– Я згодна, – каже.

Залусківський кроля відкинув.

– На що?

– На похорон. Клич кого треба, я усе чисто підпишу, – каже. – Ото тільки тобі й довіряю свій похорон, Ваня…

Залусківський усміхнувся.

– Добре… Та не базікайте нікому.

– Чому?

– А ви хочете, щоб я всю Шанівку хоронив? Баба докумекала.

– Ой, твоя правда, Іван! Як дізнаються, попруть до тебе лавиною. Усім, бач, хочеться померти по-людськи.

За два дні Залусківський привіз до баби незнайомих чоловіків. Ничипориха розписалася, де їй пальцем тицьнули. Аж полегшало.

– Отепер і пожити можна! – всміхнулася.

Залусківський теж не сумував. Пішов незнайомих чоловіків проводжати, бабі десятку на цукерки лишив і пляшку горілки.

Баба приклалася. Зовсім полегшало. І пішла вулицею Імені Леніна. Біля постаменту сіла – ноги нести не хтіли. А язик – нічого. Вертівся у роті, і п'яна баба ніяк не могла згадати, що ж таке важливе вона повинна розказати всьому селу. А як згадала – ледь не зомліла.

– Ой-ой! Та це ж утерпіти неможливо!

Озирнулася. Порожньо. Усі на подвір'ях порпаються. Ніхто на вулицю не йде. Тільки двійко п'яних мужиків під Тамарчиним кіоском сидять. Баба підхопилася й побрьохала до кіоску.

– Ничипорихо, і тобі налити? – запитала Тамарка.

– Слухай, що я тобі скажу, Тамарочко, – зашепотіла баба. – А твій Сергій правий був… Правий… Про ту Катьку…

– Лиште, бабо! Вам усім тут правди не треба. Ледь не з'їли мене. Як згадаю… – обірвала Ничипориху Тамарка. А бабі вже – аж у жопу пече.

– Та Катька не тільки хлопців занапастила, – шепоче. – Вона ще й Романа… того…

– Та ви здуріли! – Тамарка не повірила.

– Побожитися можу. І на іконі заприсягтися, як та Дарина скажена. Сама чула. Оце на власні вуха чула, як Катька Романові признавалася… І він їй признавався. Мо' вона відьма?

– Коли ж це він признавався? Як обгорів – і слова мовити не міг.

– А от зміг! Зміг! І таке казав, таке-е… Тамарка визирнула з кіоску на вулицю.

– Ану зайдіть, бабо. Поговоримо. …Ничипориха просиділа у Тамарчиному кіоску більш як годину. Вийшла – піт із чола стерла, а на вулиці ж таке крутило – хоч кожуха вдягай.

Тамарка знову з кіоску визирнула:

– Глядіть мені, бабо! – сказала тихо. – Щоб нікому, бо тоді – хрест на нашому плані.

– Тамарочко, а може, я хоч Раїсі скажу… Вона ж – найбільш постраждала…

– Зачекайте трохи. Хай до тями прийде. І мовчіть! Чуєте? Самі ж бачите, яке стерво та Катька. Може проти нас і обернути. Ні, бабо, ми по-іншому зробимо. Ми їй таку екзекуцію влаштуємо, щоб до кінця своїх днів каялася…

Ничипориха підняла кулак вгору – ну чисто тобі Че Ґевара.

– Зробимо… екзекуцію! – прошепотіла і посміхнулася.

Ну – абсолютно полегшало. Наче друга молодість повернулася.

Хазяйка шанівського кіоску Тамарка любила свого чоловіка Федька, але бізнес свій згортати не планувала, тому й вийшов її синочок молодший Тарасик – копія Залусківського. Від зустрічей із ним відкараскатися Тамарка ніяк не могла, хоча була та справа невдячною і небезпечною. Презервативів Залусківський не визнавав, інших способів бабу вберегти не знав, тому щоразу наповнював цілком життєдайну Тамарчину матку спермою аж через край. Тамарка вже п'ять разів зачинялася на кухні й тишком од усіх вишкрібала із себе зародки, а потім тижнями відлежувалася, бо й устати не могла.

Ще дужчого страху наганяла на Тамарку дружина Залусківського Алка, а її норов шанівці добре знали. Мовчазна й велика, як гора, Алка терпіла довго, але вже як утрачала терпець – хоч на сонце від неї скоч!

У Тамарки з Алкою була всього одна розмова про те, що «на селі балакають, ніби мій Ванька тебе вже по всіх кущах потягав». Тамарка клялася, що люди брешуть. Алка сказала:

– Упіймаю – повбиваю.

Відтоді Тамарка збиралася на таємні побачення з таким тваринним страхом, що й Залусківського почала дратувати.

– Що ти оце мені трясешся?! – питав.

– Та нічого, Ваня, – пильнувала інтереси бізнесу Тамарка.

Того дня Тамарка провела бабу Ничипориху поглядом, відвернулася і – стиць, моя радість! Залусківський перед носом. Незнайомих чоловіків із села випровадив. Веселий.

– Налити? – з надією запитала Тамарка.

– Я сам у тебе налити хочу, – зареготав Залусківський. – Приходь увечері до покинутої хати за балкою. Підійду…

Уже йти хотів. Тамарка зітхнула.

– Знову камінням жопу дерти…

– Може, Алці сказати, щоб у хаті постелила? – уїдливо запитав Залусківський.

– Та ні… то я так, – відповіла слухняна коханка. І згадала про Ничипоришині плітки. – Іване! Чуєш? Ничипориха тільки-но мені такого нагородила… На голову не налазить.

Залусківський напружився.

– Про землю?

– Про яку землю? Про Катьку Льонькову… Каже, що сама чула…

Залусківський зупинив її на півслові.

– Увечері розкажеш. І пішов.

Тамарчин чоловік Федір теж знав: тягається жінка із Залусківським. І навіть вирахував, коли саме. Перед побаченням із шанівським «олігархом» Тамарка бувала особливо терпимою до чоловікової потреби напиватися щовечора. А іноді навіть сама пляшку виставляла, аби Федько очі залив і забувся..

От і тепер. Тамарка кіоск зачинила надвечір, відійшла, плюнула й повернулася. По пляшку. Трохи по хаті каструлями погриміла.

– Ой, мені ще в кіоск тре'… – Із дому.

До покинутої хати за балкою добігла, коли сонце сіло. Залусківського ще не було. Жінка розчистила земляну підлогу від битої цегли.

– От паскуда, – прошепотіла. – Щоразу чекати його доводиться.

Залусківський об'явився за півгодини. Тамарка до того часу змерзла як цуцик.

– Де ж-ж-ж ти так довго! – зубами цокотіла.

– Справи маю, – гримнув Залусківський. – Я ж не ти… Це тобі – аби хто встромив…

Тамарка промовчала. Ковдрочку малу, що у торбі із собою приперла, постелила, вже за спідницю вхопилася.

– Ваня! Чуєш? Ничипориха каже, що мала Катька Льонькина з Романом тягалася. І ніби навіть у ту ніч, коли копа згоріла, встигла до нього збігати, аби злигатися зайвий раз…

Залусківський вже штани стягнув. Як почув – так і сів голим задом на землю.

– Що ти сказала?..

– Що чув, – Тамарку вразила реакція Залусківського. – А чого впав, ніби то твоя Алка з Романом у копі…

– Цить! – Залусківський заметушився, штани натягнув.

Знову сів. – Ану розказуй. Тільки геть усе чисто. Кожне слово…

– Та хіба всі Ничипоришині побрехеньки згадати можна? Домовилися ми з нею, що вона нікому більше й слова не мовить.

– Чому? – спитав Залусківський.

– Хочемо придумати, як малу хвойду провчити. Тре', щоб у селі не знали поки.

Залусківський почухав носа.

– Це ви добре придумали. Нащо село колотити…

Підвівся.

– Ходім, Тамаро.

– Куди? – Тамарка зовсім нічого не розуміла. – А теє… сексом тим… займатися не будемо?

– А тобі – аби встромив хто! – гримнув Залусківський. – Ходімо! Хочу, щоб Ничипориха мені все чисто розказала.

Ничипориха плела серветку з білих простих ниток. Залусківського з Тамаркою побачила – перелякалася. – Іване! Чи не передумав із моїм похороном?

– Про що це ви, бабо? – Тамарка їй.

Залусківський аж матюкнувся.

– От баби! А ну цитьте мені! Мовчіть! Жінки слухняно замовкли.

– А тепер ви, Ничипорихо, розказуйте про Романа і малу Катьку… – продовжив. – І якщо хоч слово збрешете чи придумаєте, буде вам похорон! Прямо завтра і буде!

Ничипориха зручно всілася, перехрестилася і почала малювати. Куди там Рембрандту!

– Значить, так… Лежить Роман на постелі білій… Помирає… Баби біля Раїси крутяться, а тут ти, Ваню, заходиш…

Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.

– Та я слухаю, слухаю… – сказав Залусківський. – І далі що?

Баба пожвавішала.

– Заходиш ти, Ваню, і кажеш: «Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду»…