Цілковита Румбова протилежність — Сніжок, Регіна Дотьє, оператор базової ЕОМ та історик за другим фахом. Мабуть, через віки й покоління передалася їй бунтівна вдача далеких пращурів, героїв Паризької комуни. Якщо Румб — абсолютне втілення сухої логіки, то Сніжок — суцільні емоції. При першій-ліпшій нагоді Сніжок і Румб зчиняють жорстокий словесний двобій, і погляди їхні майже завжди діаметрально протилежні.

Ну, а сам Рахівник, Михайло Северин? Йому кортить підвестися і запропонувати дещо інше вирішення пекучої дилеми: хай зараз кожен уявить себе членом екіпажу гинучої «Землі-11» і саме з їхньої позиції зміркує, що має сказати його відповідник на нашому лайнері, тобто його «друге я». Але ні, ставити питання таким чином — надто підступно: не тільки Михайло Северин, а й усі інші члени екіпажу, навіть Регіна, висловилися б проти допомоги, якби рятівникам загрожувала неминуча загибель.

Ось вам і конфлікти нової ери… Мабуть, не тільки Северин намагається думкою побувати в обох ситуаціях, щоб знайти єдино правильну відповідь, — отож і затяглася пауза. А втім, зволікати не можна.

— Я — за допомогу «Землі-11» власними силами! — це — Валентій.

— Я — проти! — з тим же незмінним почуттям власної гідності проголошує Румб.

«За! — Проти!», «За! — Проти!» — наче змовилися. Ось уже й Регіна кинула своє коротке «За!». Лишилися двоє: оператор служби зв’язку, професор надрелятивної енергетики Михайло Гнатович Северин і командир корабля.

Загальний рахунок не на користь першої пропозиції: «проти» — 15, «за» — 13.

Михайло вагається. Він усвідомлює, яке значення матиме його голос, і коли б оце голосування відбулося ще вчора, звичайно, голосував би проти: хай екіпаж «Землі-11» використовує останній шанс — переходить у стан анабіозу і чекає рятівників. Однак те, що сьогодні сказав Валентій, було таке несподіване, що Рахівник раптом усвідомив свою «емоційну сліпоту», чи як там ще назвати. Він, здається, почав розуміти, чому в їхніх стосунках так багато незбагненного для нього. Якщо раніше він просто не звертав уваги на її міміку і жести, то зараз уже оті міцно затиснуті кулачки промовистіші будь-яких слів. З яким хвилюванням чекає вона на його відповідь!

І він сказав несподівано для самого себе:

— Я — за!

— Гаразд! — командир корабля підвівся, поклав долоню на стіл. — Я теж — за!.. Отже, п’ятнадцять на п’ятнадцять, але я користуюсь правом командира на додатковий голос. Усе! Вирушаємо на допомогу. Всім членам екіпажу готуватися до форсованого режиму польоту згідно з аварійною інструкцією.

Всі зітхнули з полегшенням. Тепер, коли прийнято остаточне рішення, геть усякі сумніви. Треба боротися… і перемогти!

Не те що рік, а навіть годину польоту на форсованому режимі не витримає жодна людина. Мало того, повсякчасне тривале перевантаження може зашкодити й тонкій апаратурі. І все-таки з людьми легше: анабіоз у гідростатичній ванні дозволить не помітити плину часу, захистить од вібрацій та руйнівної сили надмірного прискорення. Апаратуру ж треба перевірити якнайпильніше, замінити бодай трішки спрацьовані деталі, задублювати основні блоки, бо саме від чіткості та взаємозлагодженості незліченної кількості пристроїв залежатиме життя екіпажу, ба й всього корабля.

Із завданням оператора служби зв’язку за аварійним розкладом Михайло Северин упорався швидко, решту часу використав для вдосконалення одного з «Мро-активаторів», перемикаючи його на автоматичний режим.

З цими активаторами взагалі було чимало клопоту: незграбні й малопотужні, вони раз у раз псувалися, і надзвичайно важко було визначити, чому саме, бо й поле, яке вони створювали, тільки-тільки почали вивчати.

Сенсаційне відкриття «поля Мро», зовсім нового й незнаного виду енергії, породило найнеймовірніші сподівання людства. Адже досі ніхто й гадки не мав, що для зародження життя потрібне надзвичайно своєрідне і загадкове надрелятивне випромінювання тахіонів — а точніше, створюване ними поле. Більше того: з’ясувалося, що в залежності від інтенсивності цього поля воно могло бути і стимулюючим, і вбивчим; мертва матерія набувала життєздатності лише при визначених градієнтах стимулятора, отож не дивина, що у Всесвіті життя трапляється так рідко.

За «поле Мро» вхопилися усі вчені, а насамперед генетики та лікарі. Люди з надто буйною уявою вже мріяли про панацею від усіх хвороб та про повну перемогу над старістю і смертю, планетологи почали говорити про близьке «оживлення» планет Сонячної системи. Проте блискучі перші успіхи дослідження «поля Мро» поступово змінилися невдачами, праці зайшли в глухий кут, і тільки теоретичне дослідження Михайла Северина про квантування надрелятивних тахіонів несподівано сяйнуло дороговказом до практичного розв’язання проблеми. Одразу ж було створено кілька типів генераторів «поля Мро», з якими професор Северин і вилетів до зоряної системи Галумба, щоб на її другій планеті, у винятково сприятливих умовах, поекспериментувати з новими променями — не зовсім, м’яко кажучи, безпечними для живої природи.

За весь час польоту «Землі-12» Михайло вмикав активатори лише коли-не-коли, бо градієнт «поля Мро» по цій трасі було вже визначено раніше. Тепер доведеться перетинати навпростець абсолютно не досліджений сектор Галактики, та ще й за умов, коли на борту корабля всі перебуватимуть у стані анабіозу. Отож активатор треба поставити на автоматичний режим, а через недосконалість апаратури одному не впоратися. Довелося запросити на допомогу Валентія, а той, як завжди, покликав і Регіну. Спасибі їм, звісно, але справа замалим не скінчилася трагічно: від необережного руху дівчини несподівано ввімкнувся активатор, і всіх трьох пронизало «поле Мро» — на щастя, позитивне, нешкідливе, як уже багаторазово пересвідчився Михайло Северин на власному досвіді. Втім, друзі так і не дізналися про небезпеку, що їм загрожувала, — Михайло похопився вчасно…

Ось і завершено підготовку до шаленого стрибка через безодню космосу. За давньою традицією всі зібралися в кают-компанії, щоб мовчки поглянути одне одному у вічі й потиснути руку — може, востаннє. Через кілька хвилин на борту лайнера «Земля-12» почнуть порядкувати розумні машини, а члени екіпажу зануряться в той безмежно глибокий стан, де співіснують смерть і життя.

Понад рік мчатиме зореліт незвіданим сектором Галактики. Кібернетичний Дід пильнуватиме траси незгірше од найвидатніших навігаторів Сонячної системи; в його розпорядженні лазери й гразери, системи гравітаційного та емісійного захисту корабля. Та все ж машина лишається машиною, вона ліпше за людину виконує програму дій у найкритичнішій знайомій ситуації — і розгубиться в елементарно простій, але незнайомій. І в цьому найбільша небезпека для «Землі-12».

А втім — навіщо філософствувати? Поживемо — побачимо…

Закінчено ритуал прощання, всі попрямували до гідростатичних ванн. Для кожного — окрема. Надівай скафандр, лізь до металевої скрині з товстезним ілюмінатором і чекай, доки автомат почне наповнювати її рятівною рідиною. Анахронізм, видавалося б: навіть міжпланетні космольоти вже обладнано системами штучного тяжіння, то навіщо ж оті ванни, запропоновані ще знаменитим Ціолковським?! А бач, гравітонні генератори можуть зрадити, а гідростатична рідина — ніколи.

Такі думки снуються в Михайловій голові. А десь поза ними жевріє питання: чи підійде Регіна попрощатися? Чудно: стільки місяців не звертав на неї ніякої уваги, а зараз… Через відчуття провини перед нею? Тож він, власне, нічим не завинив…

Регіна підійшла. Зазирнула в ілюмінатор, посміхнулась підбадьорююче, але очі в неї були сумні. Посміхнувся й Михайло: все гаразд, мовляв, до зустрічі!

Хвилинкою пізніше підбіг Валентій. Цей був серйозний, щось говорив, але стіни камери, звичайно, не пропускали ні звуку. Тоді Валентій написав пальцем у повітрі: «Подарунок!» Ой, Валентію, любий друже, ти завжди дбаєш тільки про інших!

Але ж який подарунок підготувала Регіна, який?

Він так і не додумав до кінця. Напосіла дрімота, тіло огорнув блаженний спокій, і, нарешті, все зникло.