Изменить стиль страницы
  • Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпці старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір'ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п'ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

    Борислав припинив торохтіти, й княжич наставив вухо:

    «Що він питає?»

    — Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневі краї, чи на всхід, у Луги? Та пощо нам ті лугарі тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

    — Не з тих лугарів, — буркнув Богдан, і Борислав знову закидав його словами:

    — Відаю, що не з тих. Ті сидять на річці Лугані, а се земля Сіврська. Та тільки й сі, що за Вишгородом, ще одного з ними племені.

    — Не за Вишгородом. Далі сидять.

    — Відаю, що далі. На Чорнобильській землі. Однаково й сі можуть меститися. А чи-бо ніт?

    Богдан знову збрижив чоло. Він і справді думав податися на Лугань — вольні люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, і полюють, і розважаються, і… не водяться з жонами. То тільки їхні князі мають право женитись, а лугарі-косаки дають обітницю сіроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулиці з рук і пильно берегти свою землю від ворогів. Так він думав, але Борислав слушно рече...

    — Мають меститися, — проказав Богдан.

    — Куди ж тоді?

    Княжич відповів на се десь аж ополудні.

    — У греки.

    — Куди-и? — протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. — Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? — повернувся він до Вишати.

    Той згідливо всміхнувся.

    — На сьому й буде! — сказав Богдан.

    — Ліпо, ліпо! — радів Борислав. — Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володареві. Наречемося й ми готами, княже! Вірно!

    — Наречемося русинами. Й таких візьмуть. А вернемось...

    Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бік Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, і тільки Вишата сидів незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-від шляху зачувся кінський тупіт, і, перш ніж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусібіч із гиком і свистом опосіли комонники. Всі були в барвистих ногавицях, на плечах мали різнокольорові корзна, з-під корзон же виглядали гаптовані й зеленим, і червоним, і синім, і жовтим, і чорним шнуром коротші чи довші гуні. Передні, побачивши на галяві людей, спершу напинили коней, розгледівши, знову весело засвистали й загикали, підкидаючи догори смушеві клобуки. Тільки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарі, бо голови й бороди в усіх до єдиного були поголені й з маківок поза вухо звисали вузенькі оселедці волосся, мов у князів.

    — Гой, отроче, — звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, — коні пасете?

    Вишата лише всміхнувся по вуха, Борислав же вмить побіг знайомитися.

    — З Лугу єсте?

    — З Лугу, — відповів йому кремезний косак із довгим копієм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвіст.

    — А куди?

    — На Луг-таки! — засміявся косак, а Борислав зніяковіло шморгнув носом. — Не шморгай, косаки можі вольні, куди хочуть, туди й їдуть.

    — А з якого Лугу єсте? — знову почав допитуватися Борислав. — 3 Чорнобильського?

    — Ніт, не з Чорнобильського. — Косак устромив списа з кінським хвостом у землю й скочив додолу. — 3 Лугані-річки. Чув єси?

    — Чув єсмь...

    — Ось таке, — підсумував кремезний косак і гукнув до своїх: — Розсідлуй, братове!

    Лугарі позіскакували з коней і заходилися розсідлувати. Вмить на галяві зайнялося вогнище, восьмеро косаків не знати й звідки принесли вбитого соханя, оббілували його й настромили над багаттям. Ліс виповнився лоскітливими пахощами смаженого м'яса, й хлопці згадали, що сьогодні й не снідали. Про Богдана годі й казати: він нічого не мав у роті хтозна-відколи.

    Хлопці помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оці своє, ввесь час липнув:

    — Коли ж ви рушаєте? Сього ж дні?

    — Не горить, — сміявся косацький отаман. — Нам аби заутра бути в Луговиках.

    — На Чорнобильській землі?

    — На Чорнобильській.

    — Пощо?

    — Кошового можа маємо жонити.

    — Князя Джурджа? — вихопилося в Борислава, й він почервонів.

    — Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

    — Як се по-вашому?

    — Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сіврському Джюрджь. Он у нас є косак із землі Сіврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер відаєш?

    — Відаю, — мовив Борислав і перезирнувся з Богданом.

    — А князя Юра знаєш? — запитав кремезний отаман і перевернув жердину з лосем.

    — Чув єсмь, — ухильно відповів Борислав, похоловши від страху.

    Але страх виявився марним. Отаман був балакучим і віщим. Перевертаючи над вогнем лося, він почав пояснювати:

    — Як ми речемо на сього звіра?

    — Лось, — одказав хлопець.

    — Істинно. А сіври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумів єси?

    — Зумів єсмь, — усміхнувся хлопець.

    — А як той звір, що живе в лісі й страшно гарчить? Видів си такого?

    — Ні. Лише забитого. Медвідь речеться.

    — О! — погодивсь отаман. — А пощо? Бо мед відає. А ти відаєш?

    — Відаю!

    — То й ти єси медвідь?!

    Отаман зареготав, реготали й усі, хто чатував коло вогнища.

    — Не єсмь медвідь, але чоловік, — підшморгнув Борислав.

    — А ци відаєш ти, що чоловік так і звався колись?

    — Коли?

    — А давно.

    — Не відаю.

    — Так слухай. Є така пісня:

    Ой піду я до лісу, до лісочку,
    Та втну собі дубову тесочку,
    А на тій тесі та рогатина,
    Та й не пострашусь лютого русина.
    Віддай ми, русине, своє рухо,
    Щоб тепло було ми та сухо.

     Косак не співав, а навспівки проказував пісню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

    — Осе таке, — закінчив він. — То як? Зумів єси? Ти якого єси роду?

    — Полянського.

    — Тож ти і єси русин. Усі поляни — руси: й тиверці, й улучичі, й дуліби, й геть усі до Галицьких верхів. Бо поляни народжені медведями, сиріч, русинами. Тиверці й досі кажуть на сього звіра рус. Од русів є пішло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичі, сиріч сини руса-медведя. Зумів єси?

    — Зумів єсмь, — протяг Борислав, а Вишата широко всміхнувся. Йому дуже сподобалась оповідь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тільки Богдан мовчки стояв осторонь.

    Отаман спитав:

    — Хто ваш зверхник? От сей? — він кивнув на всміхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-поміж трьох» але Борислав показав очима на Богдана.

    — Тю! — здивувався косак. — Пощо?

    — Княжич, — вихопилося в Борислава, й він закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нічого не вдієш.

    — Велике цабе, — посміхнувся косак. — Я б, бувши вами, віддався б під руку от сього. Здоровий, як медвідь, і дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..

    Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонів.

    — А ти, вуйку, не дивися... Він того дня скількох потрощив гатилом...

    І почав розповідати про позавчорашнє бойовисько під Києвим городом. Засмаглі лугарі слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дійшов краю своєї розповіді, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечі:

    — От се по-нашому! — Тоді подумав і тихо сказав: — Іди до моєї чоти. Хоч ти й недоліток та ще й княжич... Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?

    Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що він, Богдан, заколов учора вночі їхнього зверхника, хоч і мріяв шукати слави саме серед осих веселих людей із косами за вухом.

    вернуться

    [2]

    Одна з найвищих посад у давній Київській Русі.