Що довше спостерігав Вір Норін незнайомку, то сильніше відчував у ній душевну глибину, яку він рідко зустрічав у Тормансіанках, здебільшого позбавлених самовиховання і психічної культури. Він зрозумів, що вона на грані великої біди.

Вір Норін знав, що підійти так просто до людини, яка тобі сподобалась, і заговорити з нею тут не можна. Душевна ніжність, така природна на Землі, викликала на Тормансі тільки настороженість і відштовхування. Старші люди, з «джи», боялися, що людина, яка з ними заговорила, виявиться таємним шпигуном держави, провокатором, який вишукує уявних антит державних змовників з тих, кого обійшли випробування «Зустрів чі із Змієм». Молодші жінки боялися чоловіків. Роздумуючи, Вір Норін знову зустрівся поглядом з незнайомкою і усміхнувся їй, вклавши в цю усмішку всю симпатію, яка так раптово народилась, і готовність прийти на допомогу.

Дівчина здригнулася, на секунду її обличчя закам’яніло, і на очі впала непроникна завіса. Але сила доброти, якою світились очі землянина, перемогла. Вона сумовито й слабо усміхнулась у відповідь, нагадавши Вір Норіну персонаж історичних фресок у музеї Останньої Еллади на острові Хіос. Тормансіанка дивилася тепер на нього уважно й здивовано.

Вір Норін підійшов до неї так швидко, що дівчина відступила злякано й простягла руку, ніби наміряючись відштовхнути його.

— Хто ти? Зовсім інший. — Тормансіанка знову подивилась на астронавігатора й повторила: — Зовсім інший.

— Нічого дивного, — усміхнувся Вір Норін, — я приїхав здалеку. Дуже! Але я тут у безпеці, а що загрожує вам? Яка біда трапилася з вами? — і він показав на сторінку листа.

— Як смішно ти говориш, я ж не з високих людей столиці, — усміхнулась дівчина і, борючись із непроханими сльозами, додала: — Все пропало. Я мушу вертатися назад, а для цього… — Вона замовкла й відвернулась, піднявши голову до литого чавунного фриза і вдаючи, що розглядає складну в’язь ієрогліфів і змій.

Вір Норін узяв маленьку обвітрену руку. Тормансіанка подивилась на власну долоню, ніби дивуючись, чому вона опинилась у такій великій руді.

Невдовзі Вір Норін знав усе. Сю Ан-Те, чи Сю-Те, приїхала з хвостової пізкулі, з невідомого астронавігатору міста, де з якихось важливих причин (він не став розпитувати) їй не можна більше лишатися, приїхала до столиці, до брата, що працює на ливарному заводі. Брат — єдиний, хто був у Сю-Те на світі, він мріяв влаштувати її в столиці, навчити співів і танців. Якби пощастило, вона могла б зробитися «джи». Це було одвічною мрією брата, який самовіддано любив сестру, — явище рідкісне у сім’ях тормансіан. Чомусь братові над усе в світі хотілося, щоб Сю-Те жила довго, хоч сам він виявився нездатним здобути необхідну освіту для того, щоб стати «джи».

Доки Сю-Те добиралася до столиці, брат отримав травму на виробництві, і його передчасно відіслали до Палацу Ніжної Смерті. Вбоге майно і, головне, заощадження, які він робив, очікуючи на приїзд Сю-Те, розтягли сусіди. Перед смертю він надіслав Сю-Те прощального листа, знаючи, що по приїзді вона піде на поштамт отримувати інструкцію, як його знайти в столиці. І ось… Сю-Те простягла жовті аркушики.

— Що ви тепер думаєте робити? — запитав Вір Норін.

— Не знаю. Першою думкою було піти до Палацу Ніжної Смерті, але там скажуть, що я надто молода й здорова, і відішлють кудись, де буде гірше, ніж там, звідки я приїхала. Якщо ще зважити на те… — Вона завагалась.

— Що ви вродлива?

— Скажіть краще: викликаю бажання.

— Невже важко знайти добру людину в такому великому місті і попросити у неї допомоги?

Сю-Те подивилася на землянина з неприхованим співчуттям.

— Ти справді здалеку, можливо, з лісів, які, кажуть, ще ростуть на хребтах Червоних Гір і Поперечного кряжа.

Вір Норін здивовано звів брови, і Сю-Те пояснила:

— Чоловіки залюбки дали б мені гроші, які довелося б одразу відпрацювати.

— Відпрацювати?

— Авжеж! Чи ти не розумієш! — нетерпляче вигукнула дівчина.

— Так, так… А жінки?

— Жінки тільки образили б мене й порадили б іти працювати. Наші жінки не люблять молодих, привабливіших для чоловіків, ніж вони самі. Жінка жінці завжди ворог, доки не постаріє.

— Тепер я розумію вас. Даруйте чужоземцеві за недоладне запитання. Та, може, ви згодились би прийняти допомогу від мене?

Дівчина вся напружилась, роздумуючи й вивчаючи обличчя Вір Норіна, після чого слабка усмішка торкнулась її чутливого рота.

— Що ти маєш на увазі, говорячи «допомога»?

— Зараз ми підемо в готель «Лазурна Хмара», де я живу. Там знайдемо для вас кімнату, поки ви не влаштуєтесь. Пообідаємо разом, якщо ви захочете бути моєю супутницею. Потім ви займетеся своїми справами, а я — своїми.

— Ти, певно, можновладний чоловік, якщо мешкаєш у горішній частині міста, у готелі, і я сама не знаю, чому так сміливо розмовляю з тобою… Може, ти мене з кимось переплутав? Адже я звичайна обмежена «кжи» з далекої місцевості! І я нічого не вмію…

— А співати й танцювати?

— Трохи. Ще малювати, але хто цього не вміє?

— Три чверті міста Центру Мудрості!

— Дивно. У нашій глушині співають старих пісень і багато танцюють.

— І все-таки я не сприйняв вас за іншу. Я не знаю жодної жінки в столиці.

— Як це може бути? Ти такий… такий…

Замість відповіді Вір Норін підхопив дівчину під руку, як це заведено у мешканців столиці, і бігцем повів її до готелю. Сю-Те була моторною, спритною і зразу освоїлася з ходою астро-навігатора. Вони піднялися на пагорб, до жовтого з білим будинку «Лазурної Хмари» і увійшли до низенького вестибюля, затемненого так сильно, що й удень його освітлювали зелені лампи.

— Сю-Те погрібна кімната, — звернувся Вір Норін до чергового.

— Їй? — безцеремонно тицьнув пальцем у бік дівчини молодий тормансіанин. — Документи!

Сю-Те покірно й схвильовано понишпорила в невеличкій торбинці біля пояса й дістала червоний папірець.

Черговий навіть присвиснув і не захотів його узяти.

— Ого, а де картка прийому до столиці?

Дівчина, бентежачись, почала пояснювати, що картку повинен був приготувати брат, але він…

— Однаково! — грубо перебив черговий. — Жоден готель у місті Центру Мудрості тебе не пустить! І не проси, марна справа!

Вір Норін, стримуючи накипіле обурення, зовсім непристойне для земного мандрівника, почав переконувати чергового. Одначе навіть всесильна картка гостя Ради Чотирьох не допомогла.

— Я втрачу місце, коли впущу людину, яка не має документів. Особливо жінку.

— Чому «особливо жінку»?

— Не можна заохочувати розпусту.

Вперше Вір Норін відчув на собі гнітючу залежність Тормансіан від будь-якого дрібного начальника — здебільшого паскудної людини.

— Але я можу приймати друзів?

— Звичайно. У себе — будь-ласка! Одначе вночі можуть навідатися «лілові» з перевіркою, і тоді матимете неприємності — для неї, звичайно! Де ж вона?

Вір Норін оглянувся. У розпалі суперечки він не помітив, як Сю-Те зникла. Почуття великої втрати примусило його блискавично вискочити на вулицю, приголомшивши навіть чергового, який усякого набачився. Витончена нервова чутливість штовхнула Вір Норіна ліворуч. За хвилину він побачив Сю-Те попереду. Вона йшла, опустивши голову, все ще стискаючи в кулачку свій непотрібний червоний «документ».

Ще ніколи Вір Норін не відчував такого сорому від невиконаної обіцянки. І ще щось домішувалося до нього — неясне й надзвичайно неприємне, можливо, почуття древньої чоловічої гідності, що зазнала фіаско в очах чарівної жінки, яка до того ж опинилася в біді.

— Сю-Те, — покликав він.

Дівчина оглянулася, на мить радість промайнула на її обличчі, ледь піднявши куточки скорботно складених губ, від одного вигляду яких стислося серце землянина. Він подав їй руку.

— Ходімо!

— Куди? Я й так завдала тобі неприємностей. Я бачу, ти тут такий же чужий, як і я, і не знаєш, що можна й чого не дозволено. Прощавай!