248] Щойно побачив Атріда Коон, видатний між мужами, 249] Син Антенора найстарший, як горя тяжкого імлою 250] Очі йому застелило з журби за загиблого брата. 251] Осторонь став він із списом, Атрідові зовсім не видний, 252] І посередині руку пробив йому, нижче від ліктя, 253] Так що навиліт пройшло її списа блискучого вістря.
254] Хоч і здригнувсь тої миті володар мужів Агамемнон, 255] Та не схотів відставати від участі в битві та січі. 256] Й кинувся він на Коона із списом, вітрів вихованцем. 257] Вбитого брата свого якраз волочив той за ноги 258] Іфідаманта і кликав на поміч троян сміливіших. 259] В той час, як труп волочив він у натовпі, гострою міддю 260] Вразив Атрід під горбатим щитом його й тіло розслабив, 261] Зразу ж підбіг і зрубав йому голову тут же, над братом. 262] Так Антенора сини під рукою Атріда-державця, 263] Жереб здійсняючи свій, відійшли до оселі Аїда.
264] Перебігав він потому й по інших шерегах ворожих, 265] Списом, мечем побиваючи їх і великим камінням, 266] Поки ще рана його гарячою сходила кров'ю. 267] А як спинилася кров і рана вже трохи присохла, 268] Гострий біль став проймати Атрідову силу могутню. 269] Як породіллю разючими стрілами болі проймають, 270] Що посилають Ілітії їй, помічниці в пологах, 271] Герині доньки, що муки гіркі породіллям готують, 272] Гострий так біль проникав і Атрідову силу могутню. 273] На колісницю він скочив, звелівши візничому гнати 274] До кораблів глибодонних, бо серцем од мук умлівав він. 275] Голосно він загукав, щоб. данаям усім було чути:
276] «Друзі мої! О вожді і порадники війська аргеїв! 277] Нині самі відбивайте ворожу навалу шалену 278] Від кораблів мореплавних; мені ж цілий день цей змагатись 279] Не дозволяє з троянськими воями Зевс велемудрий».
280] Мовив він так. І коней візничий погнав пишногривих 281] До кораблів мореплавних. Слухняно помчалися коні, 282] Груди їх в милі були, і курява знизу вкривала, 283] Мчали-бо з бою вождя, що з болючої рани знесилів.
284] Гектор, як тільки побачив, що з поля подавсь Агамемнон, 285] Голосом дужим гукати почав до троян і лікійців:
286] «Трої сини, і лінійці, й дарданські бійці рукопашні! 287] Будьте мужами, о друзі, відвагу згадайте завзяту! 288] Воїн хоробрий пішов, мені ж славу готує велику 289] Зевс велемудрий. Ви ж коней женіть своїх однокопитих 290] Проти могутніх данаїв, щоб славу ще більшу здобути!»
291] Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття. 292] Наче мисливець, полюючи дикого вепра чи лева, 293] Псів білозубих гавкущу на нього нацьковує зграю, 294] Так підохочував духом одважних троян на ахеїв 295] Гектор, Пріамова віть, людовбивцю Ареєві рівний. 296] Сам же у лавах передніх ішов він, душею величний, 297] 1 в гущавину січі вривався, як вихор навальний, 298] Що, налетівши, розбурхує моря гладінь фіалкову.
299] З кого ж це першого й з кого останнього зняв обладунки 300] Гектор, Пріамова віть, коли Зевс дарував йому славу? 301] Першого вбив він Асея, за ним Автоноя й Опіта, 302] Потім Долопа Клітіда, Офелтія, ще й Агелая, 303] Войовника Гіппоноя незламного, Ора й Есімна. 304] Так, повбивавши данайських вождів, він кинувся й далі 305] Воїнські лави громити. Як буйним дихнувши борвієм, 306] Хмари, рвучким нагромаджені Нотом, Зефір розганяє, 307] Хвиль величезні вирують вали, і високо пінні 308] Бризки злітають під гомін невпинний блуденного вітру, – 309] Падали так під ударами Гектора голови воїв.
310] Люта загибель прийшла б тоді й сталося б тут непоправне, 311] До кораблів своїх бистрих усі повтікали б ахеї, 312] Та закричав Одіссей Діомедові, сину Тідея:
313] «Як, Діомеде, невже бойову ми забули відвагу? 314] Ближче, мій друже, спинись біля мене. Ганьба нас окриє, 315] Як кораблі відбере у нас Гектор шоломосяйний».
316] Відповідаючи, так Діомед йому мовив могутній:
317] «Я залишуся напевно і витерплю все. Та користі 318] Буде із того для нас небагато. То ж Зевс хмаровладний 319] Більше троянам воліє, ніж нам, дарувати звитягу».
320] Мовив він так і Тімбрея зіпхнув з колісниці на землю, 321] Списом ударивши в лівий сосок. Одіссей Моліона 322] Богоподібного скинув, супутника того державця. 323] Там і облишили їх, воювати вже більше нездатних. 324] Кинувшись в натовп, самі шаленіли вони, як два вепри, 325] Що у відвазі шаленій на псів нападають ловецьких. 326] Так, повернувшись, троян вони били. Й зітхнули вільніше 327] Вої ахейські, що так перед Гектаром грізним тікали.
328] Разом із повозом кращих в народі вони захопили 329] Двох перкосійця Меропа синів, а він розумівся 330] На віщуванні, отож і синам боронив виступати 331] На мужовбивчу війну. Вони ж не послухали слова 332] Батька свого, їх вели до загибелі чорної Кери. 333] Списом славетний Тідід Діомед обох їх позбавив 334] Духу й життя і славні з обох познімав обладунки. 335] Від Одіссея ж тоді полягли Гіпподам з Гіпейрохом.
336] В битві однаковий успіх простер над військами Кроніон, 337] Дивлячись з Іди. Вони ж одні одних взаємно вбивали. 338] Списом влучив Тідід у стегно Агастрофа-героя, 339] Сина Пеона. Але поблизу не було колісниці, 340] Щоб утекти йому; розум у нього цілком помутився. 341] Коней візничий далеко тримав, а він в лавах передніх 342] Бився із ворогом піший, аж поки життя не позбувся. 343] Гектор, лише їх угледівши в лавах, із криком завзятим
344] Кинувсь на них; за ним і фаланги троян поспішали. 345] Бачачи це, аж здригнувсь Діомед у бою гучномовний 346] І Одіссеєві мовив, що близько стояв біля нього:
347] «Знов насувається лихо на нас – оцей Гектор могутній! 348] Але тримаймось міцніш і напад його відіб'ємо!»
349] Мовив він це й, замахнувшись, метнув довготінного списа, 350] Цілячи в голову прямо, – не схибив, по верху шолома 351] З силою вістрям ударив. Та мідь осіклася від міді, 352] Не доторкнувшись прекрасного тіла, – високий, потрійний, 353] З гребенем, став на заваді шолом, Аполлонів дарунок. 354] Гектор відскочив далеко назад і з юрбою змішався, 355] Став на коліно, упавши, й могутньою вперся рукою 356] В землю, і темної ночі імла йому очі окрила. 357] Поки Тідід крізь передні ряди пробирався за списом, 358] Що, залетівши далеко, встромився із розмаху в землю, 359] Гектор отямився раптом, і, скочивши знов в колісницю, 360] В глиб своїх лав поскакав, і чорної згуби уникнув. 361] Списом своїм потрясаючи, крикнув Тідід премогутній:
362] «Знову ти смерті уникнув, собако! А зовсім же близько 363] Лихо було! Але Феб-Аполлон врятував тебе знову! 364] Мабуть, моливсь ти йому крізь навалу списів дзвінколунну. 365] Все ж покінчу з тобою я,– потім в бою десь зустрівшись, 366] Як серед вічних богів і для мене якийсь є заступник. 367] Нині ж на інших піду я, кого лише тільки настигну».
368] Мовив це й зброю зняв з Пеоніда, славетного списом. 369] А Александр, пишнокосої муж чарівнії Єлени, 370] На Діомеда, керманича люду, натягував лук свій, 371] За рукотворну сховавшись колону на їла могилі, 372] Що був Дардана нащадком, народний старійшина давній. 373] Стягував той у цей час із могутніх грудей Агастрофа 374] Панцир барвистий, шолом ваговитий з чола і округлий 375] Щит із плечей. Александр, тятиву натягнувши у лука, 376] Гостру пускає стрілу, – недарма вона з рук полетіла! 377] Вцілив Тідіду він в праву ступню, її наскрізь пройнявши, 378] В землю застрягла стріла. Із радісним сміхом з криївки 379] Вискочив сам і так, похваляючись, мовив до нього:
380] «Вцілив-таки! Недарма ця стріла полетіла! Якби ж я 381] Втрапив тобі в підчерев'я й життя тебе зразу позбавив! 382] Перепочили б од лиха й трояни, що перед тобою 383] Трусяться, як перед левом кіз мекотливих отара!»
384] Та, не злякавшись, йому відповів Діомед премогутній: 385] «Стрільче-хвальку, на дівок лише здатний очима стріляти, 386] Тільки б но в кучерях пишних, – на мене ти виступив збройно, 387] Та не поможуть тобі ані лук, ні рясні твої стріли! 388] От уже хвалишся ти, що ступню мені трохи подряпав!
389] Я й не відчув того, наче удар був дитини чи жінки! 390] Дуже тупа в боягуза стріла, в недолугого мужа! 391] В мене інакше: як тільки стрілою кого я дістану, 392] Вістря ввіткнеться в того й покладе його вмить бездиханним. 393] З розпачу лиця собі дружина його роздирає, 394] Діти його сиротіють, і, землю навкруг обагривши 395] Кров'ю, гниє він, і більше птахів, ніж жінок, біля нього».