VI. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА

Грецький історик Геродот (484–425 до РХ) писав, що на просторі теперішньої Московщини живе народ андрофаги, тобто людожери[92]. І справді, археологи знайшли в Московщині чимало т. зв. «смітників», що існували за неоліту (2000 р. до РХ), а Геродот писав у 5 ст. до РХ. Отже, прамосквини були людожерами кілька тисяч років. Мабуть залишилися такими і по РХ, на що натякають московські пісні. Наприклад, ще й у ХХ ст. співали пісню, в якій жінка нахваляється забити свого чоловіка, з його кісток зварити холодець, з його печінки — пиріг, з його мозку — юшку[93]. Багатий сибіряк запросив адмірала А. Шидловського на весілля свого сина. На тому весіллі частували гостей також і пельменями. Адмірал відчув якийсь дивний смак і запитав господаря: з якого м’яса вони зроблені. Той не хотів сказати, але потім, узявши з адмірала слово, що не скаже нікому, зізнався, що зроблені з людського м’яса. Про це знали гості. Обурений адмірал (українець) повідомив поліцію, і уряд наказав дослідити справу. Та вибухла революція 1905 р., і про ту справу забули. Навіть у ХІХ ст. влада записала чимало випадків, коли москвини не ховали своїх мерців, а викидали їх звірям.

Московський уряд не дозволяв науковцям оприлюднювати подібне з архівів, «понеже в них много несуществовавших истин». Проте 1838 р. дозволив видати кілька книг архівних матеріалів під суворою цензурою[94], дозволив проф. М. Костомарову видати кілька книжок історичних розвідок. З тисяч фактів у тих книжках наведемо лише кілька.

За часів т. зв. «смуты» (1607–1611) повсталі московські стрільці виводили на ганок Кремля зв’язаних бояр і питали юрбу: «Иль любо?». Юрба кричала: «Любо, любо!». Тоді бояр кидали на підставлені списи. Потім розтинали їм черева, витягали кишки, відрубували руки, ноги. Юрба (чоловіки, жінки, діти) радісно кричали: «Любо! Любо!»

По смерті царя Бориса Годунова москвини схопили його вдову, доньку і сина, роздягли їх догола, посадили на віз з-під гною і повезли через пеньки й ями до в’язниці. Там вдову задушили, сина закатували в той спосіб, що розчавили йому статеві органи, дочку не вбили одразу «дабы лепотой ея насладится, еже и быше». Зґвалтованих і закатованих дівчат 1917–1967 рр. в СРСР (а за війни і поза ним) доведеться лічити сотнями тисяч.

Якщо жертви вмирали скоро, то знущалися над мертвими. Наприклад, 1697 року викопали з могили тіло боярина Мілославського, притягнули свинями до помосту, де рубали голови зрадникам, а їхньою кров’ю поливали тіло Мілославського[95].

За Лівонських війн (1558 і 1701) московські міщани та селяни захоплювали полонених, відтинали їм носи, вуха, губи, статеві органи, пхаючи їх до рота жертв; здирали з живих всю шкіру, витягали з живих кишки і т. п.[96]. У 1917–1920-х рр. вирізали у полонених шкіру на плечах і ногах, як офіцерські погони і генеральські лампаси, випікали розпеченим залізом на спинах: більшовикам — п’ятикутну зірку, денікінцям — двоголового орла, петлюрівцям — тризуб, залежно хто і кого полонив.

Року 1812 до московського полону здавалися напівзамерзлі вояки Наполеона. Московські жінки купували у солдатів тих полонених, приводили до своїх осель і там мучили немилосердно. Кололи ножами, видирали волосся, пекли вогнем, відтинали носи, статеві органи і робили ще таке, що не надається до друку. Вбивати не спішили, щоб довше смакувати муки та зойки жертв[97]. Серед московських чекістів 1917–1967 рр. були сотні жінок, про те, як вони катували в’язнів, написано чимало спогадів колишніх жертв.

За подружню зраду жінок закопували у землю по шию, навіть вагітних. Щоб відразу не вмерли, годували і напували. В селі Камскому закопали двох вагітних жінок: одна прожила 23 дні, друга 12[98].

Курцям відтинали носи. Підроблювачам грошей заливали розтоплений метал у горлянку. У кого випадала з рук на землю монета, того карали на горло, бо на монеті викарбовано образ царя. Боярина, що був прикрасив свою піч кахлями з малюнками якогось птаха, закатували на смерть, бо орел був державним гербом. Чи ж не закатовують тепер в СРСР сотні тисяч людей за подібні «образи» нових царів, вельмож та за зневажливе ставлення до «великого старшего брата», його культури та мови?

Німецький лікар Ф. Отон не міг 1685 р. вилікувати московського князя І. Каракучу, за те зарізали його, як вівцю. Жінка великого князя Василія — Соломія була безплідна і покликала лікарку Стефаниду. Довідавшись про це, Василій постриг дружину в черниці, а Стефаниду наказав утопити. Взагалі у XVII ст. москвини ще палили на вогнищі тих, хто лікував людей, уважаючи їх за слуг диявола. Вигублювали навіть тих, хто мав якусь лікарську книжку (тоді в Україні лікарські книжки були дуже розповсюджені, і лікарів шанували та щедро винагороджували. Навіть у XV–XVI ст. було кілька десятків лікарів, які скінчили європейські університети і навіть були там професорами: наприклад, Я. Урсин, С. Бірковський, Я. Латошинський, П. Ляшковський, І. Козак, В. Юрський, І. Шоквич та інші). 1677 року закатували боярина Артамона Матвєєва за те, що мав лікарську книжку[99].

До покарань, встановлених урядом, місцева влада додавала ще свої, що їх винаходила вже власна «творча уява». Наприклад, прив’язували тягар до ніг і взимку кидали в річку по шию. Тримали, доки не визнає провини. Чекісти значно перевершили своїх предків. Тепер в СРСР катують, мучать, знущаються не якісь там неграмотні мужики, а люди з університетською освітою. Лише перелік їхніх катівських способів і засобів жахає людину. Чужинці, читаючи спогади недокатованих, відмовляються вірити, бо це переходить межі людського розуму. Але ці способи теж видумувала не сама кремлівська кліка, як виправдовуються московські емігранти (а їм підтакують малоукраїнські підголоски). Їх винайшли і вживали сотні тисяч місцевих «вірних стражів революції». Лише катування вищого ступеню — катування душі — винаходили московські науковці-психологи на чолі з академіком І. Павловим, розробивши науку т. зв. «рефлексів». Досвід показав, що душевні психічні тортури дають наслідки стократ більші, ніж фізичні. Не фізичний біль, а душевний за життя ближніх змушував сотні тисяч людей ставати таємними виказниками НКВД.

За невдалу облогу Смоленська 1634 р. і за невигідну угоду з Польщею цар Михайло наказав спочатку катувати, а потім відрубати голови 15 боярам та воєводам, а їхні родини вивезти до Сибіру. Але тоді ще не знали психології і висилали всю родину в одне місце, дозволяли взяти з собою потрібні для життя речі, родичам надсилати гроші, не примушували працювати. Ось як, наприклад, «мучив» В. Леніна в сибірському засланні царський уряд. На прожиток йому давали 8 р. місячно, то були великі гроші. За них В. Ленін наймав у багатого сибіряка велику кімнату з харчами і пранням. Мав м’ясних страв тричі на день, удосталь яєць, молока, городини, мав слугу, велику бібліотеку, одержував багато листів (навіть з-за кордону), редагував із Сибіру часописи, що виходили в Петербурзі і за кордоном. Жандармів біля нього не було. Часом ходив на полювання з господарем[100].

Більшовицькі революціонери вивчили психологію і вивозять батька в одне місце, мати — в друге за тисячі кілометрів, старших дітей — у третє, ще далі, а маленьких — до Московщини, де в дитбудинках змінюють їхні прізвища на московські і виховують на яничарів. Вивезених не поселяють у хатах, як робив кривавий царат, а заганяють далеко від осель до тундри і лишають у снігу проти неба. «Демократична» влада СРСР розстріляла, закатувала, вигубила голодом, холодом ДЕСЯТКИ МІЛЬЙОНІВ, з яких більше як 99% і не думали вбивати «советских» царів, начальників, забирати їхні маєтки. Закон СРСР «Про охорону соціалістичної власності» карає кількарічною каторгою матір, яка назбирала по жнивах на полі чи на дорозі загублені колоски, щоб нагодувати своїх голодних дітей. Та кількарічна каторга фактично обертається в кару на смерть, бо з неї повертається щонайбільше 10%. За кілька колосків, що однак згнили б. Єгипетські фараони, перські деспоти виглядають янголами, порівняно з московською «демократією». Кажемо про «демократію», себто народ, а не лише уряд СРСР, бо всі закони лишилися б мертвою буквою, якби не було МІЛЬЙОНІВ ОХОЧИХ МОСКВИНІВ ЗДІЙСНЮВАТИ ЇХ НА МІСЦЯХ.