У мене були свої турботи, і я майже не помічав її. Та й до агротехніки не мав великого потягу. Я вже говорив, що погано переношу запах пального.

Мій батько часто вживає слово «сукупність». Мені також до вподоби це слово. Отож за сукупністю усіх цих причин я не звертав уваги на Теменужку.

В ту ж хвилину, коли я заглянув через тин, ця сукупність перетворилась у пустий звук, і вся моя увага полинула до дівчини, немов пташка, що вилетіла з клітки. Вона стояла біля колодязя, і сонце, кидаючи проміння на персикове деревце, освітило її коси і надало їм шовковистого блиску. В неї було світле русяве волосся, що мінилося золотом у ранкових променях.

Очевидно, дівчина щойно встала: вона була в сорочці, зібраній біля шиї, в ситцьовому фартусі, замалому для неї. Мені впало в око, що стан у неї дуже тонкий, а шкіра на колінах — молочно-біла, неначе дівчина одягла на них білі, як сніг, наколінники, що виділялись над загорілими литками.

Дивився я на неї і хоч впізнав Теменужку, але мені здавалось, що бачу її вперше. Я забув, що йшов рубати дрова, навіть не відчував, що в мене в руках важка сокира. І як це буває, коли стоїш десь на височині й дивишся вдалину і щось заспіває в душі, так і тепер у мене у вухах наче задзвеніла радісна пісня, ніби все навколо заспівало, — таку велику втіху я відчув.

На жаль, це тривало тільки одну-дві хвилини. Невідомо як, але вона помітила мене, повернулась у мій бік, і її очі зустрілися з моїми. Я й зараз певний, що у жінок в кожній клітинці тіла приховане гостре, спостережливе й хитре око. Вона злегка кивнула ї продовжувала крутити ручку — колодязь був глибокий, і щоб набрати води, треба було довгенько попомучитись. Чому не був цей колодязь бездонним? Тоді б я, звичайно, надивився на неї досхочу.

— Допомогти тобі? — спитав я дівчину. Колючий тин був мені по шию, але я спритно виліз на нього і, слово честі, не помітив ніяких колючок.

Вона похитала головою:

— І сама справлюсь.

Ще одне зусилля, і я вже був би за тином.

— Нема потреби, — повторила вона. — Адже це мені не вперше, — і засміялась.

А я отак мовчки і стирчав на тину, наче прибитий.

— Знаєш, — сказала вона і нахилилась, набираючи воду у відро, — батько купив мені дві кози. З завтрашнього дня пастиму кіз. Хочеш глянути на них? Обидві білі.

Дівчина випросталась і знову глянула мені у вічі.

— Батько забув спитати, як їх кличуть. Тепер я маю сама їх охрестити!

— Зараз прийду, — сказав я.

— Ні, приходь трохи пізніше, — промовила вона, усміхнувшись, — спочатку я віднесу відро. Батько чекає на мене, хоче помитись. Подам йому рушник і тоді свисну тобі.

Я постояв ще кілька хвилин, потім вона дійсно свиснула. Скочивши з тину, я побіг до їхньої хати.

Бай Дімо, розчервонівшись від холодної води, відгортав рукави сорочки.

— Ти гляди, і міські вміють скакати через тин! — усміхнувся він і подав мені руку: — Ну, будь здоров. — Рука в нього була велика, важка й волога, на ній випинались мозолі — великі і тверді, як вузли.

— Коли прийдеш до мене у млин подивитись машини? — спитав він. Бай Дімо був механіком на паровому млині.

— Коли-небудь прийду, — відповів я.

— Ти вчишся на інженера?

Ви знаєте, що я не захоплювався машинами.

— Можливо, і на інженера, — збрехав я.

— Анастасій прийшов подивитись на моїх кізочок, — втрутилась Теменужка. — Я йому сказала, що ти купив мені двох кізок.

Як вона встигла одягти кофтину і перемінити спідницю — не знаю.

— Гм, диво яке! — махнув рукою механік. — Купив їй, щоб мала чим бавитись удень. — І додав тихіше, наче відкривав таємницю: — Вона ж у мене одна-однісінька, сирітка, тяжко їй!

На столик під гіллястим горіхом дівчина поставила хліб, бринзу, налила меду в тарілку і запросила нас снідати. Запросила наче справжня господиня, до якої прийшли гості і яка робить все необхідне, щоб гості були задоволені. Бай Дімо дивився, як вона бігала по двору, і мовчки хитав головою; я помітив, що хліб наче застрявав йому в горлі.

— Моя хазяєчка! — сказав через якийсь час і зітхнув. Але зараз же схаменувся і, щоб приховати своє зворушення, відразу завів мову про паровий млин, про вальці, про те, як він винайшов спосіб потрійного пересівання білого борошна.

— Якість хліба треба весь час поліпшувати, — спокійно почав він. — Колись тільки сім'я Печеняків їла білий хліб. Я працював у млині і знаю, хто яке борошно молов. Ми Теменужку годували спочатку просяним хлібом. Першу кашку їй зварили з кукурудзяного борошна. А тому хочу, щоб тепер хліб був білий, солодкий, як булочка. Свій спосіб пересівання борошна я тобі покажу. Не думай, що це щось особливе, але уваги варте. Приходь коли-небудь і поглянь! Ось ти збираєшся бути інженером. Я освіти не маю. Отаким шмаркачем пішов працювати по чужих людях. А ти вивчишся і зробиш щось більше, ніж я. Люди повинні їсти смачний хліб, моя дитино. Смачний хліб полегшує польову роботу і робить веселішими дітей.

Бай Дімо ще довго розводив теревені, та я його слухав неуважно: до техніки я не мав особливого інтересу. Я думав про Теменужку. Чи я був сліпим до цього часу, що не помічав її краси? Яка дівчина могла похвалитися таким золотим волоссям, як у неї, такими темними очима, що в них потопаєш, немов у глибочезному вирі?

Бай Дімо пішов до млина, і ми лишились самі.

Вона прибрала з столу, зібрала крихти і побігла до курника навідатись до квочки.

— А тепер покажу тобі кіз, — сказала дівчина. — Тільки почекай, поки почищу трохи квасолі. Тільки дві жменьки. — Вона винесла тарілку, в якій біліла купка квасолі, поставила на коліна і почала чистити.

— Поставлю квасолю варитись, а потім виведу кіз. На диво смирні.

Я зовсім не цікавився її козами, але сказав:

— Справді? Дуже радий!

І щоб хоч що-небудь робити, простягнув руку і почав перемішувати квасолю.

Вона мовчала і раптом розсміялась:

— Що ж ти робиш? — спитала. — Вже почищену квасолю змішуєш з сміттям? Хіба ж так треба?

Зрештою ми перебрали квасолю. Дівчина висипала її в пузате горнятко, прилаштувала на триніжку і присіла, щоб розвести вогонь.

«Чому я не художник! — засумував я. — Який сюжет для побутової картини!» Мені було соромно. Стою поруч дівчини і навіть пальцем не поворухну, щоб допомогти їй. Хіба так повинен поводитись хлопець?

Мені було соромно, але ж я ніколи не мав нахилу до господарювання… І не через те, що лінувався, а так просто — не діставав задоволення від роботи. Це — питання смаку, характеру, якщо хочете знати, правда?

Однак ви скажете: яке має відношення все це до зеленого смарагду? А от побачите.

Наступного дня, після того, як я виявив, яка вродлива дівчина Теменужка, приїхав з міста мій однокласник Радан.

Я лежав у коші біля комори з торішньою кукурудзою і мріяв. Треба було вибирати одне з двох: або полізти високо в гори і шукати Теменужку з її козами, або ж спуститись на поле, поглянути, як працює ланка тітки Василки. Вибір був не легкий. Я розумів, що в моїй душі борються два почуття: громадське і особисте. Громадське тягло мене туди, де кипіла сільськогосподарська праця. Повірте, я щиро хотів бути серед людей, які трудяться. Шукати Теменужку так і не зважився. Що це за індивідуалізм — відвернутись від роботи і дати волю особистому почуттю! Справжній десенеміст [член димитровської спілки народної молоді] ніколи не зробив би так. Десенеміст повинен перш за все віддавати перевагу громадському.

В такому стані душевного роздвоєння застав мене Радан, — мій однокласник, товариш, з яким ми сиділи за одною партою. Він приїхав погостювати до свого дядька, дуже приємного чоловіка, дільничного зубного лікаря, що виривав кутні зуби з віртуозною швидкістю.

Хоча ми з Раданом були близькими друзями, та характерами різні, як день і ніч. На відміну від мене він був поетичною натурою (у вас буде нагода переконатись у цьому). Вищий за мене на зріст, з грубим лицем (або «мужнім», як деякі висловлюються), — в моєму розумінні не красень, але в місті говорили, що дівчатам він дуже до вподоби. Що саме дівчатам подобалось у ньому, — мені не зрозуміло. Вони, певно, не мали поняття про справжню одухотворену, витончену красу.