Мілдред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтеґ чув її уривчасте дихання, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона кілька разів повторила його ім’я, а тоді, застогнавши, кинулася до купи книжок, ухопила одну й побігла в кухню до сміттєспалювача.

Монтеґ перейняв її, міцно схопивши обіруч. Мілдред заверещала і, дряпаючись та пручаючись, силкувалася вирватись.

— Стій, Міллі, стій! Зачекай! Годі, прошу тебе. Ти нічого не знаєш... Та годі ж бо!..— він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув.

Губи її знов повторили його ім’я, і вона гірко заплакала.

— Міллі! — почав він.— Послухай мене. Лише хвилину, чуєш? Уже нічого не вдієш. Тепер їх не можна спалити. Я хочу зазирнути в них, хоч разочок. Якщо бранд-мейстерова правда, ми спалимо їх разом, повір мені, разом спалимо їх! Ти повинна допомогти мені.— Він узяв її за підборіддя, глянув в обличчя, шукаючи в ньому себе, шукаючи поради на те, як йому бути.— Хочеш чи ні, а ми вже заплуталися. Впродовж усіх цих років я нічого не просив у тебе, а тепер прошу, ні,— благаю. Ми повинні з’ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа — оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого почати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти мені зараз потрібна. Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на тому край! Я обіцяю тобі, присягаюсь! І, якщо в цих книжках є хоч що-небудь, бодай мала іскра глузду в суцільному хаосі, нам, можливо, пощастить передати її іншим. Мілдред уже не пручалась, і він випустив її. Вона осіла, прихилилася до стіни й повільно сповзла на підлогу. Сидячи біля купи книжок, вона мовчки дивилася на них. Помітивши, що нога торкнулась однієї книжки, Мілдред похапцем відсмикнула її.

— Ота жінка, Міллі, вчора... Ти не була там. Ти не бачила її обличчя. І Кларіс. Ти ніколи не розмовляла з нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її. А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуванні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і раптом зрозумів, що я ненавиджу їх, ненавиджу самого себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити самих паліїв.

— Гаю!

Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: «Місіс Монтеґ, місіс Монтеґ, до вас прийшли. Місіс Монтеґ, місіс Монтеґ, до вас прийшли».

Тиша.

Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися на підлозі.

— Бітті...— промовила Мілдред.

— Не може бути!

— Він повернувся,— прошепотіла вона.

І знову негучний голос від дверей: «До вас прийшли».

— Ми не відімкнемо.— Монтеґ прихилився до стіни, а тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу. Його охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов заховаті книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому не стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз. Отож він сидів навпочіпки, потім просто сів на підлогу; нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше. Монтеґ підняв з підлоги маленький томик.

— З чого почнемо?— Він розкрив книжку на середині і зазирнув у неї.— Мабуть, із самого початку...

— Він зараз увійде і спалить нас разом із книжками! — мовила Мілдред.

Гучномовець нарешті замовк. Запала тиша. Монтеґ відчув, що хтось стоїть біля дверей, чекає, прислухається. Потім почулася хода — хтось пішов від будинку стежкою, далі лужком...

— Подивимося, що тут написано,— сказав Монтеґ. Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторінок, перескакуючи з однієї на другу, Монтеґ нарешті зупинився на таких рядках:

— «Підрахували, що протягом цього часу не менше одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розбивати яєць з носка».

Мілдред сиділа навпроти нього.

— Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Бранд-мейстер казав правду!

— Стривай,— відповів Монтеґ.— Почнемо знову, з самого початку.

Частина друга

РЕШЕТО І ПІСОК

Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вони читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фей-єрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоловіків у чорних оксамитових костюмах, які витягали сто-фунтових кроликів зі срібних циліндрів. Вітальня була мертва, Мілдред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтеґ то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.

— «Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце». Монтеґ сидів, прислухаючись до дощу.

— Може, саме це й було в дівчини, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.

— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.

Монтеґ, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку.

— «Наша улюблена тема: про Себе».— Він скоса поглянув на стіну.— «Наша улюблена тема: про Себе».

— Оце я розумію,— мовила Мілдред.

— Але для Кларіс це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам’ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві книжки.— Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Кларіс.

Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері. Монтеґ укляк. Мілдред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.

— Хтось коло дверей... Чому мовчить гучномовець?

— Я вимкнув його...

За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілдред засміялася.

— Це усього-на-всього собака! Прогнати його?

— Не ворушись! Сиди!

Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.

— Повернімося до нашого заняття,— спокійно сказав Монтеґ.

Мілдред відкинула книжку ногою.