки. Малий Машталір питає, чого я сумний. Він один серед нас не пив, мені здалося, що йому з нами було нудно. Я бачив свою тьолку з іншим, несподівано для себе говорю про те, від чого мене вже хвилин десять харить. Риня втикається в розмову, що невідомо, чи це була вона, що це могли бути просто мої галюни. Захисник сраний, бабів захищає, це вона — глухо відповідаю з гіркотою в горлі; пауза; Толян, дивиться на мене Риня, не спіши. Важко видавлюю: в мене чюйка нормальна, це була вона.

— Може, треба в неї запитати? — дивиться на мене Риня.

— Да, — каже Машталір. — Коли ти нас познайомиш?

— Познайомлю. Спочатку калдик їй відірву.

— Толян, ти ж не знаєш…

— Риня, я знаю, не сліпий!

— Ти зараз просто себе накручуєш, почекай, завтра, на тверезу голову.

— Я не п'яний! Я зараз піду до неї і зроблю їй, бляха, Дахау!

— Толян! — сміється малий Машталір, — піди завтра, на тверезу голову.

— Я не п'яний! Це Дефіцит п'яний, насилу в тачку його закинули. Я можу йти. Да! І піду…

— Добре, добре. Підеш. Тебе накрило, — сміється Риня.

— Кого? Мене? — зашпортуюся й падаю на праве коліно, Бодьо мене підхоплює й каже «обережно». — Я її закопаю…

— Да, да. Закопаєш, — тримає мене за руку Машталір.

— Я їй Дахау…

— Ми вже це чули.

— Не віриш?

— Віримо.

— Пацани, даю мазу.

— Толян, ми тобі віримо, — каже голос, якого не можу впізнати. Здається, ми заходимо в мій під'їзд, а потім у ліфт. Чути різні голоси: «обережно», «Толян, тримайся», «вже вдома». Раптом мене лає голос матері: напився? пияцюра! мені алкоголіка в хаті не треба! чуєш? не треба! завтра у тебе екзамен! ти хоч це розумієш? екзамен! а ти нализався, як остання скотина! Сто пудів, як остання скотина, мляво повторюю й відчуваю по обличчю ляпас. Заплющую очі, в голові гудять вертольоти, лягають на курс, через що мене тягне вправо, вирівнюються, потрапляють у повітряну яму, я також потрапляю у повітряну яму… бачу: в центрі біля церкви йде Ляня, а біля неї незнайомець, хочу побачити морду, хочу порвати цього гандона. Раптом мою голову охоплює неприємний мокрий холод, який тече по шиї, потрапляє за шиворіт. Розплющую очі й бачу перед собою рідну ванну, а матір за спиною лише сумно каже, ну, ну, спокійно, тобі треба відійти. Запитую, де Риня. Я зараз тобі такого Риню дам, що ти забудеш, як тебе звати! Чьо вона так? Вона навіть не знає, як мене зараз харить. Матір допомагає мені дійти до ліжка. Здається, з іншої кімнати виглядає весела пика вітчима, він, мудак, з мене сміється. Мати накидається, чого я напився.

— Бодьо виграв область.

— А ти чого напився?

…пауза; я… я… Мати садить мене на крісло, а сама береться розстеляти постіль. Чорт його знає, чьо я напився. Я повільно добираюся до ліжка й падаю одягнутим. Відчуваю, як із мене стягують штани й несамовито сварять: не дай Боже завтра не складеш іспиту! я з тебе шкуру живим спущу! Добре. Що «добре»? — визвіряється голос, який ніяк не може втихомиритися й завдає мені нестерпних страждань. На мить пропадає світло, невдовзі з'являється інше: слабке й тьмяне — від настільної лампи. Пауза. Підводжуся, згадую, що маю зателефонувати Ляні. Мене серйозно пре з нею перетерти, тільки пару слів, пару слів. Мати лає, щоб нікуди не рипався й лягав спати. Підко–рююся. Лежу. Від алкоголю крутиться голова, здається, дрімаю. У тиші чути, як дихає мати. Я прислухаюся до її дихання: воно нерівне, неспокійне, таке дихання притаманне людині, яка напружено думає й жалібно через це зітхає. Розплющую очі, матір продовжує сидіти у кріслі й мовчки дивиться на мене. За стіною її кличе вітчим: «Мулька, лягаємо, вже пізно». Вона не реагує, таке враження, наче погляд не може від мене відірватися. Намагаюся зрозуміти, що зараз діється в її очах: непорушних, застиглих, які дивляться крізь мене, стіни, предмети; намагаюся уявити, що вони зараз бачать. Пауза. Знову підкорює дрімота, повіки ніби самі стулюються. З'являються обличчя малого Машталіра, Рині, Діми Дефіцита, потім несподівано виринає з темряви лице Ляні, але відразу розсіюється й зникає. Народжується голос: тихий, рівний, спокійний. Спершу я не можу збагнути, чий він, але впізнаю — голос матері. Певну мить не чую, про що вона каже, лише слухаю голос, наче невідому, але приємну музику. Потім у мою дрімоту проникають слова, я їх розрізняю; крізь сон розумію, що матір говорить сама до себе. Вона говорить про моє дитинство, про життя над озером на Новому Світі, де на Березовій біля військової частини стояла наша стара хата. Вона говорить не поспішаючи, говорить так, ніби те, що я вловлюю, не має жодного значення, й не важливо, чи це хтось почує. Я прислухаюся до її слів і раптом чую… як би я хотіла, щоб ти завжди був маленьким… Мати згадує вголос моє трирічне дитинство, який я був поважний і серйозний, спокійний, як маленький слоник. Згадує, як над моєю головою влітку завжди кружляло кілька метеликів, і сусідка, що жила навпроти через вулицю, казала матері, це добрий знак, із твоєю дитиною нічого поганого не станеться. ЯК БИ Я ХОТІЛА, ЩОБ ТИ ЗАВЖДИ БУВ МАЛЕНЬКИМ…

Що вона хоче цим сказати? Ці слова мати вимовила дивним, теплим тоном. Вона каже, що сусідка не збрехала, бо навіть у серпні, коли я маленьким потрапив під військовий «урал» і мене відкинуло під наш паркан у кропиву, на тілі не було жодної подряпинки, жодного синця, не кажучи вже про переломи… я підбігла до тебе, а над тобою літали кілька метеликів, і я зрозуміла, що є Бог і що він тебе врятував… як би я хотіла щоб ти завжди був маленьким таким маленьким гарним хлопчиком який колись гарно їв потім повільно йшов і грався або лягав спати знаєш ти з самого дитинства був дуже спокійним і слухняним не капризував як інші діти не рюмсав просив добавку ха ха ти так смішно казав «сє оцю» що всі сміялися пауза ти завжди усім приносив радість тебе любила вся наша вулиця навіть солдати які визирали з–за бетонного паркану частини тебе завжди пригощали цукерками а один навіть подарував тобі свою пілотку деколи ти міг так непомітно шмигнути з хати що я мало не впадала у відчай думаючи чи нічого бува не сталося одного разу на своєму триколісному велосипедику ти поїхав до автошколи а там стільки машин потім звернув униз до озера і з'їхав аж на пляж добре що були люди і привели тебе додому ох гарно колись було я брала тебе за ручку ми йшли набережною до парку Шевченка потім підіймалися високими сходами до кафе яке ви зараз називаєте «гадючником» і де п'єте сто грам а колись у ньому гарно було там не курили не пили було смачне морозиво ти дуже часто просився на руки мама візьми толіка на руці я тобі казала що я вже втомилася а ти просив візьми мене на руці ну трішки я коли виросту тебе братиму на руці візьми пауза тоді мені з тобою було дуже спокійно я нічого поганого не думала. Ма, шепочу у маренні дрімоти, лягай спати. Вона підходить, відчуваю, як згинається, потім цілує мене в щоку. На добраніч, закриває за собою двері.