Тівіса так яскраво уявила собі мільярди ясних дитячих очей, які дивилися в світ, не відаючи про зло і горе, що заповнювали його; безлічі жінок, котрі з любов’ю і надією сподіваються на щастя схиляються, мов трава, під смертельним вітром життя; чоловіків, чиє довір’я й гідність розчавлені важким котком брехливої влади; тварин, чиї ніздрі роздувались, вуха щулились, очі озиралися в напруженій увазі зберегти свої швидкоплинні, мов іскорки, життя. Навіщо? В ім’я чого це життя? Тут, у цьому оточенні смерті й відразливо деградованої думки це споконвічне питання було загострене усвідомленням небезпеки.

Жорстокий смуток передчуття стискав Тівісу, коли її погляд прикипів до статуї дівчини у серпанку. Безстрашне обличчя, гордий обрис тіла, відчай зчіплених рук — вся трагічна сила смутку за минулим і палкої віри в красу прийдешнього, суперечливе поєднання яких і складає людину.

Тор Лік і Ген Атал квапились. Якщо тросик зондоперископа витримає вагу людини, є надія вибратися з пастки, в якій вони опинилися через нечувану зраду.

Вони вдивлялись у розвалені поверхи старої пагоди, вибираючи місце, де міг би закріпитися балон з парашутом. Другий циліндр злетів і блиснув миттєвим спалахом, зникнувши в темній ніші. Ген Атал обережно посмикав тоненький тросик, потягнув сильніше… Прилад закріпився! Оперезаний міцнішим тросом, Ген Атал з надзвичайною обережністю поліз по майже непомітній нитці на недоступний другий поверх пагоди. Неабияка витривалість і тренованість м’язів, якими володіли лише земляни, вимагалися зараз якнайбільше. Повільно, повільно інженер броньового захисту просувався вперед і вгору.

Тор і Тівіса стояли біля СДФ, готові потягнути Ген Атала назад на випадок обриву тросика зонда. Тор Лік плечем відчув свою кохану. Вона здавалася спокійною, але була напружена, ніби накручена до останнього зусилля пружина.

Ген Атал учепився за край обваленого порога, посипалося каміння. Він похитнувся, припав на коліно й відчайдушним зусиллям утягнув себе в нішу. За кілька секунд, закріпивши трос, він появився на весь зріст у напівтемній западині. Натовп дико заревів, кинувся до бар’єра. Земляни відступили до останнього СДФ. Тівіса вхопилася за трос, симфонія «Стражів Пітьми» завмерла на довгій, протяжній ноті. Ген Атал згори побачив, як «месники» перетнули межу синіх стовпців.

— Тор, швидше, відбийте їх інфразвуком — у нього самостійний заряд, — закричав він, — батареї згасають! Тільки обережніше!

Тівіса й Тор глянули вгору на гігантську старезну вежу, що закривала чисте призахідне небо.

— Нехай! — згодилася Тівіса. — Тримай мене міцніше, Афі!

Тор Лік повернув рупор на натовп. Два СДФ біля стовпців ніби зітхнули: захисне поле погасло. Оскаженіло виючи, «месники» кинулися до пари землян, які обнялися. Низький, непередавано грізний рик інфразвуку зупинив, відкинув, розметав передні ряди, але задні напирали, давлячи тих, що впали. Тор Лік ввімкнув усю силу заряду: почали падати, перекидатися фігури, із зойком поповзли геть, але не врятувалися: колосальна вежа повалилась невідворотно, ховаючи землян і напасників і засипаючи древні могили.

Розділ IX

СКУТА ВІРА

Вір Норін та Евіза Танет, які прилетіли до Кін-Нан-Те, застали там ціле військо «лілових». Гора уламків розваленої вежі була вже розібрана, трупи «кривдників» прибрані, ті, хто лишився живим, щезли.

Тіла трьох землян лежали на кладовищі в альтанці з червоного каменю. Тівіса й Тор так і не розімкнули обіймів. Їхні обличчя вціліли і зберегли відбиток передсмертного пориву безмежної ніжності. Ген Атала можна було впізнати лише по скафандру.

Евіза й Вір звільнили їх від захисного одягу, який дослідникам так і не довелося зняти, й розпочали обряд поховання.

Потужний розряд із СДФ — і на пам’ятному обеліску викарбувалися лише контури тіл, позначені тонким шаром попелу. У німій скорботі Евіза й Вір зібрали і змішали попіл: в останньому братстві злилися загиблі земляни.

Платинову урну й три СДФ, на ковпаках яких виднілися сліди невдалих спроб злому, висадили на «Темне Полум’я».

Родіс отримала запрошення Ради Чотирьох. Володарі планети висловлювали їй співчуття з приводу загибелі трьох гостей із Землі. Випадково чи навмисне Рада зібралась у чорній залі, яку земляни прозвали Залою Мороку.

Родіс, незворушна й закам’яніла, стоячи вислухала коротку промову Чойо Чагаса. Голова Ради Чотирьох, мабуть, розраховував на відповідь, проте Родіс мовчала. Ніхто не наважувався порушити скорботну тишу. Нарешті Фай Родіс наблизилась до Чойо Чагаса.

— Я багато чого навчилась на вашій планеті, — промовила вона без афектації, — і тепер розумію, що бреше людина тому, що її спонукає до цього загрозливе становище. Але чому бреше той, хто наділений могутністю безмежної влади, силою, яку дала йому вся піраміда людства Ян-Ях, на верхівці якої він стоїть? Навіщо це? Чи, може, вся система вашого життя настільки просякнута брехнею, що навіть володарі скорились їй?

Чойо Чагас підвівся, збліднувши, і, розтягуючи міцно стиснуті губи, процідив:

— Що?! Як ви смієте…

— Керуючись достойними намірами, я смію все. Ви запевнили мене, що літаки послані, і наголосили, що ваші накази виконуються неухильно. На друге звертання ви відповіли, нібито літаки затримуються через бурю і пробиваються крізь неї. Невігластво у планетографії Ян-Ях примусило мене повірити, проте Ген Атал і Тор Лік обстежили атмосферу, розгадали обман і встигли перед загибеллю попередити нас.

Родіс замовкла. Обличчя Чойо Чагаса спотворилось. Він крикнув фальцетом на весь зал:

— Ген Ші!

— Слухаю, Великий голово!

— З’ясуйте, хто вів літаки, хто повідомив про бурю і хто командував операцією. Усіх сюди! Я сам проведу розслідування,

— Прошу вас, голово Ради! — Фай Родіс склала долоні й похилила голову. — Не треба більше жертв — їх уже й так забагато. Від рук вашої сторожі загинуло багато людей у місті Кін-Нан-Те, а ми, — голос Родіс раптом затремтів, — втратили близьких.

— Ви не розумієте, — злісно засичав Чойо Чагас, — ті, хто винен, збезчестили мене, Раду, усіх нас, виставивши брехунами й облудниками!

— Хіба щось зміниться, якщо їх стратять?

— Усе! Порушники наказу будуть покарані, ви пересвідчитесь у правдивості й істинності наших намірів.

Фай Родіс задумливо глянула на Чагаса.

Німий докір Фай Родіс став нестерпним для володаря Торманса. Він опустився в крісло, незграбно зігнувшись, і помахом руки розпустив Раду.

Фай Родіс піднялася сходами в «земне» крило палацу, готуючись до важкої розмови з Гріф Ріфтом. Командир наполягав на бесіді один на один. Родіс була певна, що це прохання викликане лише бажанням зосередити всю свою волю на ній одній.

Вони опинилися віч-на-віч, так ніби Родіс увійшла і сіла в кабіні пілота між стіною й пультом. Невидима межа контакту фронтальних сторін стереопроекції вбирала у себе всю відстань, яка їх розділяла. Ріфт і Родіс, як усі земляни з розвинутою і тренованою психікою, розуміли одне одного без слів — слова тільки підтверджували їхні відчуття.

І, зустрівши погляд Гріф Ріфта, котрий з докором споглядав «сигнали життя» — зелені вогники, яких лишилося всього чотири, Фай Родіс твердо мовила:

— Це неможливо, Ріфт. Утеча, відступ, називайте це як хочете, неможливі. Неможливі після того, як ми вселили надію, після того, як ця надія почала переростати у віру!..

Командир зорельота важко підвівся. Стискаючи великі кулаки, трохи горблячись, він пильно дивився в зелені очі жінки, яку не можна було не кохати. Потім він випростався, розправив груди. Усе його єство виявляло обурення.

— Проклята планета не варта й тисячної частки наших втрат. Ні до чого доброго вони ще не готові! Ми не можемо допустити такої жертви! — Ріфт вказав правицею у бік назавжди згаслих «сигналів життя».

Родіс близько підійшла до межі, що розділяла їхні проекції.