Вежі височіли на постаментах-арках. Колись їх оточували сади й басейни, тепер від них залишилися тільки трухляві пеньки та ями з керамічним облицюванням.

Ген Атал силкувався згадати, де на Землі він бачив подібну архітектуру. В яких реставрованих містах давнини?

Чи не на сході Азії?

Аеродроми, придатні для посадки літаків, розташовувалися з екваторіального боку Кін-Нан-Те. Мандрівникам належало перетнути все місто, але вони лише зраділи такій можливості. Стародавнє місто варто оглянути, витративши навіть зайвий день. Земляни насилу пробиралися в руїнах будов останнього періоду Кін-Нан-Те. Бурі й легкі землетруси, що не зачепили місто Чеп-дін-Тот на березі Дзеркального моря, тут ущент зруйнували неміцні, наспіх зве пені будинки, перетворивши їх у потворні купи каміння, брил і балок. Лише гігантська труба старовинного трубопроводу, що спиралася на скручені в спіральні пружини залізні змії, прямо й неухильно прорізала хаос руїн. Не менш величаво виглядала колосальна брама на межі Старого міста. В ній було вісім символічних проходів. Важкі портали з гострокутними дахами опирались на квадратні колони заввишки п’ятнадцять метрів. Земляни пройшли через центральний вхід, ніби ступаючи в інший світ. Тут переважала така ж гнітюча монументальність архітектури, як і в садах Цоам, тільки ще неприхованіше. Кожен з висотних будинків посилював відчуття нікчемності людини, і серед них вона відчувала себе мізерною, легко замінною деталлю суспільного механізму, в якому сліпо виконувала роботу.

Відбиток смерті ще гостріше відчувався в центральній частині міста, де виднілися висохлі ставки, канали, зотлілі дерева парків, круті, сміливі арки мостів, які марно горбляться над безводними руслами. Розмірена хода землян і чітке тупотіння СДФ, які знову стали на свої жорсткі лапки, голосно відлунювали по бруківці вулиць і майданів.

Широкі сходи вели до великих, оточених колонами будівель, на яких іще вціліло яскраве оздоблення. Гордовито кривились задерті роги дахів; дверні отвори у формі великих замкових щілин, здавалося, приховували щось заборонене. Замість звичних капі-телів колони увінчувалися складним переплетінням кронштейнів. Підмурки звично зображали або зв’язаних людей, розчавлених вагою, або лускаті кільця змій.

Мандрівники минули скупчення високих будівель і опинились перед гігантською, мабуть, дуже старою вежею. Частина з її дванадцяти карнизів завалилась, оголюючи внутрішню структуру складних проходів, що чорніли в товщі старих стін. На землян повіяло таємничістю, недобре передчуття заволоділо ними. Цьому, певно, сприяли й дві зловісні статуї з грубого, побілілого від вапняних патьоків металу, які охороняли підхід до вежі.

У чудернацькому одязі, з люто стиснутими кулаками і бридко випнутими животами, вони стояли, розставивши ноги. Обличчя, вирізьблені з особливою експресією, кожною рисою виражали тупу жорстокість. У широкому, щільно стиснутому роті, в глибоких зморшках, що збігали від плескатого носа до підборіддя, у витріщених під важкими косими надбрів’ями очах проглядався неприборканий потяг убивати, мучити, топтати й принижувати. Всю мерзенність, на яку лише здатна людина, зібрали талановиті скульптори, як у фокусі, в цих бридких обличчях.

— Тут навіть запах неприємний, — сказала Тівіса, порушуючи гнітюче мовчання. Присівши, вона стала розглядати масні плями на камінні. — Кров! Зовсім свіжа кров!

Таємнича тиша старовинного міста ставала загрожуючою. Хто міг лишити сліди крові на бруківці майдану? Звірі чи люди?

Несподівано звіддалік долинули незрозумілі звуки. Подорожнім здалося, що це приглушені відстанню зойки людей і чути їх з вікон вежі.

Спонукувані єдиним покликом, мандрівники хотіли проникнути у вежу, але їм ні на крок не вдалося просунутись усередину. Зруйновані внутрішні перекриття завалили нижню частину будівлі, не лишаючи навіть маленької лазівки. Вони знову повернулися на майдан і прислухались. Крики тепер чулися виразніше.

Звуки, відлунюючи поміж будинками, долинали з різних боків, то посилюючись, то завмираючи. Нарешті від воріт, через які вони пройшли, почулися виразні людські голоси. Тівіса розрізнила окремі слова мовою Ян-Ях.

— Бачите, тут, виявляється, є жителі! — радісно вигукнула вона, але мова її перервалась таким відчайдушним криком, що всі троє здригнулися.

Крик послабшав, аж поки не завмер, заглушений гамором багатьох людей.

Тівіса безпомічно оглянулась. Її знання із соціології низько-організованих суспільств були надто обмежені, аби передбачити події і визначити найбільш правильну лінію поведінку. Тор Лік кинувся був уперед, туди, звідки долинали крики, але, подумавши, повернувся до товаришів. Ген Атал, не гаючи часу, висунув випромінювач захисного поля СДФ. Голоси наближались одразу з двох боків — єдиних виходів з площі до прилеглих вулиць.

До вежі примикала стіна із сірого каменю з вузьким проходом між двома стовпами, оздобленими двома залізними зміями. Ген Атал запропонував сховатися під стіною.

На горішньому майданчику сходів з’явився натовп людей. Підніжжя вежі приховувало від землян велику частину збіговиська. Ніхто не помітив мандрівників, і ті могли роздивитись прибульців. Це були молоді люди, які, очевидно, належали до групи «кжи», обідрані й неохайні, з тупими, ніби одурманеними наркотиком, обличчями. Серед них збуджено металися жінки з нечесаними брудними пасмами злиплого волосся.

Попереду дужі молодики тягли двох змучених людей, жінку й чоловіка. Голих, брудних і закривавлених. Розпущене довге волосся жінки ховало похилене на груди обличчя.

Збоку брами почулося шалене ревіння. Інший натовп людей, що галасували, шаліли, вихлюпнувся на площу, яка, мабуть, слугувала для зібрань.

Тівіса глянула на Тора з німим запитанням. Він приклав пальці до губів і стенув плечима.

З другого натовпу виступив оголений до пояса чоловік, чуприна на його голові була зв’язана вузлом. Він підняв правицю і щось вигукнув. У відповідь зі сходів пролунав сміх. Перебиваючи одна одну, залементували жінки. Страшний зміст почутого не відразу збагнули земляни.

— Ми спіймали Двох! Одного вбили на місці. Другого дотягнули до воріт. Там він і здох, пожива для… — Мандрівники не зрозуміли незнайоме слово.

— А ми схопили ще двох, з тієї ж експедиції! Є жінка! Вона гарна! М’якша й гладша від наших. Дати?

— Дати! — гаркнув напівголий із джгутом волосся. Полонянці скрутили руки, і вона зігнулась від болю. Тоді

один з молодців сильним стусаном збив її зі сходів, і жінка покотилася до статуй. Напівголий підбіг до оглушеної падінням жертви й потягнув її за волосся на купу піску біля вежі. Тоді чоловік-полонений випручався від ката, але його схопив чоловік у розстебнутій куртці, на голих і брудних грудях якого був витатуйований птах. Полонений у шаленому безумстві, дико загорлавши, вчепірився у вуха татуйованого. Обидва покотились по сходах. Полонений щоразу, як опинявся згори, бив головою катюгу об ребра сходинок. Татуйований лишився лежати біля підніжжя. Натовп з ревом ринув донизу. Полонений устиг добігти до напівголого, що волік жінку. Той звалив його сильним ударом, але не спинив. Схопивши переможця за ноги, полонений уп’явся зубами в щиколотку, і той повалився на землю.

Люди прибігли на поміч, одірвали полоненого від напівголого, кинули долілиць біля статуй. Напівголий схопився, вишкіривши рідкі зуби. В тій посмішці-оскалі не було гніву, а лише глумливе торжество, насолода перемогою над поверженою людиною.

Ген Атал відсахнувся від стіни, та перш ніж він ступив другий крок, напівголий вихопив із-за пояса зайоржений, як гарпун, кинджал і увігнав по руків’я в спину полоненого.

Троє землян, картаючи себе за зволікання, вибігли на площу. Тріумфуюче ревіння вирвалось із сотні здичавілих городянок, але натовп розгледів незнайомих людей і вщух. Тівіса схилилась над полоненим, який корчився на землі, оглянула кинджал. Він був покритий пластинками сталі, які пружисто відділялися од клинка, немов довга луска на хвойній шишці. Таку зброю можна було вирвати лише з нутрощами. Тівіса вагалась лише секунду: заспокоївши пораненого навіюванням, натиснула на дві точки на його шиї, і життя мученика урвалось.