Павло не звернув уваги на Гленда й погукав:

— Катю! Я тут! Ти чуєш мене? Катю!

— Я ж вам казав, що ви не в степу, — хмикнув Гленд і пояснив Павлові: — Так вона вас не почує, хоч і стоятиме за стінкою. Панорама тут справді зроблена майстерно, і ви легко можете набити собі ґулю на лобі. Об те ж саме небо. — Гленд підніс догори руку й легенько постукав у блакитну «порожнечу». — Дзеркальне скло. У мене тут, як у Біблії сказано, небесна твердь. І боги у мене реальні ходять над головою. Не ті, що в небесах. І сила моїх святих надто реальна, сер. Та сила не тільки мене, а всіх американців зажене під землю й витруїть чадом, як лисенят. — Гленд підійшов ближче до Павла, довірливо зашепотів: — Кажуть, що під землею вже збудована копія Білого дому. Верхній і нижній будинки з’єднані швидкісним ескалатором. Не те що в мене, — саркастично посміхнувся Гленд. Тримаючи в руці мідне відро з картоплею, довірився Павлові: — У них там блиск і мармурові підпори, але по картоплю приходитимуть до мене. Ніхто не схоче їсти ураженої стронцієм картоплі. Моя картопля застрахована від цього, і за неї платитимуть золотом. Я братиму золотом, сер. Мені треба багато золота. Я робитиму з нього ложки, відра, плуги й лопати. Залізо з часом зіржавіе, а золото вічне. Хоч я його використаю за призначенням. — Гленд захіхікав і знову зашепотів до Павла, виказуючи свою таємницю: — Найголовніше те, що із золота не викуєш шаблі. Будемо навкулачки битися. Англійці, правда, матимуть перевагу, — зітхнув Гленд, — бо в них королева. А хто з наших сенаторів наважиться дати ляпаса жінці? Тоді нам справді загрожуватиме катастрофа: ми втратимо все, що встигли загарбати в чужих морях і океанах. Англія, напевне, відновить свої колонії.

— Я розумію жарти, містер Гленд, — сказав Павло, пильно вдивляючись у зіркі й хитро примружені очі фермера, — проте я не для того сюди йшов, щоб оплакувати вигадане вами фіаско Америки. Де моя дружина, сер? Не забувайте, що ми перебуваємо під охороною Президента Сполучених Штатів, і ваші, м’яко кажучи, вибрики виходять за межі дозволеного.

— Ви надто мудра людина, містер Острожний, щоб аж так гніватися, — винуватим голосом заговорив Гленд, висипаючи молоду картоплю в грубо плетений лантух. Він полив лантух водою й заходився чистити в нім картоплю. — Я нітрохи не жартую, сер. Я тільки намагаюся пояснити нашим вельможним блазням, що людський розум створив чимало див на землі, але досі не збагнув себе.

Павло бачив, що Гленд не причинний. Він лише належав до тих, кому залишалося одне: сміятися з світу, який допалював свою останню годину під високим небом і справжнім сонцем. «Чому ж Мері говорила мені про якісь штрафи, трудову повинність у підземній фермі Гленда? — питав себе Павло, спостерігаючи за неквапними рухами великих кощавих рук Гленда, що виминали в лантушині картоплю. — Просто вони відвели Гленду роль блазня, і він це знає,» — здогадався Павло, стежачи за фермером.

Зеленаво-сірі очі Гленда зиркали на Острожного з глибоких очниць, ніби з прикритих мохом нірок.

— У майбутньому горішня земля стане непридатною, — говорив, виймаючи з лантуха вже обчищені картоплини. — Земля виснажується, тому лушпиння й бадилля треба повертати землі. Тоді її стане на довгий час. Доки ми тут скнітимемо, горішня земля вивіє із себе стронцій, у ній зіржавіє все залізо, вона добре вгноїться від спалених трупів. Та цього вже діждуться наші далекі нащадки. Якщо вони й під землею не почнуть війни. Під землею воювати легше: тут нема неба, куди виходить чад і трутизна. Тут можна просто вкрасти повітря, і всі вимруть.

— Ви справді гадаєте, що без підземелля не обійтися?

— От бачите, і ви не наважуєтесь назвати війну війною, смерть — смертю, убивство — убивством, безум — безумом, — мовив Гленд, закриваючи електроварку. Він зморено сів на пеньок, вкопаний біля столу, й з сумом подивився на Павла. Потім схилив голову набік, ніби прислухався до чогось, обізвався до Острожного: — Про смерть можна й не говорити: ніхто не встигне глянути їй у вічі. Навіть злякатися не зможе, бо не здогадається, що за вікном блиснула не громовиця, а смерть. Настав час безуму. Мені здається, людей треба загнати під землю, в нори, як звірів і мурашок, а владу над світом віддати іншим: мурахам — на суші, дельфінам — у воді, птахам — у небі. Нашій планеті треба спочити. Люди присмокталися до неї гірше вурдалаки. Майже все вицмулили, пожерли, а тепер надумали ще й спалити її, не питаючи ні у мурах, ні у дельфінів, ні у птахів. Я вже не говорю про трави й дерева. — Гленд нагнувся до Павла й зашепотів йому, наче божевільний: — Я вже думав над тим, щоб в один день напекти затруєного хліба й витруїти всі армії світу. Але це нічого не дасть. Не солдати винні, а ті, хто пише закони. А до законодавців не так легко дістатися. Та, зрештою, і це ще не порятунок. Треба, щоб люди зуміли по-новому полюбити небо, трави, моря, землю нашу єдину на всі світи, то, може, тоді мир буде вічний. Треба, щоб усі спробували так, як я. Ходімте, я покажу.

— Я щойно з аеропорту і навряд чи встигну сьогодні оглянути вашу ферму, сер. Можливо, зустрінемось іншим разом, — пропонував Павло, не знаючи, як спекатись товариства Гленда. — До того ж мене попередили, що з радянських громадян ви берете найбільшу данину. Власне, я прийшов для того, щоб викупити свою дружину. Я заплачу вам за обох. Негайно. Тільки відпустіть нас на берег нашої річки. — Павло знічено стенув плечима й не стримався: — Чесно кажучи, я дивуюся вашим принципам, бо саме радянські люди ваші найбільші спільники в боротьбі з безумом самовбивства.

Гленд нічого не відповів. Він старанно кришив на дощечці молодий кріп, слідкуючи, щоб лезо довгого ножа не різало дерева.

— Назвіть нарешті суму, містер Гленд, і покличте мою дружину, — нагадав про себе Павло після довгої мовчанки.

Гленд поводився, як глухонімий. Він лиш вибачливо усміхнувся до Острожного й вимкнув електроварку. Потім висунув шухляду стола, що одночасно був льодником, глянув на обрій, де вже густішала синява, підвівся з пенька й мовив, не озираючись на Острожного:

— Час просити місіс Катаріну на обід.

— Ви знаєте, як звуть мою дружину?

— А я раніше це знав і чекав вашого приїзду до Макларенів. Три дні сиджу в засідці, як павук, і чатую на вас і вашу талановиту дружину. І мені, як бачите, поталанило, сер, — переможно усміхнувся Гленд, показуючи рукою на стежку, що вела через картоплище з синім цвітом і високими соняхами на межах грядки. — Тепер я можу перед вами похвалитися своїм добром. — Гленд ще усміхнувся, але якась внутрішня втома налягла на його плечі, й він знову опустився на пеньок, підводячи на Павла згорьовані очі. — Ви обмовилися про гроші, сер. Я промовчав, щоб не образитися на вас. Ви нова людина, де вам знати про серію телебойовиків за участю моєї ферми. Саме тут ловлять радянського шпигуна, який вирішив замаскуватися під самого Гленда. А ще кажуть, ніби мене загнав під землю страх перед радянськими ракетами, і тому я ненавиджу все радянське. Це не так, сер. Я був ученим-грунтознавцем. І прізвище у мене було інше. Я боровся з усім, що труїло землю. У відкритому бою я не переміг. Мої колеги легко зробили з мене блазня, а родичі хотіли сховати мене в жовтий дім. Тому я став фермером-блазнем. Містером Глендом. І над моїми дивацтвами ніхто не сміється: знають, я удаю блазня, щоб не конфліктувати з Президентом. У Білому домі теж удають, що не помічають мого єхидства.

— По-вашому, це розумно?

— Не знаю, але скажіть, як ви себе почуваєте під штучним небом?

— Вибачте, мені справді здається, що тут живуть люди несповна розуму.

— У перші дні я думав те ж саме, сер, однак зрозумійте: рано чи пізно земляни змушені будуть сховатися під гранітну обшивку свого космічного корабля — планети. Це станеться тоді, коли ми завіємо димами небо і протранжиримо ліси.

— По-моєму, це вже занадто, містер Гленд. Планета наша мала, проте вона і несходима.

— Ви міряєте все мірками своєї країни, а я дивлюсь на Штати. Ми вже виливаємо помиї в канадські ріки. Робимо все, аби тільки американцям жилося добре. Кому — ракети, кому — помиї, кому — масову культуру, і з усіх деремо, що можемо. І все це освячуємо благами для американця. Для середнього. І ніхто тут не кричить, що всі ми на одній планеті, а вона, як і яблуко — від черв’яка, загине тільки від переїдів невситимого середнього американця.