Вираз «українець любить свою землю» не передає й крихти ставлення українського селянина до своєї землі. Прапредки українців: трипільці, сармати, скіфи, анти-всі мали богинею Землю-Матір. Про її культ у селянина можна написати кілька великих наукових праць[340]. Українець-емігрант бере з собою на чужину грудку української землі, українець обожнює свою землю. Ось чому український малоземельний селянин мучився, голодував на залишеному йому окупантами малюсінькому клаптику землі, але не кидав його, не переселявся до міста, не їхав до Донбасу. Московський же селянин ненавидів землю, кидав її за найменшої нагоди і подавався світ за очі шукати легкого хліба. І всюди почувався, як удома. Отож, коли французи розбудовували Донбас, москвини посунули туди. Саме в Донбасі 1917 р. «советы» були україножерськими. Харківські «ради» щось мимрили про права української мови, але донбасівські твердо стояли на Валуєвському «Не было, нет и быть не может никакой Малороссии». Навіть Малоросії. А почувши слово «український», скаженіли. Лише по 1933 р. українці, рятуючись від московських катів і голоду, масово втікали на Донбас і стали більшістю. Московщина затривожилася і вжила заходів: в Донбасі немає жодної української середньої школи, не виходить жодного україномовного часопису чи журналу, навіть не допускається туди українська друкована продукція. Монархісти московщили лише інтелігенцію, а більшовики — і робітництво та селянство.

Дозволивши французам та москвинам розбудовувати промисловість України, Московщина, певна річ, подбала, щоб промисловість не усамостійнилася, не розірвала залежності від промисловості, торгівлі і грошей Московщини. І до 1917 року, і після Московщина дозволяє Україні лише видобувати сировину: вугіль, нафту, газ, зерно, цукор, олію, м’ясо та виробляти матеріали: будівельне залізо, жерсть, цемент, скло, хімікалії тощо. Все те Московщина забирає до себе і там виробляє з нього все, що може. Життя примусило москвинів дозволити будувати в Україні якусь і промисловість, тісно зв’язану з московською: виробляти мотори, а частини до них присилає Московщина. У часописах СРСР досить часто читаємо, що підприємства в Україні не виробили якихось машин лише тому, що не одержали з Московщини комплектуючих до них. Це загрозливе нагадування Україні, що після розвалу СРСР багато підприємств зупиняться, а Московщина і світова мафія використають це, щоб повалити проголошену українську незалежну державу. Загрозливим є й те, що Україна не виробляє ЗБРОЇ, літаків, військового спорядження, а також той факт, що Україна має лише величезного розміру землеробські машини. Адже українці напевне побажають знищити колгоспи і радгоспи, поділять землю, а малої техніки Україна не має.

Ще року 1890 р. офіційні «Московские Ведомости» писали: «…Ми, москвини, і наша Московщина створили велику Російську імперію. На нас, москвинах, вона стоїть і стоятиме доти, доки уряд даватиме першість Московщині і москвинам у всьому й усюди; доки допомагатиме розбудовувати промисловість лише в Московщині і не дозволятиме розбудовувати її на немосковських землях імперії». Соціалістичний уряд СРСР РОБИТЬ те самісіньке. Отож, московські залізниці заробляли більше, як будь-які в світі: 14% зиску (10% на кілометрі). Акціонери одержали річних дивідендів 32,5 млн. руб. 1870 року, 71,7 млн. руб. 1877 року. А борг залізниць державі збільшився на 150%, бо дефіцит залізниць становив 450,5 млн. руб. В 1884 р. залізниці заборгували державі на 926 мільйонів рублів. Як же так: залізниці мали рекордні бариші, платили акціонерам величезні дивіденди і водночас мали збитки. Недобір коштів покривав уряд, а для цього встановив оплату за перевезення в Україні на 25% дорожче, ніж у Московщині. Акціонери московських залізниць одержували з української кишені в середньому (1878–1917 рр.) 46 млн. руб. щороку.

В XVIII ст. в Московщині не залишилися неоподаткованими жодна діяльність людини, найменший предмет, навіть смерть: платили навіть мерці (за дозвіл поховати і податок на труну). Петро І заснував окрему установу «прибыльщиков», єдиним завданням якої було вигадувати нові види податків. Але уряд не міг стягнути 45% податків[341], бо головний платник — московський мужик уже не мав нічого. Московська держава швидко котилася до господарської, а з неї й політичної руїни. І саме тоді Московщина дістала до своїх рук багатющу Україну (її перемога під Полтавою), що не лише врятувало московську державу, а й перетворила на імперію. Відтоді бюджет московської держави зростав, мов на дріжджах. Року 1709 він був 20 млн. руб., а 1724 року — аж 70 млн. руб.[342], за 15 років збільшившись на 350%. Року 1885 виріс на 565 млн. руб. Року 1913 дорівнював 3240 млн. руб.[343] — зріс ще на 425% лише за 28 років. І з тих здертих в Україні грошей Московщина повертала Україні лише 15%[344]. По Полтаві за 25 років Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму» (хати з обійстям) у Московщині був 49 коп., а в Україні — 1 руб. 25 коп.[345], тобто на 250% тяжчий. Лише за 9 років (1870–1879 рр.) в Україні податки зросли на 14%. Ця політика успадкована в СРСР. О. Косигін говорив на засіданні уряду 1960 р.: зерна в СРСР зберуть на 9,3 пуда більше, ніж 1958 року. А 1958-й — був одним з найурожайніших. За статистикою, 1958 р. зібрано 8,6 млрд. пудів в СРСР, а в УРСР — 1,9 млрд. пудів. В січні М. Хрущов казав, що Костромська, Новгородська, Московська, Владимирська, Тульська, Калінінська, Ярославська, Смоленська області здали державі 12,1 млн. пудів зерна, але відразу одержали безповоротну допомогу від уряду 33,8 млн. пудів. Костромська і Новгородська не здали й граму, а одержали 7,7 млн.пудів зерна, хоч неурожаю в 1960 в Московщині не було. Так відкривається, що Московщина не лише не здавала зерно, а навпаки одержувала від уряду втричі більше, як мала давати. Звідки ж уряд СРСР взяв ті 33,8 млн.пудів зерна? Радянська статистика подає, що 1960 року Україна майже голодувала, зменшила на 2 мільйони голів худоби, бо не було чим годувати. Малоукраїнські економісти навіть в еміграції, боючись закиду в «націоналізмі», замовчують два великої політичної ваги факти: 1) у Московщині їдять український хліб не лише в містах, а й у селах; 2) за монархічної і за соціалістичної імперської влади в Московщині сотні тисяч гектарів орної землі лежать у бур’янах, перелогом. Микита знав це, але послав на «освоєння цілини» в Азії сотні тисяч української МОЛОДІ з середньою освітою. М. Хрущов сказав на пленумі ЦК КПРС у березні 1962 р., що РРФСР зібрала зерна на 700 млн. пудів менше, ніж минулого року. Та ніякого голоду там не сталося. Хрущов пояснив, що недобір поповнено з УРСР[346]. «Комуніст України» писав 3 березня 1962 р., що Україна перевиконала план здачі зерна, і тому довгі черги стояли за хлібом, а в Московщині такого не бачили. Що скажуть на це малоукраїнські оборонці Московщини, які запевняють, що «радянська» влада однаково гнобить і Московщину і Україну? Болотяні та піскуваті землі Московщини дуже надаються на випас худоби, тут мало б бути перевиробництво м’яса та молока. А насправді Московщина завозить з немосковських земель СРСР щороку 300 тисяч тонн м’яса та понад 650 тисяч тонн молочних виробів. Москвини забрали 1929–1932 рр. в українських селян 70% худоби ніби до колгоспів, але саме за цей час поголів’я худоби збільшилося в Московщині на 35%[347].

Узагальнюючи всі ці навіть неповні дані, факти та приклади, бачимо таку картину: Україна вивозила (до 1917 р.) щороку на 300 млн. руб. зерна, за яке Московщина не доплачувала їй по 77 млн. руб.; Україна платила лише за дозвіл вивезти (вивізне мито) 2,99 руб. з чверті, а оскільки продавала щороку 4,7 млн. чвертей, 14 млн. руб. щороку, отже, разом на 91 млн. руб. грабувала Московщина Україну щороку лише на зерні.