— А ви можете уявити, як падатимуть хмародери, коли над ними прокотиться та «енергія потрясінь»?

— Ви… серйозно? — по мовчанці запитав Фред.

— Хвиля гравіталу, по-моєму, не залишить після себе ні радіації, ні пожеж, ні старого світу. І не треба ніякої зброї підіймати в космос, і ніхто не виступатиме проти ядерних баз, бо для цієї хвилі не треба спеціальних споруд. Невеличку установку можна сховати навіть у каюті капітана.

— Ви так говорите, ніби шкодуєте, що дали згоду працювати в Міжнародному центрі нових енергій.

— Ядерна смерть у будь-яку хвилину може вибрити Землю, як голову тифозника. Ця смерть лякає навіть агресивних генералів. — Павло підвівся й запропонував оглянути полігон.

З оглядового майданчика полігона було видно всі триста метрів каналу з синюватою водою і манежним колом з рівчаком спіралі.

— Глибина однакова? — запитав Павло, вдивляючись у дзеркальну поверхню мілкого дна.

— Різниця хіба що в кілька міліметрів, — відповів Фред.

— Павло простягнув руку в напрямку блакитної стрічки для розгону хвилі.

— Звідси гравітал піде у вічний танок між добром і злом. Ви вірите, що це станеться тут? І станеться несподівано швидко, — з незрозумілою пересторогою в голосі сказав Острожний. — Я вже, здається, бачу ту нестримну лавину, що, можливо, змете й нас з цього містка.

— Ви так несподівано мислите… — обережно натякнув Фред.

— Є антропологи, які твердять, що голова людини тримається на шиї інопланетної потвори. Цих учених легко обізвати пройдисвітами і шарлатанами. Але я часто думаю над тим, що в природі нашої планети все живе має міру в потребах, і тільки людина не має меж своєї розпусти. Духовної і тлінної. Я відчуваю той біль, з яким природа дивиться на нас — на свою надію, Фред. Ми хочемо добути таємні сили, хоча не знаємо, як з ними бути і чи не загине природа від того одкровення.

— Це філософія, сер, — коротко заперечив Фред.

— Філософію завжди ненавиділи вбивці. Не тільки через свою обмеженість, а й тому, що справжня філософія — це людська совість. Тому, перш ніж сісти за броньоване скло пульта, я мушу переконатися, що поруч зі мною чесний учений, а не кентавр.

— Я буду прагнути вашого ідеалу, — сказав Фред, аби тільки спекатися розмови про філософію і мораль добродійства, якої він не визнавав, бо де шкодило бізнесу. — Раджу вам особисто оглянути кабіну й переконатися, що ніяка сила не зрушить цієї прозорої фортеці.

— Отаку хистку загорожу ви називаєте фортецею? — щиро здивувався Павло, показуючи очима на підняту над водою скісну кабіну з броньованим склом.

— Я не думаю, що по нас лупитимуть з гаубиць, — знічено зауважив Фред.

— По нас вистрілить сама природа, а калібру її гармат і силу заряду навіть ми з вами не знаємо, — зауважив Павло й по-приятельськи звернувся до Гаррелсона: — їдьмо до нас у гості, Фред. Сьогодні у нас на обід борщ з почеревиною. І вареники з сиром та грибами.

Павло і Фред якусь мить мовчки дивилися одне на одного, і Фред збагнув, що Острожний як учений замикався від нього на глухі, хоча й некодовані, запони, і відтепер він бачитиме офіційного Острожного з вічною задумою у глибоких сірих очах.

XXIV

Малькольн поснідав і вийшов прогулятися до річки. За звичкою озирнувся на рівний, неначе сіра аплікація, шлях і помітив біля повороту на гостинець до його будинку білу квасолину спортивного автомобіля. Невдовзі біля двору зупинився автомобіль Рассела. Сам Дейвід сидів за кермом і дуже пишався тим, що вміє обходитися без допомоги Пітера Гоулда.

Рассел був у чорному светрі й шкіряній куртці кольору гнилої вишні. Він відчинив дверцята машини, вистромив ноги, обуті в нові черевики під колір куртки, рвучко вистрибнув на землю.

«Чепурун, — похвалив Дейвіда Малькольн і ще здалеку заусміхався до нього, мимоволі думаючи про інше: — Чого це він прикотив аж сюди? І сам, без охорони…»

— Їхав мимо, — заговорив Рассел, простягаючи Малькольну руку. — Не міг обминути. Хтось донесе до ваших вух, то подумаєте, що гордую. — Швидкий, енергійний Дейвід ніби оце вмився росою, не міг стояти на місці. Блиснув очима на віллу, прибудови в дворі й запитав, дженджуристо підвівши голову: — Ще не відчуваєте на собі зайвих фунтів? Не обростаєте жирком, як… — Дейвід забув дивакувате прізвище російського поміщика, і тут йому в око впала невелика буда для пса, і він згадав, тому надміру швидко заговорив до Малькольна: — Як Собакевич. Захопив для вас життєпис про цю особу. Не книжка, а наочний посібник, як не треба жити бізнесменам. Знаєте, там навіть назва пречудова — «Мертві душі». Чогось оригінальнішого знайти важко. Стара Росія — це мертві душі. Але старе завжди породжує нове: новий дуб виростає з жолудя старого дуба, сер. Через те я стверджую, що серед росіян майже нема ділових людей. Їм треба вчитися у нас, американців. Якби ми не були такими, якими є, нас би розтоптали бізони й перебили червоношкірі, - хвалився Дейвід і помічав, що Малькольн майже не слухає, тому підхопив господаря під руку й поцікавився: — Між іншим, як наші вічні двигуни? Наші перпетуум-нобіле?

— Мобіле, — уточнив Малькольн, передчуваючи неприємну розмову.

— Ні-ні, друже, я не помилився, — застеріг Дейвід. — Мені спала на думку ідея назвати наш концерн «Перпе-туум-Нобіле». Така реклама сама проб’є собі дорогу! — вигукнув Дейвід і усміхнувся, демонструючи свої бездоганні зуби.

Малькольн зауважив це і згадав, як батько завжди казав йому: «Америка зустрічає по зубах, сину, і ніколи не вознесе того, хто соромиться відкрити рота». Малькольн кивнув ніби на догоду батьковим словам і подумав: «Гарні зуби приємніше вибивати».

— То як вам назва? — нагадав Рассел.

— Я не проти. Було б що називати.

— Я розумію, ваша голова зайнята іншим, але я повинен постійно дбати про рекламу, — пояснював Рассел причину свого занепокоєння.

У холі їх зустріла Мері. У довгій вельветовій сукні з великою бронзовою шпилькою на вилозі коміра й салатового кольору шовковою хусткою на шиї вона стояла так, ніби її щось захопило зненацька. Вона все ще тримала в руці журнал «Амерікен меркюрі», заклавши пальцем недочитану сторінку, й сполоханими очима дивилася то на Рассела, то на свого зовні спокійного чоловіка.

— Ми пройдемо в кабінет, — обізвався до неї Малькольн і показав гостеві на сходи, що вели на другий поверх.

Дейвід не зважив на поквапність Макларена, зупинився й висловив своє замилування:

— Ви тут просто розквітли, місіс. Я давно казав, що місто гнітить жінку і своїм чадом убиває її красу. Ви не маєте бажання позмагатися з красунями Штатів? Виходьте на сцену в цій сукні, і я гарантую вам звання «Міс Америка».

— Ви завжди були люб’язні, - сказала Мері й запитала: — Ви не проти, якщо я накажу подати обід у кабінет?

— Ні-ні, я лише на хвилинку, — замахав руками Дейвід, з підкресленою увагою поглядаючи на журнал. — Щось цікаве? Може, згадують там, лукавці, і містера Макларена?

— Тут пишуть про Джона Доута, — відповіла Мері й подала Дейвіду часопис.

— Невже десь він їм насолив? Щось серйозне чи, як завжди, хочуть від старого світових сенсацій?

— Французи ж вимагають допустити журналістів на ранчо.

— А-а, це все старий «Круа», — закивав головою Дейвід. — Просто Жорж Артман не знає, чим наполохати своїх читачів, «хрестоносці» бояться, що ми пожнемо урожай на ранчо й переманимо їхніх учених, а їм з того залишиться полова. — Рассел посерйознішав і поцікавився в Малькольна: — Ви не пригадуєте, ЮНЕСКО передбачала якісь контакти вчених, які працюють на ранчо Доута, з пресою?

— Уся інформація з ранчо має поступати через Джона Доута, — підказав Малькольн.

— Ви не помилилися? — уточнив Рассел і вибачився: — Уже звичка про все перепитувати.

Мері на правах господині наполягла:

— Я все ж подам вам дику качку з помідорами. У нас тепер навіть такої пізньої осені своя городина. Ми її добуваємо з-під землі, де владарює містер Гленд.