XII. ЗАГАРБНИЦТВО МОСКВИНА

Зовнішні вияви московського загарбництва (імперіалізму) пояснюють загарбництвом москвинів (царів та урядів). Несила подивитися глибше, побачити саме джерело московського загарбництва, побачити оті внутрішні сили, що породжують і живлять його. Тих сил є кілька.

Московщина потребувала грошей на зброю, бо сусідні держави росли культурно і економічно, отже і військово. Збільшувати податки уряд не міг, бо не залишалося вже нічого ще не оподаткованого, а старих податків не могли зібрати всіх. Залишалося грабувати сусідів. Московський народ за наказом свого царя радо йшов підбивати, поневолювати, визискувати, обкрадати сусідні народи. Замість працювати і віддавати панові доробок, надходила золота нагода самому стати паном, забирати все у підбитого народу. Щонайменше — бути підпанком, наглядачем, погоничем, жандармом на легкому хлібі десь у підбитій Україні, Кавказі, Азії. А в якому краї жити — москвинові байдуже. У кожному підбитому краї він почувається паном, бо має владу наказувати і право та силу грабувати.

Отже, московське загарбництво постало і живиться не з примхи чи жадоби самих московських царів, урядів, а також вдачею та світоглядом самого московського народу. «Что взято — то свято», — каже москвин. А взято самої землі чужої стократно більше, як мали своєї. Так московська держава мала у:

ХІІІ ст. — 216.000 кв.км

XIV ст. — 560.000 кв.км

XV ст. — 8.720.000 кв.км

XVIІ ст. — 14.392.000 кв.км

XVIIІ ст. — 17.080.000 кв.км

XIX ст. — 12.000.000 кв.км

XX ст. — 23.000.000 кв.км

Московщина загарбала: 1556 р. Татарську Орду, 1581–1645 — Сибір, 1709 — Україну, 1721 — Прибалтику і Фінляндію, 1739 — Східну Чорноморщину, 1783 — Крим, 1792 — Західну Чорноморщину, 1772–1792 — частину Польщі, 1813 — Грузію, 1815 — решту Польщі та Бесарабію, 1854 — Амурщину, 1865 — Туркестан, 1881 — Хіву, Бухару.

«За 234 роки (з 1228 р.) Московщина мала 160 війн зовнішніх і 90 домашніх. За 103 роки (1492–1595) Московщина воювала 50 років. Отже, в середньому один рік воювала, а один готувалася до наступної війни»[249]. За останні 200 років Московщина воювала 128 років. Це були загарбницькі війни і лише 4 оборонні. Ті оборонні тривали 4 роки[250].

Більшовицька Московщина воювала: 1917–1919 рр. Україну, 1920 р. — Польщу, 1921 р. — Казахстан і Грузію, 1922 р. — Туркменистан, Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р. — Китай, 1936 р. — Японію, 1939 р. — Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941–1945 рр. — Німеччину, 1945 р. — Японію, 1956 р. — Мадярщину. Тепер у московському ярмі є 178 мільйонів люду (разом із сателітами). За переписом 1926 р. в СРСР було: москвинів 52%, а немосквинів — 48%. А за переписом 1939 р. було: москвинів 58%, а немосквинів 42%. Отже, москвинів збільшилося на 6%, а немосквинів зменшилося на 6%. Це за московською «статистикою».

Московське загарбництво почалося від заснування держави, коли Андрій Боголюбський сплюндрував 1169 р. Київ. Його син Юрій Суздальський не брав участі у бою під Калкою 1223 р. Він хотів, щоб татари побили київських князів, а сам, зберігши військо, став би найсильнішим з них і міг запанувати над усіма. Далі безперервно загарбували сусідні землі всі Івани, Петри, Катерини, Миколи, Ленін, Хрущов.

Міністр Катерини ІІ Платон Зубов склав список держав та династій, що їх має Московщина віддати Європі. У тому списку немає Швеції, Прусії, Польщі, Австрії, Данії, Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект московської імперії. У тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Костянтинопіль і Берлін. У кожній столиці — король, підлеглий московському імператорові[251]. Чи ж тепер у Берліні, Варшаві, Празі, Софії, Будапешті, Бухаресті не васали імператора Микити?

Понад сто років тому монархіст Ф. Тютчєв подав проект московського загарбницького месіанізму. Той проект: 1) відновлює Візантійську імперію, але столицю переносить із Царгорода до Петербурга; 2) об’єднує всі християнські церкви в одну православну. Замінімо монархічну термінологію на соціалістичну (Візантію — ІІІ Інтернаціоналом, православну церкву — комунізмом) і маємо докладну копію промов та писань радянських Тютчєвих. «Двадцяте століття належить нам, москвинам»[252].

Під час війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало емігрантів-комуністів із слов’янських земель, зайнятих німцями, Уряд СРСР створив з них т. зв. «Всеслов’янський З’їзд», створив 1943 р. в Югославії «Всеслов’янський комітет» з сербським комуністичним генералом М. Масларічем на чолі, повторив 1941— 1945 рр. «Слов’янський комітет» в Канаді, США, Франції, Англії, Південній Америці. Чому московські комуністи відновили старе монархічне т. зв. «слов’янофільство»? Бо всі москвини — монархісти і соціалісти — розуміють «слов’янофільство» і панславізм лише як панмосковізм. Знищивши 1775 р. оборонця України-Запорізьку Січ, Московщина розв’язала собі руки загарбувати українську землю, відібрала 1776 р. у 25 тисяч заможних козаків (як бачимо, почали розкуркулювати українців не соціалісти 1930 року, а монархісти 1776 року) землю і роздала москвинам. Тоді одержали: князь П. Вяземський 52 тисячі десятин, князь Г. Потьомкін — 42 тисячі, граф І. Сковронський — 39 тисяч, московські полковники — по 10 тисяч, офіцери — по 5 тисяч. Пізніше одержали ще: П. Вяземський — 200 тисяч, Г. Потьомкін — 150 тисяч, 8 генералів — по 3–6 тисяч, 18 офіцерів — по 2–4 тисячі. Потім сотні і тисячі москвинів одержували українську землю. Лише на обширі між Бугом і Дністром і лише за 10 років (1776–1786 рр.) Московщина загарбала 4,5 млн. десятин української землі[253], що її щедро поливали своїм потом і кров’ю наші прапредки ще 5 тисяч років тому.

Та Московщина загарбувала в Україні не лише землю. У правосвідомості москвина — від ХІІ ст. до сьогодні панує неписаний закон, за яким «имение» (земельний маєток) означає не лише землю, а й усе, що на тій землі стоїть, росте і живе, себто разом з худобою і людьми. Селян уважали невіддільною частиною «имения», тобто землі, на якій вони жили. Загарбані Московщиною українські землі не були «диким полем», як пишуть московські історики. Та земля була заселена українцями. Отже, вони автоматично стали кріпаками нових московських поміщиків. Із 100 тисяч вільних козацьких господарств лишилося 1752 р. лише 2959[254]. Роздавалася українська земля не лише вельможам, генералам, а й московським селянам та іншим чужинцям. 1753 р. прислано з московщини 40 тисяч селян і роздано їм (задарма) землі над Дністром. Року 1781 прислано ще 50 тисяч. Потім ще, та й самі вони приїздили тисячами. Московщина навіть сплачувала переїзд чужинцям і надавала всіляку іншу допомогу.

Чорне море було однією з найголовніших основ могутності, добробуту і культури українського народу та держави. І цю основу Україна боронила тисячоліттями. Втрачаючи її, не раз знову повертала. Не допустити український народ до Чорного моря (а з нього і до Середземного і в океан) — було і є стратегічною метою всіх ворогів України. Німеччина ще перед А. Гітлером уклала план незалежного Криму під своєю зверхністю. По 1917 р. такі плани мала Туреччина. Кубанська Чорноморщина заселена нащадками запорожців, а московська «демократія» не лише не прилучила її до УРСР, а й заборонила школи, часописи, український театр на Кубанщині. Вона прилучила Крим до УРСР, але не тому, що поступилася тискові України, Московщина хоче мати свій тил в Україні, тому не дозволяє розвиватися в Криму українській культурі, хоч там українці становлять 40% населення.