— Краще й бути не може,— відповів я.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Якщо ти так кажеш, то скоріше погано.

— Ну що ти, Гері… Знаєш, люба… мені зараз треба на хвилинку вийти,— квапливо сказав я. — Зачекай на мене тут, гаразд? А може… ти голодна? — додав я, бо сам раптово відчув, що хочу їсти.

— Голодна? Ні.— Вона труснула головою, й від цього руху волосся розсипалося по її плечах.— Мені зачекати на тебе тут? Ти надовго?

— На годинку… — почав я, але вона перебила мене:

— Я піду з тобою.

— Тобі не можна йти зі мною, бо мені треба працювати.

— Я піду з тобою.

Це була вже явно інша Гері: та, колишня, ніколи не нав’язувалася. Ніколи.

— Це неможливо, маленька моя…

Вона глянула на мене знизу, потім несподівано взяла мою руку. Я провів долонею по її плечу; воно було пружне й тепле; зовсім не бажаючи того, я почав пестити Гері. Все моє єство жадало її, тяглося й поривалося до неї всупереч розуму, всупереч логіці й страху.

Намагаючись будь-що зберегти рівновагу, я повторив:

— Це неможливо, Гері. Ти мусиш залишитися тут.

— Ні.

Як це пролунало!

— Чому?

— Н… не знаю.

Вона озирнулася довкола й знову звела на мене очі.

— Я не можу…— майже пошепки вимовила вона.

— Але чому?!

— Не знаю. Не можу. Мені здається… Мені здається…

Гері вперто шукала в собі відповідь, а коли нарешті знайшла, ця відповідь пролунала для неї самої як одкровення:

— Мені здається, що я повинна весь час бачити тебе.

Вона сказала це якось по-діловому, без найменшого натяку на почуття. За цим щось крилося. І хоч зовні ніщо не змінилося,— я все ще обіймав Гері, дивлячись їй у вічі,— проте непомітно почав заламувати її руки за спину. Цей рух, спершу не зовсім певний, ставав дедалі усвідомленішим — у мене з’явилася мета. Я вже шукав очима, чим можна було б її зв’язати.

Лікті Гері, вивернені назад, легенько вдарилися один об один і водночас напружилися з такою силою, яка звела нанівець мою спробу. Я боровся, може, секунду. Навіть атлет, перегнувшись назад, як Гері, ледве торкаючись ногами підлоги, не зміг би випручатися з моїх рук. А вона, з виразом усе тієї ж незворушності на обличчі й з ледь помітною невпевненою усмішкою на устах розімкнула мої обійми, випросталась і опустила руки.

Її очі спостерігали за мною так само спокійно й зацікавлено, як напочатку, коли я тільки-но прокинувся. Вона немовби й не помітила мого відчайдушного зусилля, викликаного нападом страху. Гері стояла непорушна, байдужа, зосереджена, трохи всім цим здивована й, здавалося, на щось чекала.

Руки мої опали самі собою. Я підійшов до полиці біля умивальника. Відчуваючи, що потрапив у жахливу пастку, шукав виходу, перебираючи подумки дедалі нещадніші способи боротьби. Якби мене в цю мить хтось запитав, що зі мною діється і що все це означає, я не міг би видушити з себе й слова, але мені вже було ясно: те, що коїться на станції з усіма нами, становить одне ціле, таке ж страшне, як і незбагненне. Та в цю хвилину мене цікавило зовсім інше — я силкувався знайти якийсь викрут, якусь лазівку для втечі. Я стояв до Гері спиною, але весь час відчував на собі її погляд. Над полицею в стіні була маленька аптечка. Нашвидку оглянувши її, я знайшов слоїчок із снотворним і кинув у склянку чотири таблетки — максимальну дозу. Я навіть не дуже приховував свої маніпуляції від Гері. Важко сказати чому — тоді я над цим не замислювався. Я налив у склянку гарячої води, зачекав, поки таблетки розчиняться, і підійшов до Гері, яка все ще непорушно стояла на місці.

— Ти сердишся? — тихо запитав я.

— Та ні.

— На випий.

Не знаю чому, я був певен, що вона мене послухається. І справді, Гері мовчки взяла склянку з моїх рук і духом випила снотворне. Я поставив порожню склянку на столик і сів у кутку між шафою й книжковою полицею. Гері повільно підійшла до мене і вмостилася на підлозі біля крісла, підібгавши під себе ноги, як це вона робила раніше, й не менш знайомим мені рухом відкинула волосся. Хоч я вже не вірив у те, що це Гері, кожного разу, коли я впізнавав її звички, мені перехоплювало подих. Це було незрозуміло й страшно, та найстрашніше було те, що я сам я змушений був поводитись підступно, вдаючи, ніби вважаю її за Гері; але ж сама вона й справді вважала себе за Гері, отже, з цього погляду, в її поведінці не було ніякої підступності. Не знаю, як я дійшов такого висновку, але я був певен цього, якщо тут взагалі могла існувати якась певність!

Я сидів, а дівчина обіперлася плечем об мої коліна, її волосся лоскотало мені руки; ми обоє майже не ворушилися. Кілька разів я непомітно зиркнув на годинник. Минуло півгодини — снотворне мало б уже подіяти. Гері щось тихенько пробурмотіла.

— Що ти сказала? — запитав я, але вона не відповіла.

І я подумав, що її таки почав змагати сон, хоч, відверто кажучи, в глибині душі сумнівався, що ліки подіють. Чому? І на це запитання я не знаходив відповіді. Найімовірніше, тому, що моя хитрість була надто примітивна.

Поволі голова Гері схилилася на мої коліна, темне волосся впало їй на обличчя; вона дихала розмірено, як знеможена сном людина. Я вже хотів був перенести її на ліжко, та зненацька вона, не розплющуючи очей, легенько скубнула мене за чуба й зареготала.

Я заціпенів, а Гері аж заходилася сміхом. Примружившись, вона стежила за мною з наївним і лукавим виразом на личку. Я сидів, неприродно випростаний, ошелешений і безпорадний. А Гері, хихикнувши ще раз, притулилася щокою до моєї руки й замовкла.

— Чого ти смієшся? — запитав я глухим голосом.

На обличчі Гері знову з’явився той самий вираз тривожної задуми. Я бачив, що вона хоче бути зі мною щирою. Вона торкнула пальцем свій маленький носик і, зітхнувши, нарешті сказала:

— Сама не знаю.— В її словах був непідробний подив.— Я поводжусь, як ідіотка, правда ж? Мені чомусь раптом… Та ти теж гарний: сидиш надутий, як… як Пелвіс.

— Як хто? — перепитав я, бо мені здалося, що я не дочув.

— Як Пелвіс, ти ж його знаєш, того товстуна…

Це вже взагалі було щось неймовірне: Гері, поза всяким сумнівом, не могла ні знати, ні навіть чути від мене про Пелвіса з тієї простої причини, що він повернувся із своєї експедиції щонайменше через три роки після її смерті. Я теж не був з ним до того знайомий і не знав, що головуючи на зборах Інституту, він мав неприємну звичку страшенно затягувати засідання. Власне кажучи, його звали Пелле Вілліс — звідси й скорочене прізвисько, яке до повернення Пелвіса теж нікому не було відоме.

Гері сперлася ліктями на мої коліна і втупилася мені в вічі. Я поклав їй руки на плечі й повільно провів долонями по них, так що мої пальці майже зімкнулися довкола її пульсуючої шиї. Зрештою, це можна було сприйняти як пестощі, і, судячи з її погляду, вона так до цього й поставилася. Насправді ж я просто хотів пересвідчитись, що в неї звичайне, тепле людське тіло і що під м’язами є кістки й суглоби. Дивлячись у її спокійні очі, я відчув нездоланне бажання щосили стиснути їй горло.

Мої пальці вже майже зімкнулись, коли мені раптом пригадалися закривавлені руки Снаута, і я відпустив Гері.

— Як ти чудно дивишся…— спокійно мовила вона.

Серце моє так калатало, що я не міг видобути з себе й слова. Я на мить заплющив очі.

І раптом у мене виник чіткий план дій, від початку до кінця, з усіма подробицями. Не гаючи й секунди, я підвівся з крісла.

— Мені вже треба йти, Гері,— сказав я,— і якщо ти так дуже хочеш, то ходімо зі мною.

— Гаразд.

Вона рвучко підхопилася з підлоги.

— Чому ти боса? — запитав я, підходячи до шафи й вибираючи з-поміж різнобарвних комбінезонів два — для себе і для неї.

— Не знаю… мабуть, я кудись запроторила свої туфлі…— невпевнено відповіла вона.

Я пропустив це повз вуха.

— У платті ти не зможеш цього надягти, доведеться скинути.

— Комбінезон?… А навіщо? — здивувалася вона й відразу ж почала стягувати з себе плаття.

Та тут з’ясувалася дивна річ — плаття не знімалося, бо як виявилося, на ньому не було жодної застібки, блискавки чи хоча б якогось гачка. Червоні ґудзики посередині правили за звичайнісіньку оздобу. Гері збентежено всміхнулась. Удаючи, що в цьому немає нічого особливого, я підняв з підлоги схожий на скальпель інструмент ї розрізав плаття на спині, там, де кінчався виріз. Тепер вона могла стягти його через голову. Комбінезон був на неї трохи завеликий.