XI. ЯНИЧАРСТВО ЗАДЛЯ МОСКВИНА

Глибшого єства московського загарбництва (імперіалізму) не збагнемо, розглядаючи якийсь один його бік з якоїсь одної точки погляду. Московське загарбництво багатобічне, надзвичайно гнучке, застосовує багато різноманітних способів та засобів. Вивчаючи природні причини, що створили московське загарбництво та досі його живлять, треба водночас досліджувати його стратегію і тактику. Історики не згадують надзвичайної ваги факту: москвини кажуть правду, коли стверджують, що жодного народу не завойовували. І це — правда. Завойовувати — це перемогти військовою силою. А всім без винятку перемогам Московщина завдячує не своїй силі, а слабкості та ще глупоті своїх ворогів. Слабкість московських ворогів не була фізичною, матеріальною. Московщина підбивала під себе народи культурно, господарчо і військово значно сильніші, наприклад, Україну чи Польщу.

Чим же їх перемагала і перемагає варварська Московщина? Вживаючи сучасні поняття — холодною війною. Московське військо лише завершувало, закінчувало вже здобуту перемогу війною холодною. Від кого навчився москвин такої навіть не хитрості, а справді великої політичної мудрості? І що таке, властиво, є «холодна війна»?

Китайський стратег Сун-Тсу написав 2500 років тому «Мистецтво війни», що її можна було б назвати «Мистецтво холодної війни». У тій книжці читаємо: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Нав’язуйте приятельські зв’язки з шумовинням, злочинцями, продажними, покривдженими, озлобленими на владу і на суспільство людьми. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під’юджуйте молодь проти старших поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді. Перешкоджайте всіма способами тим заходам уряду і суспільства, які зміцнюють духовно і фізично здоров’я ворожої нації. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої нам держави. Не легковажте і дрібницями. Збирайте всі відомості в одному місці, що має їх оцінити і планово використати задля нашої держави. Витрачені на все це гроші повернуться з величезним зиском. Державний муж, що володіє зібраними відомостями про ворожий народ і що має мережу своїх агентів у ворожій державі, такий державний муж важить для нас більше, ніж усі наші скарби разом, він бо ж їх збільшить, вигравши війну»[212].

У кожній сусідній з Китаєм країні жили і живуть у містах, чи мандрують по країні тисячі китайців, продаючи свій крам (переважно шовкові тканини і таємно — опіум). В. Ленін створив 1917 р. кілька полків з таких китайців. Вони були найвірнішими В. Ленінові.

Ще одна книжка, що її написав у ХІ ст. перс Нізам-ал-Мулк. У ній читаємо, що головним завданням послів є заснувати (організувати) і керувати мережею шпигунів у країні, де він працює. Посол мусить довідуватися про все життя країни: про стан доріг, гірських переходів, про озброєння і лад війська, фортець, промисловість і землеробство, про запаси харчів, торгівлю, про стан державної скарбниці і т. п. Мусить вивчати вдачу народу, його незадоволені потреби, причини всякого незадоволення, про вплив релігії і священиків. Мусить знати життя, характер, нахили, слабкості короля, міністрів, вельмож і провідної верстви. На цих відомостях наш уряд мусить будувати свою стратегію і тактику у війні і в дипломатії[213]. Персія мала жваві зв’язки з Індією і Китаєм від прадавніх часів, отже, китайці читали книжку Нізам-ал-Мулка. Сусідами Китаю були монголи, і вони запозичили багато чого від китайців, в тому числі і їхню стратегію й тактику дипломатії та війни. Монгольські розвідники під личиною купців, торгівців, знаючи мову, або маючи платних агентів з місцевого населення, подавали своєму урядові докладні відомості про стан держави, що її хотіли монголи завойовувати. Монгольські хани задовго до війни добре знали всі слабкі і сильні місця ворога: де, як і чим ударити. Задовго до війни вони підривали сили тієї держави зсередини; починали війну тоді, коли сила ворога вже була захитана, напівзруйнована. Тим-то Чингіс-хан та його наступники ніколи не мали воєнних поразок[214].

Завоювавши Московщину, татаро-монголи змішалися з прамосквинами-фіннами кровно і культурно. Створився новий азійський народ — московський. Татари були значно культурніші, і провід Московщини опинився в руках московсько-татарських метисів або чистокровних татар. Скажімо, цар Борис Годунов був татарин. Так у Московщині продовжилася стара монгольська політична і воєнна стратегія і тактика, що її тепер називають «холодною війною», себто підрив сили ворога зсередини, руками самого ж ворога.

Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було інакше. Всі українські партії об’єдналися і створили українську державну владу — Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче виконували всі українці. Отже, Московщина була роз’єднана і безсила, а Україна об’єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з’їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР; вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її провідник у своїй сповіді пізніше писав: «Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови українців. — П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми одностайно і з обуренням відкидали, заперечували»[215]. Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти «єдиной-неделимой матушки Расеи», несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо — то «буржуйська» вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні «батьки народу», що їх Московщина колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти.