В уяві народу український козак, запорожець має всі властивості європейського лицаря: добровільний, безкорисний обов’язок служити вищій ідеї, козак — людина найшляхетніша, найкультурніша, найрозумніша, навіть характерник, мало що не надлюдина; духовний аристократ у всякому разі. І справді, маємо десятки свідчень, що підтверджують правдивість такої уяви про козака, надто запорожця. В українських піснях прославляють козаків за те, що вони рятували людей, жертвуючи власним життям (пісня «Про трьох братів»).

Наші історичні недруги москвини та поляки, зненавидівши українське козацтво за його оборону України, всіма способами намагаються принизити, оплюгавити його. Всі московські і польські історики, письменники, митці малюють українське козацтво і Запорізький Орден як ватаги розбишак, злодіїв, п’яниць-кріпаків, що повтікали від своїх панів, щоб не працювати. Ті історики та письменники не журяться тим, що не можуть пояснити: яким чином ті темні кріпаки, ледарі, розбишаки могли створити з нічого, у дикому степу велику, багату республіку та військо, яке перемагало війська найбільших тоді держав: Турецької та Польської; республіку, що до неї присилали послів європейські імператори та королі з проханням допомогти їм; що з нею підписували міжнародні угоди найславніші тоді королі шведські; що давала Московщині тисячі своїх цивілізаторів, творців московської культури й державності. Одним із зразків приниження Запорізького Лицарського Ордену є карикатура І. Рєпіна «Запорожцы пишут письмо турецкому султану». Пишуть дипломатичного листа до наймогутнішого тоді в Європі володаря. Отже, пишуть не прості козаки-гультіпаки, а старшина Ордену, що її Е. Лясота ставив нарівні з європейськими герцогами, баронами щодо освіти та культури. А цей москвин (хоч народився і виріс в Україні) намалював ватагу диких, голих, п’яних харцизяк за нетесаним столом, на бочці, зодягнених у чудернацькі свити. Намалював п’яного гультіпаку, що спить під лавою в болоті; писар має вид бевзя — глумлива, злісна карикатура. Рєпін відмовився намалювати перемогу гетьмана І. Виговського під Конотопом чи оборону від москвинів Буші, Сміли, Батурина.

Після Переяслава 1654 р., а ще більше по Полтаві 1709 р. Московщина поспішила випити якомога швидше і якомога більше крові з України, щоби не дати їй часу й сили підвестися на ноги. Проте і знекровлена, знесилена Україна в XVII–XX ст. не вмирала, а лише завмирала, знепритомлювала. Вона напружувала рештки своїх сил, боронячи від московського варвара свою давню культуру і мову. Хоч український народ і втратив у Польщі свою провідну верству, проте ідея вільної України, власної незалежної держави вибухнула 1648 року з такою величезною силою, що зломила назавжди силу одного зі своїх поневолювачів — Польщі. Козацтво, Запорізький Орден, Гетьманщина відродили не лише українську державність, а й саму українську націю. Сили того відродження вистачило на боротьбу з Московщиною на наступні 300 років. Це особливо помітно, коли порівнювати з Західною Україною. В європейській, конституційній Австрії українці мали стократно більші, ніж в азійській, деспотичній московській імперії, можливості розвивати свою культуру і національно-політичну думку. Отже, Західна Україна мала б стати українським П’ємонтом. А вона не лише ним не стала, а й відстала навіть і від Східної. Котляревського, Шевченка, Міхновського, Донцова мала б дати Галичина. Вона таких не дала, бо не мала того, що відроджує націю — всенародної збройної війни з поневолювачем. Не мала ні козаччини, ані Хмельниччини. Сила національного відродження 1648 року виявилася після 1917 року, коли відродилася стара Хмельниччина — українсько-московська війна, старе козацтво — ОУН, старий Запорізький Орден — УПА. І знову сила національного відродження 1917 року виявляється сьогодні в СРСР, Московщину чекає доля Польщі.

По Полтавській катастрофі 1709 р. наша козацька старшина на чолі з гетьманом Пилипом Орликом уклала і проголосила 5 травня 1710 р. в Бендерах Конституцію Української Держави. Її засади повторила Франція 80 років пізніше у своєму гаслі «Свобода, Рівність і Братерство». Здійснювати ж засади нашої Бендерської Конституції почали європейці аж 140 років пізніше (1848 р.). Конституція П. Орлика — це конституція сучасних демократичних республік. Якби не сталася катастрофа 1709 року під Полтавою, Україна була б першою нацією, що дістала демократичну конституцію держави. Україна була б випередила культурно весь світ, як випереджали наші пращури-трипільці 5 тисяч років; як випереджали гітіти своїми демократичними законами 1500 років до РХ; як випереджала Босфорська держава за часів Христа; як випереджала «Руська Правда» в ХІ ст. Так багато важить давність, тривалість національної культури у щоденному житті.

Після Переяслава Україна пробувала скинути московське ярмо. Гетьман І. Виговський розбив і знищив 1659 року під Конотопом московське стотисячне військо. Переляканий цар Олексій наказав своєму урядові підписати мир з Україною на будь-яких умовах. Приймаючи гетьманську булаву, гетьман І. Виговський сказав старшині: «Я присягав славному панові Богданові, а не московському цареві. Отже, і ви, панове полковники, маєте присягати мені, а не цареві московському»[721]. На Переяславську Раду не приїхали і цареві московському не присягали ні київський митрополит, ні жодний український єпископ. Хоч московський уряд заборонив українському духовенству обирати митрополита, як було раніше (бо хотів сам призначити), проте після смерті митрополита Сильвестра Косова (1657 р.) українці, не питаючи Москви, обрали на митрополита Діонісія Балабана, бо гетьман І. Виговський сказав українському духовенству: «Обирайте кого хочете, не оглядаючись на Москву, бо ми їй не підлеглі». Навіть і після Полтавської катастрофи Україна шукала можливостей визволитися з московської неволі. Граф Василь Капнист їздив 1791 року до Берліна довідатися, чи Німеччина підтримає Україну, коли б Україна розпочала війну з Московщиною за свою державну незалежність. Як уже говорилося, українська шляхта була поставила 1812 року своїм коштом 15 полків ніби до московського війська. Водночас послала генерала В. Закревського до Наполеона намовляти його йти через Україну, запевнити, що Україна повстане проти Московщини. Поляки, довідавшись про це, переконали Наполеона не вірити українцям і повідомили московський уряд про заходи В. Закревського. Московщина, не гаючись, розігнала ті 15 полків, а В. Закревського заслала до Сибіру. Пізніше вона заслала до Сибіру і тих поляків, які повідомляли її про «зраду українців». За Кримської війни 1854 р. М. Чайківський зорганізував військо із задунайських запорожців, що мало воювати Московщину разом з Туреччиною. Тоді ж кілька десятків тисяч селян самі, без інтелігенції, створили «Київську Козаччину», щоб використовуючи ту війну, скинути московське ярмо.

Нарешті з’являється велетенська постать — Тарас Шевченко. Хто ж є Тарас Шевченко? Чому він безсмертний в Україні? Чому його «Кобзар» є другою після Св. Євангелії книжкою всього українського народу? Чому вся Україна вважає Великого Тараса своїм Пророком? І чи є у світі якийсь поет, що його могилі уклоняються з року в рік уже сто років сотні тисяч прочан, зі всіх станів суспільства, з усіх земель великої країни? Український священик Н. Димитріїв знайшов 1898 р. у далекому від цивілізації канадійському лісі колибу українського малописьменного емігранта. У ній був на стіні саморобний хрест з образом Божої матері, а поруч — образ Т. Шевченка. Той селянин знав «Кобзаря» напам’ять. Чи є десь поет, що його образ ставлять поруч з образом Христа?

Тарас Шевченко став уособленням вічної України. Він є сама Україна — не та, скалічена московською чи польською культурою інтелігенція, не та прибита рабством сірома. Він та Україна, що її сам визначив одним, але всеохоплюючим словом — Козацтво. Вустами Великого Тараса промовляє Україна. Козацька, лицарська, духовно вільна. Поневолена московською та польською культурою інтелігенція спочатку перелякалася (зізнається П. Куліш) громового голосу Козацької України, що закликала в «Кобзарі»: «і вражою злою кров’ю волю окропіте». Не розуміла, що Тарас був, є, і доки Україна є Україною, буде архітектором самостійної держави. Москвини це розуміли ще 1847 року і вже тоді намагалися знищити його. Вустами Великого Тараса промовляє народ, нація, великою мовою тисячолітніх прадідів великих. Мовою трипільців, скіфів, сарматів, антів, київських князів, галицьких королів, українських гетьманів, запорізьких лицарів. Великий Тарас побожно шанував могили предків, його пошана походить з глибини духовності українського народу, що тисячі років тому піднесла на містичну височінь віру в безсмертя душі людини і народу. Національний інстинкт народу відчуває в могилах предків джерело своєї національної сили.