Я теж хочу бачити тебе. Інколи мені здається, що чую твої кроки під вікном, і я лечу, мов божевільна. А потім бачу, що то ходить мій старенький генерал…

Як я хочу, щоб ти був генералом…

Наталка».

Це був перший лист від Наталки, в якому написала, що хоче бачити його. Всього кілька рядків. Платон перечитав їх разів з двадцять. Рядки розповіли йому багато.

— Галю, сестричко, я зараз поїду, а ти побудь з Васьком до понеділка, добре? Я швидко повернусь. Тільки туди і назад… Знайди мого светра.

— Ти до неї?

— До неї! До неї! — Платон підхопив Галю і закрутився по кімнаті.

— Їдь,— тихо промовила дівчина.— Ти — молодець.

— Чому це я став молодцем?

— Бо ти їдеш до неї в заметіль, сотні кілометрів… А є такі, що не ступлять і кроку.

Платон зібрався швидко. Взув чоботи, надягнув батькового військового кожушка, підрахував свої фінансові можливості і вирішив, що більше тридцяти карбованців брати не має права.

— У понеділок буду,— сказав на прощання Галі і пішов до Снопа.

Ничипір Іванович вислухав і дозволив:

— Видно, дуже тобі треба, Платоне, їдь.

Юхим вийшов з хати разом з Платоном:

— Зараз десь коней роздобудемо, я тебе на станцію відвезу, бо до ранку не доберешся.

Біля хати Івана Лісняка стояли запряжені коні, якими той одвозив молоко.

— Почекай,— сказав Юхим і побіг на подвір'я. Іван з Катрею вечеряли.

— Просимо до столу, Юхиме.— Катря поставила ще одну миску.

— Спасибі, я до Івана Івановича.

Лісняк подав свого зошита. Юхим написав, що він просить коней, хоче відвезти на станцію Платона.

«Куди їде Платон?» — написав Лісняк.

«У Вінницю».

«Чого?»

«Там живе дівчина, яку він любить».

«Бери. Тільки не дуже швидко їдьте. Для любові нічого не пошкодую»,— написав Іван Лісняк, і обличчя його стало красивим, радісним. Виніс хлопцям ще й свого кожуха. Потім узяв батога і накреслив пужалном на снігу: «Як звати?»

«Наталка»,— вивів Платон. Коні легко підхопили сани.

Біля криниці Полікарп Чугай напував коней, Степка сиділа на санях, кутаючись у велику хустку.

— Куди це ви зібрались проти ночі, дядьку Полікарпе? — притримав коней Юхим.

— Там пеньків накорчував, то привезти хочу…

— Як же ви їх корчуєте в такі морози?

— Після роботи прийду та ломом, ломом, а потім сокирою, за днів три і викорчую… І пенька нема, і дрова є. Та й Коляда не заверне… Тпру, не спіши, нап'єшся.

— А ви ж куди? — виглядають з-під хустки Степчині очі.

— Женитись! Вйо! — ляснув батогом Юхим.

Проїжджаючи повз Ліснякову хату, Степка прочитала на снігу: «Наталка». Вона зіскочила з саней і пробігла своїми чобітками по літерах…

— Ти що, дочко, здуріла, сніг толочиш,— сказав Полікарп.

— Не питайте, батьку…

*

За селом дорогу ще не встигло замести, і хлопці їхали швидко.

— А коли поїзд? — запитав Юхим.

— Не знаю, мабуть, ще й пересадка буде.

— Встигнемо. Вйо! Це та, полковницька?

— Та.

— Вона тобі написала, щоб приїхав?

— Ні… написала, ніби чує, як я попід вікнами ходжу…

— І все? — дивується Юхим.

— І все…

— Пхі, я думав, що вона заміж хоче екстрено… То чого ж ти їдеш? На переговори?

— Я хочу її бачити, Юхиме.

— Дорого тобі це побачення обійдеться…

— А ти б не поїхав?

— До кого?

— А якби Степка жила за двісті кілометрів від Сосонки і написала, що хоче бачити…

— Вйо, гаття!

— Ні, ти мені скажи,— наполягав Платон.

— Може б, і поїхав… Не можу я, Платоне, зрозуміти цієї Степки. То погляне на тебе так, що душу віддав би, а то пройде і не помітить… То зі мною поговорить біля перелазу, а на другий день Дмитро Кутень її проводжає… Чорт би їх побрав, цих дівчат. Вйо!

— А ти сказав Степці, що любиш?..

— Та-а, колись говорив і той… цілуватись поліз…

— Ну й що?

— Поцілував, але схопив по пиці…

— А про любов твою що сказала?

— Мовчить… Дивиться на мене, а не бачить… Десь далеко думками… І що воно таке, Платоне,— зручніше вмощується Юхим,— Світлана-«президентша» за мною сохне, по дві записки передає щодня… і славна така, проворненька… А я без Степки жити не можу… А це ще Кутень приїхав, на моє нещастя. Натягне свої шкури і рипить… То до Галі твоєї ходив, то до Світлани перекинувся, а це вже до Степки стежку топче…

— До Галі? — дивується Платон.

— Це всі знають… Їй-богу, я йому ноги поперебиваю… Відсиджу п'ятнадцять діб, позамітаю всі вулиці в Косопіллі, а ноги поперебиваю,— вирішує Юхим.— А ти що, женитись думаєш чи так…

— Хвора вона, Юхиме, на серце, дуже хвора…

— Жаль… А може, одужає, зараз ліки всякі є… Он дід Вигон торік розігнутись не міг, так йому спину звело. Поїхав у Косопілля, покололи його і через місяць ходив, як штик…

Крізь хуртовину прорізався далекий гудок паровоза.

— Вже близько. Взавтра вранці їстимеш млинці в тещі… З тиждень погостюєш?

— Де ти бачив! Якщо доберусь до ранку, то побуду день, а ввечері — додому.

— А як не відпустить?

— Хто?

— Вона…

— Ех, ти…

— Якщо не відпускатимуть, то залишайся, ми з Максимом твою норму зробимо. Чи Коляди боїшся?

— Я нікого не боюсь, Юхиме.

— А я, щоб він мене ото перестрів, як тебе з трісками, і злодієм назвав, я б йому в морду дав. То ж не чоловік, а кліщ… Вступай, Платоне, в партію, і пошлемо ми тоді цього Коляду разом з Підігрітим к… Вйо!

— А чого це ти раптом про партію заговорив?

— Батько з Мазуром та Михеєм вчора балакали. Казали так, що напишуть поручительство і тебе приймуть… А дядько Михей збирається висувати тебе на голову колгоспу.

— Ти що?

— Слово честі, чув на свої вуха.

— Юхиме, ти ці балачки облиш, бо…

— Як дядько Михей сказав, то взавтра все село знатиме. А що ж тут такого? Ти три роки в академії провчився на агронома…

— Та який там з мене ще агроном…

— Вивчишся, Платоне. А я теж на курси механіків хочу. З Максимом поїдемо, як відпустить Коляда. Дядько Мазур Максима теж в партію буде посилати… Каже, я вже старий, хай зміна буде… Максим там у таких шорах! Щовечора про політику читають з батьком, а тоді вже Максима на вечорниці пускає…

На станції було порожньо, тільки у віконці дрімав касир. Платон постукав.

— Куди? На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв той.

Почекали з хвилин п'ять. Мовчить касир.

— Та він спить! — Юхим постукав пужалном у віконце.

— Куди? — висунув сонне обличчя. — На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем…

— Тільки ж ви не спіть.

— Скажем, скажем, усьо скажем… Так. Доїдеш до Фастова, а там пересядеш,— позіхнув касир і зачинив віконце.

— Дядьку, ви що, маку об'їлись? На сон вас тягне. Коли ж поїзд на Фастів буде?

— Скажем, скажем, усьо скажем… До Фастова поїдеш через п'ять годин і… і… сім хвилин, якщо не запізниться. — Віконце знову зачинилось.

Юхим вилаявся і з співчуттям подививсь на Платона:

— Що ти будеш тут робити? Давай додому, іншим разом поїдеш.

— Ні, я поїду сьогодні. А ти, Юхиме, добирайся до села, бо завіє. Спасибі тобі.

Повз станцію мчали якісь поїзди. Якби зупинився хоч один з них та підібрав оцього самотнього пасажира… Не зупинялись. Тільки на мить вихоплювали їх фари з темряви приземкувату будівлю станції з назвою «Косополье» та поспішали через поля, мости і тунелі до великих міст.

А на станції ж — нікогісінько. Громадяни міста Косопілля не любили в таку негоду виходити з хат. Куди і чого поспішати, слава богу, не горить…

Платон подивився на годинника: пів на першу. Через дві години він уже буде в поїзді, а там… Може, Наташа буде стояти у вікні?.. Щось холодно. Платон сідає на широкий диван біля чорної голландської груби… Тут добре, тепло і можна задрімати кілька хвилин…

Гайворона розбудив високий зчіплювач вагонів з ліхтарем у руках:

— Проспиш усе царство небесне. Зараз ось автобус на Косопілля піде.