— Чого ж ви мовчали досі! — скочив як ужалений комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. “Забезпечте умови негайного проведення операції”.

Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів’єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію президента. Хитра лисиця! Та, власне, й зараз видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться удавати, що віриш йому. Але ж Олів’єро знає ціну тій дружбі. Це ж дякуючи йому він опинився в цій глушині. Коли на останніх виборах у країні почалися політичні заворушення, отой самий Бракватіста порадив генералові Батісу про людське око “почистити” свій апарат від таких надто крутих типів, як Олів’єро. Він виступав на мітингах і кричав, що завжди був і лишається прихильником “демократії”. Генерал Батіс змушений був усунути Себастьяна із поста столичного префекта, аби заспокоїти громадськість…

— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.

Тіні від високих дерев перетинали вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. “І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів’єро. — Живуть на самій тільки воді й маніоці, а гасають по всіх усюдах, мов лошаки”. Він ішов сердитий, увесь час дивлячись під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.

Нарешті вони дісталися до дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір’я широкою рівною ходою господаря, схиливши трохи набік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.

Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев’яні колодки.

Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки несповна розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче одужання.

Поява комісара насторожила старого, вона не віщувала нічого доброго. В Антоніо було двоє синів. Молодший Мігель бився в партизанах, старший працював десь далеко на півночі на нафтових розробках і, як переказували люди, не мирився з поліцією. Боячись переслідувань, старий Антоніо нікому не говорив про свого Філіппе.

— Що поробляєш, старий?

Комісар стояв перед Антоніо, широко розставивши ноги в чоботях з високими халявами, що захищали його від укусів гадюк. Руки Себастьяна були закладені за спину — це краще впливало на “клієнтуру”, як він називав людей, котрі мали лихо стикатися з ним.

— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.

— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?

— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.

— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.

Себастьян повагом пройшовся по подвір’ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз — і вся хижка розвалиться. Хай пам’ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.

Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.

— Ах, сеньйори…

— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі?

Руки старого ще дужче притиснули до грудей дірявого солом’яного капелюха. В глибоких западинах очей з’явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів’єро скаже йому якусь страшну новину про сина.

— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглися до комісара. Товсті вени на них роздулися й потемніли, так що здавалося, ніби ті руки обмотані грубим іржавим дротом.

Тоді комісар, пронизавши старого холодним, вивчаючим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:

— Раніше б так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо й не про такі речі. Звичайно, ми могли б послати тебе на каторжні роботи в Ельдорадо. Але ти стара людина, маєш розум. Тебе врятує тільки одне — покора. Цілковита покора!

Старий опустив голову, ніби згоджуючись в усьому з комісаром. Потім косо зиркнув на нього, спитав:

— Чим же я мушу довести свою покору, сеньйоре комісар?

— О, ти хитра бестія! — підкинув бровою комісар. Нахилившись до старого всім тілом, він роздільно й твердо промовив: — Покора — це відданість владі. Якщо хочеш бути відданим, не забувай про нас. Коли до тебе з’являться бандити, негайно повідом у мерію. Зрозумів?

Антоніо швидко закивав головою. Так, він зрозумів, усе зрозумів. Тільки очей не підняв старий. Вони могли зрадити його, темні, глибокі, страдницькі очі. В тих очах була гаряча невигасна надія, якої найбільше боявся мстивий, пихатий комісар Олів’єро.

ПАРАШУТИСТИ ПОЧИНАЮТЬ ДІЯТИ

Швидко вечоріло. Москіти літали хмарами і жалили немилосердно.

Себастьян Олів’єро ждав з столиці свого старого приятеля. Походжаючи по двору мерії, він наслухався до найменшого шуму, часом піднімав голову і довго дивився на небо. Бракватіста міг прибути із своїм загоном лише на літаках або вертольотах.

До мерії підлетів на змиленому коні поліцай-мулат, дебелий хлопець у розстебнутому мундирі. Не злазячи з коня, він гукнув комісарові, що по річці посувається якесь судно. Мабуть, із росіянами. Що робити? Обшукувати корабель чи ні? За дві години він буде біля причалу.

— Не чіпати! Навіть не з’являтись їм на очі. Хай висаджуються.

— Слухаю, сеньйоре комісаре.

Курява сховала вершника.

“Коли ж нарешті прибуде полковник? — думав Себастьян. — Вже пів на сьому. Ці столичні сеньйори уміють грати на нервах. їм усе дозволено”.

— Аркаяліс, вам не здається, що за лісом чути гуркіт мотора?

Сержант вибіг на ґанок і прислухався. Він теж щось почув. Але це був зовсім не гуркіт мотора. Від річки донеслась стрілянина. Били з гвинтівок.

— Може, полковник зав’язав бій з бандитами? — скривив у презирливій гримасі губи Себастьян Олів’єро.

— Неспокійний світ, комісаре. Раніше ми були тут господарями, а тепер не знаєш, чи прокинешся вранці, чи заснеш навіки.

— Облиште патякати, сержанте. Краще наслухайте.

— Я слухаю, сеньйоре комісар. Свині верещать у дворах, кури мов показились. Онде вже й жаби закумкали на сполох. Більше нічого.

Минуло ще півгодини. Небо почало темніти. Червоні пасма на ньому поблякли, розтанули, немов зачепившись за верховіття дерев, постікали на зморену спекою землю. Жаби гучно кумкали в хащах.

З’явився ще один верхівець. Він скакав здалеку і майже загнав коня. Жовта піна клаптями звисала з кінської губи.

Поліцай був без кашкета. Він важко дихав, неначе йому довелося власними ногами зміряти бозна-яку віддаль. Витерши рукавом мундира пошерхлі губи, він випалив:

— Ганкаур потрапив до рук партизан.

— Що? — стиснувши кулаки, кинувся до нього комісар.