— Воїни Варкана... ті, що лишилися там... надто захопилися боєм, і їх відрізали віщуни, замість того, щоб напасти самим на віщунів звідси. От стан і ускладнився.

Мабуть, саме цим був незадоволений і Варкан. Він повернувся до чужинців і виразно махнув рукою, вказуючи на скелі: мовляв, швидше туди! Йому не довелося повторювати, бо становище було для всіх зрозуміле. За мить вони видряпалися на майданчик, до рятівних скель, де можна було залягти й оборонятися.

Артем згадав те, про що казав йому Іван Семенович, і відповів геологові:

— Все одно перемога буде за Варканом і Ронісом! І ми ще відсвяткуємо з ними ту перемогу! Ручуся вам!

— Не поспішайте з висновками, Артеме. Ще невідомо, чи братимемо ми участь, у такому святкуванні...

— Чому?

— Не знаю, може, віщунам пощастить знову захопити нас... і тоді вже вони не подарують нам життя... Адже нам немає куди тікати від них, хіба ви не розумієте цього?

— Але тут, за скелями, ми дочекаємося допомоги Роніса. І, крім того, за скелями є коні...

— Туди треба ще добратися, Артеме.

І наче підтверджуючи слова Дмитра Борисовича, в повітрі навколо них пронизливо засвистіло, загрозливо заспівало різними голосами, високими й роздираючими слух. Це була дика какофонія свистячих звуків, що шарпали нерви. Нічого подібного Артем досі ніколи не чув. Він побачив, як зблідла Ліда, як насупився Іван Семенович. Від несподіванки здригнувся й Дмитро Борисович. Але археолог відразу опанував себе, як це не було дивним для інших, — саме він, а не хтось інший.

— Лягайте! Негайно лягайте на землю! — вигукнув він рішуче. — Там, під скелями! Це — свистячі стріли скіфів!

Через кілька секунд вони вже лежали під скелястим гребенем, що відокремлював їх од жерців і воїнів Гартака, які були внизу, під майданчиком. Тепер Артем і його товариші розуміли, що трапилося. Над їхнім майданчиком зверху пролітав дощ стріл, випущених ворогами. Ці стріли були незвичайні: під час польоту вони гостро свистіли на різні лади. Стріли пролітали понад скелястим гребенем й падали позаду них, не завдаючи шкоди поки що нікому. Поки що...

Дмитро Борисович, лежачи під скелею, мовив:

— Так, це знамениті свистячі стріли скіфів! Вони вживали їх, щоб посіяти паніку між ворогами. І Дорбатай, очевидно, вирішив, що ці стріли налякають і нас... він був недалекий від істини, старий шахрай! Адже дійсно страшно.

— Від несподіванки, — пробував виправдатись Артем, поглядаючи на Ліду, з обличчя якої ще не зникла блідість. — Знаєте, надто вже несподіваним виявився цей свист... наче якась психічна атака, їй-бо! А справді — нічого надзвичайного, стріли як стріли. Тим більше, що жерці й воїни Гартака не можуть прицілюватися знизу, стріли пролітають над нами. І взагалі, не такий страшний чорт, як його малюють!

— Все це так, — роздумливо відгукнувся Іван Семенович. — А от якщо вони почнуть стріляти інакше...

— Як? — спитав Артем.

— Навісним вогнем. Понад скелями, щоб стріли падали на нас згори. Розумієте?

— Можуть узяти й шпичасті стріли, — додав Дмитро Борисович, наче міркуючи. — Не знаю, правда, чи користується наше плем’я ними... але й це цілком можливо.

— Які там ще шпичасті стріли? Що це таке? — стривожено спитав Артем. Він відчув, як Ліда злякано стиснула його руку. Артем хотів був щось сказати, чимсь заспокоїти дівчину, нерви якої були надто напружені внаслідок усього того, що вона пережила, але не встиг.

З глухим стукотом кілька стріл упало на скелі біля них. Дві застрягли в землі. І відразу почувся стриманий стогін. Невже когось поранено? Кого саме?..

Із завмиранням серця Артем побачив, як Варкан схопився за ліве плече. З нього стікала кров.

— Варкана поранено!

Молодий скіф зблід. Він намагався висмикнути стрілу з плеча, але у нього нічого не виходило. Варкан потягнув її міцніше. Стріла лишалася на місці, і лише м’язи, що здулися, показували, з якою силою тягне її скіф. Артем перевів погляд на Дмитра Борисовича і побачив на його обличчі жах.

— Шпичаста стріла, — почув він приглушений шепіт археолога. — Шпичаста стріла... її не можна вийняти з тіла... може, тільки якщо розрізати... інакше бронзовий наконечник окислиться... а якщо вона ще й отруєна?..

Молодий скіф закусив губи й залишив спроби витягти стрілу. Один з його воїнів підповз до Варкана, тримаючи в руках ремінь. Він туго перев’язав плече пораненому і щось сказав. Варкан заплющив очі й мовчки похилив голову.

Артем не втішав його. Мужньому скіфові це було не потрібно. Дощ стріл тим часом припинився. Іноді пролітала поодинока, випущена якимсь жерцем, вона із свистом прорізала повітря.

— Дорбатай вигадує щось нове, — зауважив Іван Семенович. — Однією атакою він не обмежиться. Але що саме? Артем, як у вас справи?

Артем, розуміючи, глянув на нього і замість відповіді почав щось шукати в своїй сумці. Він не бачив, нахилившись, як над гребенем скелі тихо підвелася голова в шкіряному шоломі. Вусатий скіфський воїн, тримаючись іще руками за краї гребеня, швидко огледівся. Найближче до нього був Артем, який усе ще не помічав небезпеки. Так само тихо воїн підвів дротик, націлився. Це тривало якусь частку секунди.

— Артеме! — встиг тільки скрикнути Дмитро Борисович, який раптом помітив воїна з піднесеним дротиком.

Юнак підвів голову. Він скам’янів. Прямо перед собою побачив дротик, що націлювався на нього.

«Кінець!» — майнуло у нього в думках.

Але майже водночас він побачив, як щось велике й темне майнуло перед ним і впало на скелю. То був Варкан!

Самовідданий молодий скіф встиг помітити небезпеку, що загрожувала його побратимові. Коли б він не був поранений, — Варкан устиг би й відбити ту небезпеку. Але рана не дозволяла йому зробити це. І він блискавично прийняв інше рішення. Невловимо, швидким рухом він стрибнув прямо на воїна, який націлявся дротиком. Чи хотів Варкан вбити його, чи мав на увазі щось інше, — хто міг знати про це?..

Воїн метнув свою зброю. Дротик полетів. Він описав у повітрі дугу. Артем бачив його літ — і враз Варкан опинився між скам’янілим юнаком і тонкою загостреною дротиною, що несла йому смерть. Пролунав важкий стогін, і Варкан упав на скелю перед Артемом. В той самий момент блискуча бойова сокира Дмитра Борисовича впала на голову воїна в шкіряному шоломі, що не встиг ще сховатися за гребінь скелі. Змахнувши руками, воїн покотився вниз. Та хіба це могло врятувати сміливого Варкана?

Ніхто й не глянув туди, де котився воїн. Варкан, хоробрий прямодушний Варкан лежав на землі! З його грудей стирчав дротик, який призначав підступний ворог Артемові. Кров широким струменем стікала з рани..

— Варкане, Варкане, навіщо?.. — ледве вимовив вражений Артем. Він схилився над своїм самовідданим побратимом. Рожева піна показалася на губах Варкана — і це було певною ознакою того, що дротик пробив йому легені. Молодий ватажок знайшов у собі сили ще всміхнутися. Його рука навпомацки знайшла тремтячу руку Артема. Скіф стиснув її — слабо, ледве чутно. Де поділася його сила?..

Сльози виступили на очах Артема. Допомогти, допомогти будь-що Варканові! Але як?.. Юнак почув похмурий голос Івана Семеновича:

— У нього пробиті легені... ми не маємо засобів... нічого не можна зробити...

Знизу долинали крики віщунів, які підбадьорювали один одного до рішучого нападу на чужинців. І той напад обов’язково мав відбутися, бо віщуни й старшинські воїни могли відступати тільки в цьому напрямі, через скелі. Адже повсталі невільники й бійці загону Варкана вже з’єдналися — це було чудово видно звідси, згори. — і напосідали на них уже біля гайка, поступово відтісняючи до підніжжя скель. Безумовно, повсталі невільники візьмуть гору, вони розіб’ють ворогів. Проте чи не встигнуть віщуни за цей час захопити позицію в скелях? Їх дуже багато, кілька воїнів Варкана й чужинці не зможуть протистояти їм, якщо віщуни ринуть сюди суцільною лавою.

Ось долинав рипучий голос Дорбатая. Він щось наказує. Що саме?..

Товариші Варкана зайняли бойові місця біля гребеня скель. їх не можна було вразити знизу в цій вигідній для них позиції. Знизу можна було видиратися сюди тільки поодинці, попадаючи при цьому під удари тих, хто був нагорі. Віщуни вже пробували пролізти — і двоє чи троє з них лежали внизу, біля підніжжя, звалившися з порубаними головами. Решта не насмілювалася поки що лізти вгору.