Богдан-Iгор Антонович

Сборник

АПОКАЛІПСИС

Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети

тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем

і в’язнів по ночах відвідують коханки і комети,

і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.

На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість

Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом

аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом!

Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,

долини місяця оброслі горіховим гаєм.

Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,

вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

Де не оставсь на каменю ні камень, де зрівнялись гори

знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.

Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,

і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

1936

АРКТИКА

Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,

червоні шиби моря в олив’яних рамах,

де скелі льодові під снігом кучерявим

розсунулись поволі, мов таємна брама.

На бурунів хребтах качаються тюлені,

звірята сходять з зодіака, й червоніє

у сяйві магнетичних піль метал зелений

морів примарних, що подібні сонній мрії.

Мов синє оливо, заклякле небо висить,

і череп місяця розбитий і безбарвний

упав на сніг, коли отари білих листів

в країну небуття вела зоря полярна.

БАЛАДА ПРО БЛАКИТНУ СМЕРТЬ

Примарні камениці і коші подвір’їв,

мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,

коротка, проста записка: “Ніхто не винен,

злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,

мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,

із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,

примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,

і шепіт божевілля два серця колише

з-під дна свідомості.

І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

сідає миша місячна – цинічна й куца,

і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.

Похилений над ними синій янгол газу

вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

аж спаляться, немов останні краплі спирту.

24 грудня 1935

БАЛАДА ПРОВУЛКА

Де, заламавши руки сині,

рятунку кличе ніч намарне,

колишуться п’яниці й тіні

біля кульгавої ліхтарні.

Блакитним квітом похилившись,

ліхтарня, мов лілея в’яне,

і світ недійсний, тільки миші

ведуть шевців на місяць п’яних.

В корчмі із зорями й дзвінками,

де лупії і сажотруси

співають гімни над склянками

і славлять ніч і чар спокуси.

Крива ядуха пані смутку,

схиляючись до касопорців

обличчям зморщеним, мов губка,

фальшиві карти в пальцях корчить.

Оперши лікті у задумі,

нічного промислу любимці

пливуть на плахтах диму й шуму

під лопіт зір у скрипки скриньці.

В кублі химер, верзінь, наруги

під хлип свічок – тремтливих птахів

ворожать лупіям папуги,

і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.

Знічев’я плачуть горлорізи

і сповідаються горілці,

і, мов павук, у горло лізе

забутий спів, подертий в кільця.

Знов сажотруси стягом гімну

життя похвалу залопочуть.

Хто це у кухоль знагла гримнув

. . . . . . . . . . . ?

Чарки, мов птахи, відлітають

понад столами, попід стелю

лопочуть крилами скляними,

дзвінками грають понад синім

кущем димів, що корчму стелять.

Зів’яла вже зоря остання,

і місяць теж зів’яти мусів,

та в черепа розбитій мушлі

шумить і плеще аж до рання

хор лупіїв і сажотрусів.

30 січня 1936

БАТЬКІВЩИНА

Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,

як за днів дитинства, в кучерявій млі.

Вилітають ластівками стріли з лука,

білі стріли літ.

Оси золоті в чарках троянд розквітлих,

мокрі зорі куряться під сизий вечір.

Ще горить твоєї молодості світло,

хоч новий десяток літ береш на плечі.

Слухай: Батьківщина свого сина кличе

найпростішим, неповторним, вічним словом.

У воді відбились зорі і обличчя,

кароокі люди і співуча мова.

БУРЯ

Надходить буря. Сиві вільхи

в тривозі туляться до себе.

Щоб відідхнути, просить пільги,

хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,

і сяють блискавки, аж маки

червоні сплющують зіниці

і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,

і виє лис – нічний астроном.

Червона неба папілома

прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,

схилившись, риє в хмарах ями.

Тоді слова швидкі й доцільні,

мов леза, схрещую з громами.

ЧЕРЕМХИ

Мов свічка, куриться черемха

в побожній вечора руці.

Вертаються з вечірні лемки,

до хат задумано йдучи.

Моя країно верховинна, -

ні, не забуть твоїх черемх,

коли над ними місяць лине

вівсяним калачем!

ЧЕРВОНА КИТАЙКА

Горять, як ватра, забобони

віків минулих – снів іскристих.

В китайці заходу червоній

моєї молодості місто.

Лопочуть зорі на тополях,

і люди хрестяться з тривоги,

коли ножами місяць колють

хасиди в чорних синагогах.

Моє містечко таємниче

в хлоп’ячих споминів заслоні!

І знов минула юність кличе,

як давні кличуть забобони.