«Опричнина Івана IV, охранка Миколи ІІ, ГПУ В. Леніна — це все споконвічні, суто московські національні, лише москвинам притаманні, поліційні установи терору, подібні одна до одної, як яйце до яйця»[625].

«Москвини вважають терористичний, поліційний державний лад за цілковито природний, закономірний і навіть конечний. Тим-то вони не можуть навіть уявити якогось іншого державного ладу»[626].

«В СРСР немає ні царя, ні жандармів, ні поліції, ні в’язниці, ні каторги, ні катів. Нема. Бо ж таких гидких, зненавиджених людьми СЛІВ державна влада не вживає, бо ці СЛОВА заборонені в СРСР»[627].

«У московському словнику всі слова обернені навиворіт: правда називається брехнею, а брехня правдою; неволя називається волею; поліційне залякування — демократією; загарбання — визволенням; політбюро КПРС — світовим пролетаріатом і т. п. А найбільшою московською брехнею є московський т. зв. «комунізм», який є нічим іншим, як личиною на історичному московизмові»[628].

Швейцарський професор Г.де Рейнольд пише, що Сталін лише продовжував — аж до дрібниць — у ХХ ст. все те, що був розпочав Іван ІІІ у ХV ст. В одному слові — це деспотія. Тому сталінська імперія є цілком тотожна імперії Миколи І, Петра І, Івана IV. Реформи Петра І і змістом і формою є прототипами реформ Леніна-Сталіна. Петро І був ніким іншим, як коронованим більшовиком, тому його культ і звеличення (глорифікація) такі сильні в СРСР. Рушійною силою московської держави від першого її дня і по сьогодні є нічим і ніким не загнуздане загарбництво (імперіалізм). У Московщині ніколи не було і немає того, що в Європі зветься «суспільством». Натомість була і тепер є полохлива череда без’язиких і бездумних баранів, що покірно йдуть під ніж свого земного бога: царя раніше, а диктатора тепер. Були три форми московської імперії: 1) татарсько-московська XIV–XVII ст.; 2) Петербурзька XVIII–XIX ст.; 3) СРСР ХХ ст. Коли ж розвалиться СРСР, то четвертої вже не буде; московська імперія зникне, як зникли всі подібні до неї.

Відомий іспанський соціолог пише: «Я чекаю на книжку, що перекладе московський «марксизм» мовою московської історії. Бо ж його сила в московському, а не комуністичному змісті»[629].

Знаний англійський соціолог В. Брофорд у своїй науковій розвідці подав правдивий аналіз духовності москвина[630]. Московські емігранти намагалися його знищити за те, що він здер личину з москвинів.

«Всі москвини — навіть і незадоволені та ворожі — вважають радянську владу московською національною і державною. Тому всі москвини боронитимуть радянську владу від усіх намагань її повалити»[631].

Провідник австрійської соціал-демократичної партії Е. Пернерсторфер ще 1916 року казав: «Могутність московської імперії можна зломити й її загрозу Європі відвернути лише тоді, коли Україна буде незалежною державою. Вона буде найсильнішим заборолом Європи проти азійського, московського дикунства, як і була за минулих сторіч заборолом проти дикунства татарського»[632].

Англійська комуністка, що по кількох роках життя в СРСР повернулася до Англії, писала: «В СРСР панує господарське і політичне рабство робітників і селянства, господарський безлад, жахливе зубожіння народу. А водночас нова радянська аристократія живе розкішним, багатим життям. Отже, в СРСР існує суто капіталістична класова нерівність. В СРСР немає навіть маленької частки тієї волі, законності, людяності, які є вже давно в капіталістичних державах. Справді, СРСР — це капіталістична держава, та ще й у її старій, найгіршій формі, що була 100 років тому в Європі. Всі лиха капіталізму посилені в СРСР до нечуваного ніде ступеню, і жодного доброго, що є в капіталізмі, нема цілковито. Що найбільше обурює європейських соціалістів — це те, що радянська влада СРСР називає себе соціалістичною, пролетарською, робітничо-селянською і т. п., подібного цинізму нема в історії»[633].

Президент США Теодор Рузвельт (1858–1918) казав: «Я ніяк не можу зрозуміти московської вдачі. Москвин бреше вам в очі і, знаючи, що ви бачите його брехню, ані трохи не засоромиться. Видається мені, що москвин узагалі не знає, що таке сором».

Один визначний чужинець казав ще 1906 року в Петербурзі: «Вся Європа — панська, мовляв, у білих рукавичках. Вся ж Московщина — хамська, мовляв, без штанів. А московська «Государственная Дума» — це не парламент, а звіринець»[634].

«Вся московська нація, від царя до жебрака, жадібна крові»[635].

Наприкінці наведемо кілька українських авторів. Черкаський священик Федір Гурський казав 1654 року у своїй промові на раді в Переяславі: «Три царі або волхви піднесли були немовляткові Христові дари: золото, ладан і смирну. Золото віщувало царствування, ладан — смерть, смирна — воскресіння Божественного. Так і дари, що їх тепер принесли нашому народові, віщують його долю. Чим покриті ті дари — тим покриється, зодягнеться і наш народ. Дари польські покриті килимом, тож килими матиме і наш козацький народ. Дари турецькі покриті шовковою тканиною, тож у шовкові тканини зодягнеться і наш козацький народ. Дари московські покриті рогожею, тож у рогожу зодягнеться і наш козацький народ»[636]. Тоді ж і на тій же раді полковник І. Богун попереджав: «У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У Московщині продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу — це гірше, як скочити живим у вогонь»[637].

Український не націоналіст, а щирий демократ Г. Квітка-Основ’яненко писав понад сто років тому: «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української мови. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови. І справді, чи ж можна написати звичайнісіньку статтю московською мовою, не вживаючи немосковських слів та виразів? А українською мовою — можна, і стаття буде досконала і щодо форми, і щодо змісту. Українське красне письменство, а надто поезію часом дуже важко перекласти якоюсь європейською мовою докладно і досконало, бо навіть багаті європейські мови не мають багатьох досконалих українських форм слова і вислову»[638]. Спроби немосквинів (мовно змосковщених) цивілізувати москвинів, що тривали майже тисячу років, від перших українських християнських місіонерів, скінчилися тим, що москвин повернувся 1917 року до всього свого історичного минулого. «Демократична» Московщина підкреслила цей факт, демонстративно перенісши столицю з «вікна в Європу» до національної Москви. До Кремля, де й досі живе невмирущий дух Івана IV, який веде «демократичну» Московщину історичним шляхом монархічної Московщини. Звідси — життєві засади української державницької і всякої іншої політики щодо Московщини. А саме — будь-яке зближення України з Московщиною: культурне, господарське, політичне скінчиться новим поневоленням України.