Замовк, темніючи лицем, дихаючи зі свистом, відводячи від мене погляд. Відсапався, заговорив глухо, ніби в шубу:

— Ніхто мене не змушував в селі Старожилові храм ліквідовувати, сам додумався. І обстановка цьому ніяк не сприяла. Товариство по спільному обробітку землі створювали тоді, намагалися людям очі відкрити на краще життя, в довір’я увійти. Нащо, здавалося б, на конфлікт наражатися, навпаки, варто було з батюшкою щиросердно побалакати. Попик був старезний, та не дурний — підтримав би, не на лихе підбиваю, жінки йому вірили в усьому, а жінки й мужиків допомогли б умовити. Та де там, від ненависного бога поміч приймати! Ліпше його викорчувати, щоб під ногами не плутався. До начальства їздив, кулаками грюкав, доводив — мовляв, корчувати треба, і негайно! Вигримав дозвіл — бога скинути, церкву закрити, дзвони зняти! Мотузками — ех, дубинушка, ухнем! — дзвони стягували. Великий брязнув — мороз по шкірі. Плач, голосіння, стогони, жінки розлютились, юрбою на нас з цеглинами. Двом активістам голови пробили… Обстановочка розпеклася до білого… — Іван Трохимович задихнувся, виждав, похмуро кинув: — Лопнув наш ТОЗ.

Я приголомшено розглядав його — широкий напружений кістяк, сивина в жовтизну, темне покарбоване лице. Я знаю його чверть віку, бачив у хвилі смертельної небезпеки, це людина кришталевої чесності і самовідданого благородства, він з тих, хто не може бути ситим, коли голодні інші, ніколи не жив для себе, а от наприкінці життя — самосуд. Можливо, зараз він чекає від мене захисту, та чи можна спростувати вистраждане? Тут так легко впасти у милосердну фальшивість… Образити фальшивістю не осмілюсь. Я мовчав.

І він знову заговорив — з понурим роздратуванням, із задишкою:

— А чи не тому, що я життя перепалив, мої діти холодні, мов крижини?.. Так, і доньки, і зяті! Пробував їм сповідатися — стенають плечима: мовляв, ясно, нам не дивина. Запитую про майбутнє: яким би хотіли його бачити? Знову стенають… Та біс би його взяв, мене, вважай, уже нема на білому світі! За вас же, живих, страхаюсь. Камо грядеші, человеце?.. Хм-м…

Я мовчав. Напевне, і моє мовчання він сприймав як стенання плечима.

Учорашній школяр Сева Гребін ще не понюхав життя, а вже панічно лякається його. Доживаючий своє Іван Голекков також охоплений страхом. І я, який стоїть між ними, представник зрілого покоління, можу лише стенати плечима — не панікуватимеш увесь час, до всього звикаєш.

Камо грядеші? — в усі віки перед людьми поставало це запитання. Куди йдеш ти, людино? Що чекає тебе попереду? І скільки вже було епідемій жаху перед прийдешнім — люди кидали роботу, забували про хліб насущний, чекали, що ось-ось розверзнеться земля, встануть мертві, труби архангелів звістять про страшний суд, про кінець світу. Апокаліпсиси ніколи не виходили з моди.

Але ось тепер загрожує не якийсь гіпотетичний гнів божий, ми смертельно небезпечні самі для себе своєю зрослою могутністю, своєю неприборканою енергією, своєю некерованою поведінкою.

Якщо лікар ставить діагноз: ось такий не може володіти собою, — то ця особа психічно ненормальна.

Ну а як атестувати разом усе людство, котре не здатне відповідати за власні вчинки?

Здвигнемо плечима?

Ми прославляємо видатних діячів, які уособлюють найактивнішу людську діяльність. Вони — носії ідей, вони — джерела сигналів, що приводять у рух маси. Через них, здавалося б, найлегше підійти до найзаповітнішого — яке ж усе-таки значення усвідомленої діяльності людини, що діється з її волі, а що мимовільно?

У минулому столітті на цю тему точилися запеклі суперечки, впадали у крайнощі аж до безапеляційних тверджень — історію творять герої! І народники йшли в народ, наміряючись героїчним подвижництвом змінити багатостраждальне народне життя. І най рішучіші з народників озброювались саморобними бомбами, прагнучи ціною самопожертви прибрати тих, хто, на їхню думку, заважає історії. Така смілива практика не допомогла знайти відповіді, вирішення питання так і не вийшло за межі непевних здогадок.

В інших науках свої непевні здогадки вчені перевіряють експериментом. Історія ж експериментаторству не підлягає, Сама по собі вона найдинамічніший процес у природі. Історична наука, на жаль, чи не найстатичніша з усіх наук.

От коли б можна було вилучити з історії якусь відому історичну особу, а потім поспостерігати — як без неї розгорнуться події.

Ех, якби ж то… Се явно неможливо. Але ж яка незбагненна межа у наш вражаючий вік між можливим і неможливим! А чи давно було неможливою маячнею дістатися Місяця…

Гортаючи на сон грядущий популярний журнал, я випадково надибав статтю…

Група біологів, очолювана доктором біологічних наук В. В. Меншуткіним, поставила собі за мету промоделювати — не більше не менше! — еволюцію хребетних, починаючи з праланцетника. Це примітивне створіння жило на нашій Землі у теплих морях близько мільярда років тому, було десять сантиметрів завдовжки, мало, мабуть, напівпрозоре тіло і спинну струну без жодних натяків на головний мозок. Воно стало предком усього, що плаває, повзає, літає, бігає на планеті, плоть якого тримається на кістяку. Предком і самої людини.

Промоделювати, як відбулося таке багатолике перетворення праланцетника, схематично відтворити різноманітний мінливий шлях протягом мільярда років… Легко сказати!

Та біологи під керівництвом доктора Меншуткіна і раніше моделювали з допомогою електронно-обчислювальної машини не такі масштабні відтинки еволюції. І зараз вони розробили вихідну програму, яка містила характерні особливості праланцетника, враховувала зовнішні умови. Закодований праланцетник, як і живий, здатний був давати потом ство, яке однаковою мірою вміє і не вміє пристосовуватись до навколишніх умов. Еволюція повинна відбуватись за Дарвіним — шляхом відбору випадкових змін.

Програму заклали в М-4030, далеко не найбільш швидкодіючу обчислювальну машину. Вона слухняно почала видавати в періодичних розпечатках набори символів, з яких експериментатори без особливих зусиль стали реконструювати тварин, так би мовити, вже у «плотському вигляді». Те, що у природі відбувалося за десятки й сотні мільйонів років, машина прокручувала за хвилини…

Якщо природа обрала той шлях розвитку, який маємо ми на своїй планеті, то хто може гарантувати, що він єдиний? А раптом еволюційних шляхів безліч, не відомо, який ще випаде… Меншуткін загадував: а чи не утвориться якась куляста істота, що котитиметься по землі. Його помічник кандидат наук Б. Мєдников мріяв, що розвинуться шестиногі — схожі на комах — ссавці, яким у майбутньому чому б і не перетворитися в кентаврів.

Та жодних чудес не сталося. З праланцетника в машинній еволюції утворились різноманітні риби, вони обростали панцирем і втрачали його, ставали гігантами і знову дрібніли. Нарешті одна з них виповзла на плавниках з води на сушу, перетворилася в ящира… Врешті-решт з’явилася істота з високоорганізованою нервовою системою, яка пересувалася на задніх кінцівках. Машина чесно повторила ту велику второвану дорогу, яку пройшли ми, — від праланцетника до людини!

Прочитавши це, я розхвилювався і засоромився. Кому-кому, а мені постійно доводилось і самому писати екзерсиси і брати участь у колективному створенні симфонічних композицій, які відтак програвалися на таких от гармошках, відтворюючи певні фізичні картини світу. Поетам не властиво «алгеброю гармонію перевіряти», але лінгвісти, які вивчають цих поетів, тепер дуже часто вдаються до таких складних математичних обчислень, що з ними вправляються тільки комп’ютери. Історики ж і тут показали себе як рутинери. Якщо вже біологи зважились програти на машині мільярдолітній розвиток, то чому ж те саме не можна зробити з людськими століттями і тисячоліттями? Слід узяти реальний історичний період, в якому діє якась видатна особа, запрограмувати його, перевірити на обчислювальній машині — чи співпаде запрограмований розвиток з ходом історії? Співпаде — чудово! Ось тоді вилучимо з програми видатну особу, подивимось, як змодельована історія поведеться без неї. Матимемо конкретні результати, не ворожіння на бобах. Виявляється, з непідвладно-величною історією також можна проводити експерименти.