Ірина Сушко зараз виконувала для нас роль Марії Маг далини. Вона — ні, не кричала у бурхливій екзальтації, навіть особливого хвилювання не виказувала — встигла наодинці пережити неймовірну подію, — відсьорбнула з чашки, поставила її на стіл, виудила з сумочки сигарети.

— Якщо дозволите, я запалю… — Затягнулася, мружилась на димок. — Так ось слухайте…

І почала спокійненько розповідати.

Машина по закладеній у ній програмі рухала нашу модель — замість зниклого Христа діяв Павло. І тут відпала необхідність у покладеній на машину забороні — не повторювати поєднання символів, котрі у своїй сукупності означали у нашій моделі Христа. Але Ірина, напевно, не знімала б спеціально цю заборону, якби довелося докладати якихось зусиль, порушувати цілісність програми. Ніхто з нас не надавав великого значення побічній забороні. Проте сталося несподіване. Ірина мала зняти свій пакет дисків, звільнити місце для іншої програми, але загаялася, оператор почав маніпулювати з машиною… Спохопилася відразу, та частина нашого запису постраждала. І, виявляється, у тому місці, де була заборона на Ісуса. Ірина не пробувала його відновити— навіщо, коли вже самостійно діє Павло, історичне місце зайняте, — стерла остаточно.

Вчені постійно натикаються на випадковості. В Ерстеда випадково компас виявився поруч з під’єднаним до батареї проводом… Випадково Беккерель поклав грудочки уранової солі на загорнуту в чорний папір фотографічну пластинку… Ірина випадково, не надаючи цьому ваги, викинула заборону з нашої програми…

І звільнена від заборони машина породила Христа. Вона не відала про його попереднє існування, будь-які сліди засновника християнства були стерті з її машинної пам’яті, існував лише розрізнений набір багаточисленних символів, що означали окремі риси людських характерів. І те, що з цих частиночок склався образ Христа, випадковістю уже не могло бути!

Зовсім не екзальтована, аж ніяк не ідеалістка, та по-своєму затята, Ірина кілька днів ганяла машину, ловила помилку…

Вбитий нами Ісус воскрес, найбільш фантастична з усіх євангельських легенд повторювалася безпристрасною машиною. І не повторювалася навіть, ні — машина ні сном ні духом не відала про легенду, вона її знову створила. Мимоволі холодок проймає — чи не наткнулися на надприродну силу?

Ірина Сушко, новоявлена Магдалина, погасила у блюдці недопалок, поставила крапку у розповіді. Ми всі мовчимо. Навіть Миша Дідусь, завжди готовий вітати чудо, зараз збентежений і розгублений, нишком позиркує то на мене, то на Ірину, Кругла фізіономія Толі Зибкова Порожевіла, вкрилася потом, широко розплющені очі по-рисячому загострилися. І збоку вдивляється у мене зацікавлено поблискуючим оком Катя — хотів би я сам побачити свою фізіономію.

Катя у своїй звичній гордуватій поставі, білі руки прилягли спочити на скатертину. Вона перша перервала тишу:

— Хто хоче ще чаю?

Ніхто не відповів. Порожнеча у моїй голові і переповненість у моїх грудях. Але ж чому не торжествує Миша Дідусь, пропускає такий рідкісний для себе момент?

Знову голос Каті, врівноважений, трохи насмішкуватий:

— Отже, самі себе перелякали… Випийте ще по чашечці.

Змарніле лице Ірини втомлене, вона каже ні на кого не дивлячись:

— Ми — себе?.. Та ні, збоку звалилося. Щось там є.

І Миша шумно видихнув з бороди:

— Вона!

Всі ворухнулися, охоче повернулися до нього — нехай будуть хоч Мишині буйні фантазії, але це вже щось.

— Вона. Визначеність. Спробуйте тепер заперечити, що її не існує.

Не дуже стримані і не дуже нові для нас фантазії, чув їх не раз. Толя Зибков без ентузіазму пирхає:

— Ну так, звісно, перст божий!

Він встиг пригасити рисячий блиск в очах, та схвильований рум’янець ще не зійшов з його товстих щік.

— У тебе коротка пам’ять, забув, що я завжди твердив: і без бога природа божественна! — Хміль сенсаційності нарешті вдарив Миші в голову, він набирає молодецького вигляду, а голос стає чванькуватим: — Визначеність у природі в усьому — риби мали створити плазунів, плазуни в свою чергу…

Ірина Сушко з серцем перебиває:

— Чули, Манилушко. Твоєю визначеністю, мудрий Гордію, будь-який вузол, не розплутуючи, можна розрубати. Рубонем — визначений Христос, та й годі. Зачиняй тоді нашу забігалівку.

Миша всепрощаюче знизав плечима.

— Що ж, поясни інакше. Я послухаю.

— Зараз не можу. Доведеться набратися терпіння.

— Чого ви дивуєтеся? Хіба могло бути інакше? — втрутилася Катя, краєм ока стежачи за виразом мого обличчя. — Кожен з вас має знати, як важко змінити плин подій навіть у тому малесенькому куточку життя, де ми сидимо у полоні. Хоча б у тій же сім’ї… Нам увесь час здається: варто лише піднатужитися як слід — і наше життя стане на потрібні рейки, покотиться собі рівнесенько… І хто з нас не хотів цього і хто може похвалитися, що цього досяг? Завжди нас заносить убік, туди, де трясе й хилитає, набиває гулі й синяки. Це в сім’ї, у малому масштабі, а ви хочете історію підправити — течи, голубонько, інакше! Комари своїм писком намірилися вітер змінити, чи не смішно!..

— Історію? — заперечив я. — Надто сильно сказано. Простенькою, вельми простенькою її моделлю намагаємося маніпулювати. І ось — сюрприз! Гм — так, приголомшливий.

— Що ж… — спокійнесенько погодилася дружина. — Шана вам і хвала, модель ваша неабияка, повторює те, що є у житті.

— Цебто вчить: куди ти зі свинячим писком та в пшеничне тісто. Хіба не так? — без звичної агресії, скоріш тоскно сказала Ірина.

Катя із сумною усмішечкою стенула плечима, не відповіла.

— Шана нам і хвала! — бадьоро підхопив Миша. — Схоже на те, що ми вловили найпотаємніше — наявність заданості у природі. З атомів вона конструювала молекули, з молекул живі клітини, з клітин організми все складніші і складніші — по суті, природа працює на розум! А що ми вчинили! Ми ж безцеремонно вирвали у неї дискретну частку добутого розуму. Ні, пустуєш, не смій, не віддам! Модель спрацювала, повернула своє…

Толя Зибков нетерпляче зіскочив з місця, прокотився по тісній кухні від стільця до дверей і звідти назад, випнув пухкі груди, зупинився, окинув усіх просвітленим зором.

— Я… Я і не знаю, що й сказати! Не боюсь у цьому признатися. Коли хочете, то я навіть щасливий! Ви ось теж розгубилися, тож тіштеся — є над чим посушити голову, визначилося, дух перехоплює!.. Хіба часто доводиться переживати таке? У мене, може, це почуття уперше. Так! Але я чекав його, чекав! Вірив — з’явиться.

І я раптом відчув прилив вдячності до цього безкорисливого ловця знань. «Летіть, голуби!» — нехай так. Та ніхто інший, а він, Толя Зибков, зі своїм інтелектуальним снобізмом спритніше від будь-кого допоможе мені поставити сильце на голуба. А вже потім я з рук не випущу — лети, мовляв, — є, ні, постараюся примусштьслужити. На інших ловчих, на Мишу Дідуся, навіть на Ірину Сушко я не можу так розраховувати. Миша почне вивергати мені вулканічні емоції (ще насьорбаємося), а Ірина Сушко відсторониться: «Я штурвальний, Георгію Петровичу, а ви капітан, курс ви прокладаєте».

Дух перехоплює… Толя щасливий, а я хіба — ні?.. А втім, варто пам’ятати, що найбільш захоплюючі таємниці, коли їх розкривали, досить часто розчаровували своєю простотою: наш праотець Адам аж ніяк не ідеал людини, а всього-на-всього напівмавпа, легендарний потоп — звичайна повінь, а Вавілонська вежа — не такий вже й високий храм… І треба чекати: містичне чудо, воскресіння Христа, мабуть, поясниться до прикрості просто, до конфузу буденно. Але дух перехоплює — нічого не можу з собою вдіяти. Незбагненне чудо!

Збоку поглядає на мене вірна дружина Катя із співчутливою усмішечкою, котру вловити можу лише я один. Вона краще від інших розуміла, що коїться зі мною. Розуміла і, як завжди, не поділяла настрою, не сприймала його всерйоз.

Цієї ночі я довго не міг заснути, лежав у темряві й переносився подумхи у ту неспокійну пору, коли нове вчення лише слабко тліло під спудом подій, що роздирали велику Римську імперію.