Вірші

Весна

Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.

На шляху

Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.

Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць вкручу, мов у кишеню гріш старий.

Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.

Назустріч

Росте хлоп’я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.

ВЕСНЯНА НІЧ

Настурцій ніч і ніч конвалій

Пливе музика радієва.

В саду тривожний жду – ніч палить -

тебе, далека зоре, Єво!

Карузо ночі – тенор місяць

у скриньці радієвій кличе.

Для наших дум замало місця,

кохання вічна таємнице!

І для сердець замало світла,

землі замало і п'яніння!

Вітри ранкові, наче мітли,

з стежок змітають ніч весінню

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА

Я не людина, я рослина,

а часом я мале листя,

Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,

і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…

Написана єдина істина: рости!..

Хвала усьому, що росте,

хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини -

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине…

Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,

земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.

І сонце, що його він розчавив ногою,

тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…

Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?

І де межа життя проходить в попіл смерті?

Лежить на марах ночі день минулий…

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині

і вітер юний і зорі сині.

Вітер не віє, зорі не сяють,

твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,

в розсміяних очей огні,

різьблять у пам’яті обличчя,

щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні – квіти ночі,

це душі білених дерев,

до місяця летіти хочуть,

та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір…

Коріння тиші, врослі в глину ночі…

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,

і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.

…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.

І вечір молитовно склав долоні зір…

Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…

Киплять сади під снігом квіття.

Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

В лісній абетці дивні букви,

наприклад, жолудь значить: у.

У діалекті дятлів стукіт

передає фонему цю.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича – лисиця…

До Тебе, Батьківщино – земле вічна,

ведуть усі стежки й усі дороги.

ЗАБУТА ЗЕМЛЯ

Село вночі свічок не світить,

боїться місяця збудити,

що жовтим без наймення квітом

цвіте в садах, дощем умитий.

Густа вода спливає з гребель,

де обрії спинились в леті.

У бурих кублах побіч себе

звірята, люди і комети.

Забута земле під дощами,

під оливом рудого неба!

Ця пісня серцю наче камінь,

а все ж її співати треба.

ЗАХІД

Над лугом хмари кучеряві,

як вівці, що пасе їх місяць.

Ростуть дівчата, наче трави,

на втіху хлопцям і гульвісам.

Воли рогами сонце колють,

аж з нього кров тече багряна.

Зачервонились трави в полю -

це захід куриться, мов рана.

23 квітня 1935

ЗАКІНЧУЮЧИ

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль,

чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну ніч

бунтарські зазиви друкує,

чи той, кого гарячка палить

і з голоду запеклий вже,

чи той, що чорні тюрми валить,

чи той, що тюрми береже?

ЗЕЛЕНА ЕЛЕГІЯ

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:

всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.

Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,

разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

пліт із широких делин, кілька зелених смерек,

с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.